институт.com.ua - національний студентський портал України
  • ТОП-оголошення
Система оголошень институт.com.ua допоможе Вам знайти або розмістити оголошення для студентів, пов'язані з освітою в Україні та закордоном, працевлаштуванням для студентів, репетиторством. Також Ви можете розмістити інформацію про послуги у сфері освіти.
Головна| Новини| Освіта в Україні| Реферати| Контакти
Искать в названии и в содержании Искать только в названии

Заказать работу на тему «найсильніше моє враження від зустрічі з морем»


Метод "іронії" (Сократ і К'єркегор)

Вступ 3 1. ІРОНІЯ ЯК ГОЛОВНА ЗБРОЯ ДІАЛЕКТИЧНОГО МЕТОДУ ВЕДЕННЯ СУПЕРЕЧКИ СОКРАТОМ 4 2. ІРОНІЯ ЯК МЕТОД ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОГО ФІЛОСОФСТВУВАННЯ К’ЄРКЕГОРА 8 Висновки 12 Література 13 Вступ Слово "іронія" асоціюється у сучасної людини з такими же подібними словами, що відносяться до категорії "гумор", "сатира", "сміх". Інформаційний і телевізійний простір сьогодні наповнений працями майстрів гумору, головною зброєю яких є іронія і сатира. Більшою мірою під іронією розуміється вид веселого спілкування між людьми, певний спосіб розваги, розвантаження під час бесіди. Так же трактується поняття "іронія" у слонику – прихована насмішка; глузування, кепкування, глум. Однак, крім розважального призначення у іронії є і глибинна, світоглядна функція, яка була підмічена філософами давніх часів та підтримана сучасними мислителями. Сократ і К’єркегор – це два найбільш величних мислителя всіх часів і народів, які зрозуміли креативну, утворювальну силу іронії, відносилися до неї як до способу знаходження істини, пізнання світу. Висновки Філософське значення сократівської іронії полягає у тому, що вона не визнає нічого остаточного, раз назавжди даного і незмінного. І якщо Сократ сумнівався в своїй мудрості і мудрості інших, то лише тому, що був упевнений, що немає ніякої людської мудрості, яка могла б стати остаточною. Іронія Сократа виключає всякий догматизм, вона направлена проти претензій на "всезнайство", непогрішність і незаперечність. Сократівська іронія взагалі "амбівалентна", двоєдина: з одного боку, вона пов'язана з його "скептицизмом", з тезою про знання ним свого незнання, з іншою – з його майєвтикою, заснованої на упевненості, що людина приховано володіє правильним знанням (знанням "загального") і задача полягає в тому, щоб за допомогою майстерних питань і відповідей витягнути з нього це знання. Сократ, іронізуючи, затверджує – породжує в співбесіднику потребу в самопізнанні і самовдосконаленні. Таким чином, заперечення, супроводжуюче іронію Сократа, не будучи самоціллю, не є позицією нігілізму, що знайшло своє підтвердження в подібних працях К’єркегора. За К’єркегором, іронія не рівнозначна просто жартівливому відношенню до чогось. Іронічний стиль міркування представляється лише формою, в якій вгадується глибоке – часом трагічний або пафосний зміст. Деякі серйозні і навіть фатальні речі, висловлені в легкій формі, можуть призвести на людину не менш сильне враження, чим в серйозному, догматичному стилі. Іронізуюча людина відіграє роль певного бунтівника, того, що прагне принести у світ щось нове, знищуючи старе. Таким чином, діалектика суперечки, в якої використовується іронія (як у Сократа), у К’єркегора перетворюється у діалектику життя, де однією з рушійних сил виступає іронія. ...

Туристичні ресурси Донецької області

Зміст Вступ 3 1. Характеристика природних ресурсів Донецької області 6 1.1.Фізико-географічна характеристика Донецької області 6 1.2.Характеристика природного, рекреаційного, лікувального потенціалу Донецької області 8 2. Історико-культурний потенціал Донецької області 15 2.1. Пам’ятки і пам’ятні місця Донецької області 15 2.2. Музеї та музейні комплекси 18 3. Аналіз сучасного стану і перспектив розвитку туризму Донецької області 24 3.1. Аналіз сучасного стану розвитку туризму Закарпатської області 24 3.2. Подальші перспективи розвитку туризму Закарпатської області 30 Висновок 34 Список використаних джерел 36 Додатки 38 Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є дуже приваблива з у туристичному відношенні в Україні Донецька область. Донецька область - розташована на південному сході України, у степовій зоні, на півдні омивається Азовським морем. Природно-рекреаційний потенціал області має 70 територій і об’єктів природно-заповідного фонду, в тому числі Національний природний парк “Святі Гори”, філії Українського степового заповідника - Хомутівський степ і Кам’яні Могили, 30 заказників державного і місцевого значення, 30 пам’яток природи, 6 заповідних урочищ, ботанічний сад у м. Донецьку, до складу якого входять Луганський заповідник, Криворізький та Приазовський відділи. М’який клімат узбережжя Азовського моря, лікувальні грязі, джерела мінеральних, радонових і столових вод належать до рекреаційних ресурсів області, на базі яких створено курорти: Маріуполь, Слов'яногірськ, Слов'янськ. Історико-культурний потенціал області складає 2399 пам’яток історії, археології, містобудування та архітектури, монументального мистецтва в області. Визначними туристично-екскурсійними об’єктами в області є: Державний історико-архітектурний заповідник у м. Слав'яногірську (1980 р.), Святогірський печерний монастир ХVІІ-ХVІІІ ст., культурно-архітектурні споруди в м. Артемівську. В області-5 театрів, із них 3-у м. Донецьку: театр опери та балету, український музично-драматичний театр, театр ляльок, Донецький обласний російський драматичний театр у м. Маріуполі, Донецький обласний російський театр юного глядача у м. Макіївці. В області створено 6 державних музеїв. Перспективним також, для області є сімейний туризм, оздоровлення та відпочинок. Потужний природно-рекреаційний й курортний потенціал сприяли тому, що й сьогодні Азовське узбережжя Донецької області - це одне з популярних місць відпочинку і лікування людей. Зважаючи на зазначений туристичний потенціал Донецької області автор обрав тему своєї курсової роботи “Туристичні ресурси Донецької області”. Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють період від Х ст. до сучасності. Географічні рамки курсової роботи обмежені територією Донецької області. Джерельна база. Під час роботи було використано 29 джерел, зокрема були використані енциклопедії - “Географічна енциклопедія України” , путівники “Україна. Путівник” та підручники “Туристичні ресурси України” , джерела Інтернет - http://tourism.gov.ua . Метою курсової роботи є визначення інструменту впливу на розвиток індустрії туризму з використанням історико-культурного потенціалу Донецької області. Завдання курсової роботи. Згідно до мети автор ставить перед побою завдання: - визначенні загальної характеристики Донецької області, наданні фізико-географічної характеристики та визначенні природно-рекреаційний потенціалу області; - дослідженні історико-культурного потенціалу для розвитку туризму у Донецькій області, пам’яток і пам’ятних міст та можливостей їх використання в туризмі; - дослідження музеїв та музейних комплексів , що можуть використовуватись в туризмі; - аналізі сучасного стану і перспективи розвитку туризму в Донецькій області; - наданні обґрунтованих висновків, щодо проведеної роботи. Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків...

Методика діагностики рівня суб’єктивного контролю Дж. Роттера, особливості її проведення та інтерпретації

Вступ 3 1. СУТНІСТЬ МЕТОДИКИ, ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДИКИ ДЖ. РОТТЕРА 4 1.1. Методика Дж. Роттера як інструмент для дослідження локус-контролю 4 2. ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДИКИ ДЖ. РОТТЕРА 8 2.1. Збір первинних даних для визначення локус-контролю 8 2.2. Підсумки тестування 9 Загальні висновки 11 Список використаної літератури 12 Додаток А 13 Вступ Актуальність дослідження особистості не стала меншою в наші дні. Предметом психологічного аналізу все частіше стають різні форми довільної активності індивіда, його буденна свідомість, типи пояснення навколишнього світу, світоглядні установки, відношення людини до своєї долі. У психології необхідність використовування таких понять, як „моральна відповідальність", „атрибуція відповідальності" пояснюється зв'язком з тією або іншою науковою школою. При цьому рух від феноменологічного аналізу до експериментального, від якісних міркувань до кількісних вимірювань – досить складний процес, не застрахований від помилок. Американський психолог Дж. Роттер, запропонував для пояснення мотиваційно-орієнтаційних прагнень індивіда свою суб'єктно-центровану парадигму, яка надає можливість не тільки скласти загальне враження про той або інший тип особистості, а і одержати кількісні результати відображення її психічного світу, що пов'язані з локус-контролем. Загальні висновки Можна вважати, що в основу визначення УСК особистості встановлені дві передумови: 1. Люди розрізняються між собою по тому, як і де вони локалізують контроль над значними для себе подіями. Можливі два полярні типи такої локалізації: екстернальний і інтернальний. У першому випадку людина вважає, що події, що відбуваються з нею, є результатом дії зовнішніх сил – випадку, дії інших людей і т.д. В другому випадку вона інтерпретує значущі події як результат своєї власної діяльності. Будь-якій людині властива певна позиція на континуумі, що тягнеться від екстернального до інтернального типів. Локус контролю індивіда, універсальний по відношенню до будь-яких типів подій і ситуацій, з якими йому доводиться стикатися. Один і той же тип контролю характеризує поведінку даної особи у разі невдач і у сфері досягнень, причому це в рівній мірі торкається різних областей соціального життя. Методика дослідження суб'єктивного контролю має величезне практичне значення для представників педагогічних спеціальностей, фахівців у області соціальної роботи, а також практичних психологів. При укомплектовуванні організації працівниками можна заздалегідь визначати, який у них локус контролю. Якщо респондент схильний у всіх своїх помилках винити інших, а досягнення в роботі приписувати випадку, то від такого претендента на посаду краще наперед відмовлятися, ніж потім болісно доводити йому, що саме він винуватий у власних прорахунках, а не хтось інший, могутніший. Проте, при цьому слід більш глибоко вивчати питання, наскільки локус контролю особистості має вирішальне значення в загальній структурі діяльності людини і чи не нейтралізується він іншими особистісними утвореннями: характером, вольовими якостями, інтелектом, стилем поведінки в конфліктних ситуаціях. ...

Розвиток процесів памяті в молодшому шкільному віці

План стор. Вступ................................................................................................................................3 1. Память та її класифікація..........................................................................................3 1.1. Визначення поняття памяті...................................................................................3 1.2. Типи памяті............................................................................................................4 1.3. Процеси памяті......................................................................................................9 2. Поліпшення запамятовування................................................................................10 2.1. Прийоми запамятовування..................................................................................10 2.2. Закони памяті........................................................................................................12 3. Педагогічні аспекти дослідження памяті................................................................14 4. Дослідження способів запамятовування та пригадування у молодшому шкільному віці ( на прикладі учнів другого класу )................................................16 Висновки........................................................................................................................19 Список основної використаної літератури...................................................................21 Вступ Щоб піднятися на вищий ступінь розвитку, дитина має засвоїти знання про навколишній світ, оволодіти нормами поведінки, набути певних навичок і вмінь. Все це пов(язано з роботою пам(яті. Якби людина не запам(ятовувала те, що сприймала, переживала, робила, її психічний розвиток був би неможливий. Пам(ять у дітей молодшого шкільного віку достатньо хороша. Вони легко засвоюють нове, конкретне і яскраве. Як і всі психічні процеси, пам(ять дитини тісно пов(язана з усім її розвитком. Можна було б сказати, що це період нагромадження великої кількості уявлень, які відображають те, що учень бачить навколо себе, чує з вуст учителя, від оточення, в тому числі й однолітків, старших братів і сестер, про що читає та ін. У цьому віці діти жадібно поповнюють свої враження, уявлення. Успіх розвитку пам(яті залежить від того, як забезпечують педагоги керівництво цим процесом. Важливе значення для розвитку пам(яті учнів має передусім знання вчителем умов продуктивності запам(ятовування, відтворення та вміння керувати ними в навчальній діяльності на уроках і поза ними. ( 2, с.8 ) Уявімо собі плоский шматок глини, що має незвичні властивості. Якщо на його поверхню надавити пальцем і відразу ж вирівняти ямку, то після обжигу глини ямка знову стає ясно помітною. Ця глина має, відповідно, властивість впродовж певного часу зберігати слід від фізичного впливу так, що при певних умовах він знову може бути відтворений. Аналогічно пам(ять в психології найчастіше визначається як здатність відтворювати в більшій чи меншій відповідності з оригіналом минулі події після зберігання їх впродовж певного часу. ( 20, с.12 ) Кілька років тому видатний сучасний математик і кібернетик фон Нейман зробив сенсаційне повідомлення. За його розрахунками виходило, що в принципі мозок людини може вмістити приблизно 100000000000000000000 одиниць інформації. В перекладі на загальноприйняту мову це означає - кожен з нас може запам(ятати всю інформацію, що знаходиться в мільйонах томів найбільшої у світі Бібліотеці імені Леніна. ( 17, с.30 ) Немає сумнівів, що мнемічні процеси (процеси пам(яті) займають центральне місце і в інтелектуальній сфері особистості, і в загальному психічному розвитку школяра. ( 16, с. 60 ) Потрібно відмітити,що дослідження пам(яті людини відкриває доступ до таких галузей психіки, знання яких має виключне значення для вирішення багатьох практичних завдань. Так, наприклад, для педагога дуже важливо знати, як краще структурувати учбовий матеріал та в якій послідовності пропонувати його учням, щоб забезпечити високу якість засвоєння при мінімальних витратах часу. Але для вирішення цієї проблеми необхідно визначити закономірності організації інформації в пам(яті та її відтворення. ( 20, с.14 ) Память та її класифікація...

Соціальне прогнозування в управлінні, його сутність, функції, види, методи

Вступ 3 1. Сутність соціального прогнозування в сфері управління та його функції. 4 2. Види та методи соціального прогнозування в управлінні. 13 2.1. Експертне прогнозування. 18 2.2. Пошукове прогнозування. 22 2.3. Нормативне прогнозування. 23 2.4. Метод сценаріїв. 25 Висновки 28 Література 29 Вступ Ще в сиву давнину люди намагалися підняти завісу над майбутнім, передбачити власну долю і подальший хід подій у своєму житті, прагнули заздалегідь підготуватись до зустрічі з майбутнім, більше того, вплинути на нього. У сучасну добу проблема прогнозування явищ і подій, передбачення соціальних наслідків прийнятих рішень набуває особливого характеру в контексті нових глобальних проблем: "суспільство і катастрофа", "суспільство і його дестабілізація", що безпосередньо зачіпає основи існування сучасного суспільства. І центральний вузол цієї нової глобальної проблеми "суспільство – катастрофа" в діалектиці непередбаченого. Актуальність проблеми прогнозування в наш час зумовлена тим, що ускладнились процеси розвитку суспільного життя в умовах бурхливого розвитку науки і техніки, значно розширились обсяг і масштаби прогностичної діяльності, кількісна і якісна багатоманітність об'єктів прогнозування. Крім того, зросла соціальна, економічна, екологічна, інформаційна цінність прогнозів. Ставши надбанням суб'єктів управління і планування, прогнози активно впливають на сьогодення, допомагають запобігати або зводити до мінімуму небажані наслідки розвитку тих чи інших процесів у майбутньому. Тому, відзначаючи важливу роль прогнозування, дана робота присвячена питанням соціального прогнозування як чинника ефективності управління. Через складність, багатогранність цієї проблеми зупинимося тільки на деяких, найбільш важливих її аспектах: сутності, функціях, видах та методах такого прогнозування. Висновки Прогнозування в соціальній сфері та управлінні, поряд з плануванням, програмуванням, проектуванням, є формою конкретизації наукового передбачення; воно не допускає директивного вирішення проблем сучасного і майбутнього. Прогностичний підхід ставить завдання: виявити можливі або бажані варіанти розвитку об'єкта для наступної оптимізації планів, програм, проектів. Ефективність функціонування суспільних систем значною мірою визначається наявністю надійного соціального прогнозу, тобто визначення можливих станів об’єкта управління в майбутньому на основі тенденції його розвитку в минулому і тепер. Такий прогноз характеризує найбільш імовірний стан соціального об’єкта у разі збереження існуючих тенденцій. Соціальні прогнози в управлінні можуть бути оперативними, коротко- та довготерміновими. Найбільш часто використовуються в соціальному прогнозуванні методи екстраполяції, експертизи, моделювання. Соціальне прогнозування здійснюється на трьох рівнях. Найвищий масштабний рівень – це суспільство в цілому, середній – певна територіальна спільність чи регіон і нижчий – окремий колектив. В управлінні прогнози набувають значення тільки в випадку своєї надійності, вірогідності. Такі прогнози є основою прийняття управлінських рішень в усіх сферах суспільного життя. Прогнозування є однією з основних ланок управлінського процесу. Якщо ми не можемо уявити собі очікуваний хід розвитку події, тобто не можемо спрогнозувати цю подію, ми не зуміємо ефективно ухвалювати управлінські рішення і оптимізувати роботу підприємства. Під прогнозуванням в управлінні слід також розуміти науковий спосіб виявлення стану і вірогідних шляхів розвитку організації, і через те, що головною метою такого прогнозу є передбачення її розвитку, такий прогноз завжди можна вважати соціальним. ...

"Русалка Дністрова” як вісник національного пробудження

ВСТУП. …………………………………………………………………..……. 3 1. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В КІНЦІ XVIII – ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ. . ………..………………………………………….6 2. “РУСАЛКА ДНІСТРОВАЯ” – ВІСНИК НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ. ………….…...………………………………12 2.1.Діяльність “Руської Трійці” – початок національного та культурного відродження на західноукраїнських землях на початку ХІХ століття. ………………………………….………...…….12 2.2.“Русалка Дністровая” – як дзеркало національної свідомості…...17 2.3.Початок становлення нової літератури на Галичині…..………...20 2.4.Втілення ідей європейського романтизму в творчості “Руської Трійці” – головна ознака революційної спрямованості альманаху “Русалка Дністровая”….......………………………….…..28 ВИСНОВКИ ………………………………………………………………..38 ЛІТЕРАТУРА ……………………………………………………………………...40 Вступ. Явися, “Русалко Дністрова”, І знову засяє нам день, Як свято, як вічна обнова, Нехай оживе рідна мова У лунах столітніх пісень! Олесь Лупій, “Руська мова” Однією з трагічних сторінок історії України є втрата нею незалежності наприкінці XVIII століття та підупадання під владу Росії та Австрії – двох наймогутніших імперій тодішньої Європи. Росії стали належати Лівобережна Україна, Правобережжя, Слобожанщина та Південна Україна. До Австрії відійшли Галичина, Буковина і Закарпаття. З самого початку уряди обох імперій розпочали проводити по відношенню до України так звану “колоніальну політику” з метою ліквідувати особливості їх політичного, економічного, а в перспективі – і культурного життя. Принцип денаціоналізації, який при цьому використовувався, передбачав насадження російської (німецької) мови, поглинення української культури, асиміляцію та розчинення українців серед представників пануючої нації. Національна політика, наприклад, Російської імперії була спрямована в Україні на прискоренні процесу перетворення українців у “справжніх росіян”. Українців позбавляли права на власну освіту і користування рідною мовою, обмежували вільний розвиток національної культури. Уряд вживав всіх заходів, щоб стерти у свідомості українців будь-яке відчуття своєї окремішності. Не кращим було становище на західноукраїнських землях. Тут національна політика австрійської монархії поєднувалась з утисками за національною ознакою з боку польської шляхти. Правлячі кола намагалися опертися на польську меншість для більш успішного підкорення українців. Ще до приєднання Галичини до Австрійської імперії поляки протягом тривалого часу проводили політику “ополячення” та “окатоличення” українців. Коли австрійський уряд прийшов на ці землі він, застав тут необмежену владу польської шляхти, відсутність промисловості і торгівлі, великих міст і нормальних шляхів сполучення, бідність неосвіченого (шкіл взагалі не було), закріпаченого сільського населення. Не трапилося корінних змін на Західній Україні і при австрійському пануванні. До польського утиску на все українське додався утиск Австрійської імперії, культура якої істотно відрізнялась від культури слов`янських народів. Тим більшого враження призвів на сучасників вихід у світ поетичної збірки “Русалка Дністровая” у 1836 році, яка була надрукована у Будимі (Будапешті) стараннями молодих українських патріотів – членів “Руської Трійці”. Це був літературний альманах, який включав до себе зібрання усної народної творчості, а також твори молодих українських поетів-романтиків. Причому всі твори в збірнику були написані живою народною мовою, що на ті часи було взагалі непересічною подією. Випуск “Русалки Дністрової” був своєрідним викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації і роз`єднання українських земель. За суттю, альманах став політичним маніфестом українського національного руху. Як в умовах жорстокої антиукраїнської політики Австрійської імперії зміг бути випущений збірник кращих зразків української літератури того часу? Як вдалося, незважаючи на примусове втілення у життя всього німецького або польського, зберегти традиції українського народу, не забути рідну мову, а ще й примножити здобутки української культури, поставити її врівень з сучасними досягненнями літератури того часу? Розгляду цих питань і присвячується надана робота. Метою цього дослідження є висвітлення умов і обставин, завдяки яким побачила світ “Русалка Дністровая”, а також показати роль і значення цього збірника для подальшого розвитку української мови та української літератури. Незважаючи на успіх альманаху серед сторонників українського відродження, можна припуститися висновку, що в умовах подальшого розвитку австрійської та польської реакції, значення “Русалки Дністрової” було обмежено кількістю своїх читачів та не знайшло широкого розповсюдження серед українського населення того часу. Завдання цієї роботи можна визначити такими: 1. Показати рівень культурного та національного життя українців, стан української літератури на західноукраїнських землях наприкінці XVIII - початкуXIX, тобто напередодні виходу у світ альманаху “Русалка Дністровая”; 2. Висвітлити роль західноукраїнських культурних діячів того часу в збереженні та розвитку української культури, а особливо – роль та участь в цьому процесі членів “Руської Трійці” – Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького; 3. Проаналізувати вплив зовнішніх обставин, а саме: вплив європейської культури, на розвиток української культури і літератури на західноукраїнських землях, а також вплив літератури Наддніпрянської України; 4. Показати, яким чином твори збірника “Русалка Дністровая”, могли сприяти розвитку національної свідомості української нації; 5. Зробити висновок про значення збірника “Русалка Дністровая” в контексті збереження української мови від повного знищення в умовах жорстокої, імперської політики того часу, а також для розвитку сучасної української літературної мови. ВИСНОВКИ. З проведеної роботи ми бачимо, що “Русалка Дністровая” виникла не на голому місці, як здавалося б раніше. Її появі передувала величезна діяльність церковних діячів, українських священиків греко-католицької церкви, які з кінця XVIII ст. розпочали роботу з культурного просвітительства українського селянства та відродження його мови, зокрема, церковнослов`янської. Хвиля романтизму в європейській літературі, яка прийшлася на Україну на початку ХІХ століття, примусила суспільство, навіть його верхні верстви, звернути увагу на життя простого народу, здивуватися величчю його духовних надбань. Ніякі імперські реформи не змогли зупинити цей процес. Повальне захоплення інтелігенцією (і не тільки українською) краєзнавством та фольклористикою відкрило для громади існування на диво талановитого та поетичного українського народу. Греко-католицькі священики Галичини, які були єдиною і, на жаль, нечисленною верствою українського населення, виховали в своєму колі нове покоління молоді, яке, увібрав в себе всі кращі демократичні та революційні ідеї того часу, змогло через нові літературні засоби , створити українську літературу ХІХ ст. з “живою” українською мовою. Твори “Русалки Дністрової” показали, що український народ має не тільки героїчне минуле, а й велике майбутнє. “Русалка Дністровая” надала поштовх для всіх прогресивних українців того часу на здійснення національного Відродження. Український народ довів, що він справжній охоронець своїх національних інтересів. Ніяка реакція, ніяка “колоніальна” політика не здатна була змусити простий український народ забути своє минуле, свою культуру. Діячі “Руської Трійці” своєчасно й майстерно узагальнили духовні надбання народу та довели до широкої громади ці твори у вигляді збірника “Русалки Дністрової”. Незважаючи на невеликий тираж, цензурні перепони та роз`єднаність українців по різних державах, “Русалка Дністровая” справила на сучасників справжнє революційне враження. Вона стала справжнім революційним вісником, вісником національного пробудження....

ВАРІАНТ 24 тести

1. Яке визначення найбільш точно передає суть предмета економічної теорії? 2. Основні критерії оцінки інвестиційних проектів у системі контролінгу – це: 3 Що найбільш повно визначає власність як економічну категорію? 4. У системі контролінгу найважливіше значення має інформація: 5. Що найбільш повно характеризує сутність економічної монополії? 6. Сукупний обсяг товарів та послуг, виготовлених в країні протягом року це: 7. Коли стан економіки відповідає кейнсіанському відрізку кривої сукупної пропозиції, зростання сукупного попиту призведе: 8. Загальна грошова маса збільшується кожен раз, коли комерційні банки: 9. Аванс покупця продавцю є різновидом: 10. З чим пов’язана висока частка малого і середнього бізнесу на світовому ринку консалтингових послуг: 11. Яке з наведених нижче тверджень не належить до характеристики еластичного попиту на товар: 12. Суть розподільчої функції фінансів полягає в: 13. Залежно від розподілу доходів між ланками бюджетної системи, доходи, які віднесені до бюджетів певного рівня на невизначений строк до заздалегідь установлених, незмінних нормативів є: 14. Що з наведеного нижче характеризує олігополію, а не конкурентну ринкову структуру? 15. Які країни входять до складу НАФТА: 16. До якої групи показників належать показник маневреності власного капіталу? 17. Оборотність грошових коштів туристичного підприємства визначається за формулою: 18. Звітом про фінансові результати діяльності туристичного підприємства є: 19. Які Ви знаєте варіанти структуризації логістичних систем: 20. Джерелом формування резервного капіталу є: 21. До основних елементів комплексу маркетингу належать: 22. Різновиди фіксованих бюджетів: 23. Основний метод забезпечення якості продукції в Україні на сучасному етапі: 24. Канал збуту - це: 25. Купуючи туристичну подорож споживач отримує незабутні враження. Який рівень сприйняття товару споживачем стає очевидним у цьому твердженні? 26. Способи створення звітів бази даних: 27. Для обґрунтованого прийняття рішення менеджеру необхідно мати: 28. Аргументи на користь соціальної відповідальності організації перед суспільством: 29. Визначте послідовність і складіть схему процесу стратегічного планування: 1 – вибір стратегії. 2 – управлінське обстеження сильних і слабких сторін. 3 – оцінка стратегії. 4 – цілі організації. 5 – місія організації. 6 – реалізація стратегії. 7 – оцінка і аналіз зовнішнього середовища. 8 – аналіз стратегічних альтернатив: 30. Форми участі персоналу організації в розгляді, обговорюванні та рішенні яких-небудь проблем: 31. Визначте послідовність етапів планування кар'єри працівника: 1 - атестація, 2 - робота на посаді, 3 - орієнтація та адаптація нового працівника в організації, 4 - вакансія, 5 - навчання плануванню кар'єри, 6 - нова посада, 7 - підготовка плану розвитку кар'єри. 32. Про який вид адаптації йде мова: "Пристосування до відносно нового соціуму, норм поведінки та взаємовідносин в новому колективі"? 33. В одному із районів м. Києва відкривається підприємство-представник єгипетського туроператора. Для інформування юридичних осіб про цю подію маркетологам підприємства краще всього застосовувати: 34. Виберіть з вищенаведеного переліку змістовні теорії мотивування: 1-теорія А.Маслоу; 2- теорія Врума; 3-теорія Мак -Клелланда; 4-теорія двох факторів Герцберга; 5-теорія очікувань; 6-теорія справедливості: 35. Комплекс заходів, що направлені на забезпечення умов для найбільш ефективної реалізації творчого та фізичного трудового потенціалу працівників - це: 36. Основна мета використання економічних методів управління полягає у: 37. Під плануванням діяльності підприємства розуміють: 38. Основними перевагами планування в умовах ринку в порівнянні з директивним плануванням є: 39. Суть поставок точно в строк полягає: 40. Основною концепцією поставок точно в строк в області вибору постачальників є: 41. Де в Україні зустрічалися під час ІІ Світової війни Ф. Рузвельт, Й. Сталін, У. Черчілль? 42. Де під час ІІ Світової війни зустрічалися в Україні А. Гітлер та Б. Муссоліні? 43. Виділити острівний бальнеокурорт: 44. Визначити рекреаційний простір: 45.Круїзна анімація не передбачає: 46. Попередниками кабаре були: 47.Які установи, згідно з Законом України "Про туризм", є органами державної виконавчої влади в галузі туризму? 48. Назвіть цифру іноземних туристів, які прибули в Україну в 2005 році: 49. За метою подорожі визначають такі види віз як: 50. В Україні обов’язковою є сертифікація: 51. Екологічна функція туризму полягає в тому, що він: 52. До внутрішніх природно-географічних факторів розвитку туризму належить: 53. Які санітарні прибори в номерах при проведенні прибирання після виїзду повинні бути забезпечені бірками за написом «Продезінфіковано»: 54. Назвіть послідовність проведення різних видів прибирання номерів протягом дня: 55. Для підготовки та проведення змагань зі спортивного орієнтування найкраще скористатися картою, масштаб якої: 56. Керівником ступеневого маршруту дитячої туристської групи може бути особа, яка має: 57. Чи вірним є твердження «На ринку морських круїзів існують чотири категорії круїзних компаній: стандартні (три зірки), перша (чотири зірки), престижна (п’ять зірок), супер-люкс (шість зірок): 58. Борт тарілки при сервіровці повинен знаходитись від краю столу на відстані: 59. Лікувальний туризм є спеціалізацією такої країни Близького Сходу: 60. Яка функція екскурсії є первісною ? ...

Задачі з міжнародного права

Задача 1. В 1947 р. Індія отримала незалежність, але до складу її території було включено декілька анклавів, які були в колоніальному володінні Португалії. Даман – на Західному узбережжі, Дарда та Нагар-Авелі, що знаходиться всередині сухопутної території. Колоніальна влада Потугалії здійснювала безперешкодний прохід між анклавами, який їй було надано ще владою Великої Британії під час колоніального володіння. В 1953 р. Індія обмежила це право, а в 1954 р. португальським військам було заборонено прохід із Даману в Дардру та Нагар-Авелі, потому прохід був відмінений взагалі. Індія не оспорювала суверенітет Португалії ? Які відносини – міждержавні чи відносини між суб’єктами національного спору – зачіпаються даним спором. В який суд – міжнародний або внутрішньодержавний – слід звертатися сторонам в даному спорі. Хто є позивачем, а хто відповідачем в даному спорі. Яке право має бути застосовано – міжнародне чи право одного із суб’єктів спору. Задача 2. Між Грецією та Туреччиною, які мають вихід до Єгейського моря, існує давній спір про приналежність морських просторів. Греція, якій належать багаточисельні острови, вважає своїм також і простір між островвами, а Туреччина оспорює позицію Греції. В 1973 р. Туреччина видала ліцензію одній із своїх компаній на проведення розвідки частини континентального шельфу Егейського моря. Після серії переговорів, які закічилдися невдачею, в 1976 р., Туреччина оголосила про початок проведення робіт на континентальному шельфі. Обидві сторни почали військові приготуванняю Греція звернулася до РБ ООН, завдяки втручанню якої конфлікт було призупинено. ? Базуючись на знаннях з національного права, доведіть, що в даній справі зачіпаються прерогативи держави. Яке рішення було винесено МС ООН. Задача 3. В червні 1976 р. в Луанді – столиці Анголи – відбувся суд над 13 аглійськими та американськими найманцями. Вони були звинувачені в тому , що дали згоду за гроші воювати на стороні антиурядових сил. Захист обвинувачених будував свою аргументаці. На тому, що закон про боротьбу з найманцями в Анголі був прйнятий в Анголі уже післі захоплення обвинувачених. Обвинувачення стверджувало, що на той час вже існувала звичаєва норма, яка забороняла найманство. В іпіддтвердження наводились резолюції ООН та ОАЄ, які були прийняти з цих питань, і вяких держави зобов’язувалися карати за цей злочин. Крім того, такі норми є в законодавстві ряду держав. Тому в даному випадку можна застосувати п. 2 ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. Дайте юридичний аналіз ситуації. Чи згодні Ви з тим, що норма про заборону найманства є загальновизнаною. Задача 4 Президент держави Б. в одному із інтерв’ю опозиційному виданню держави Р. негативно висловився про існуючий в державі Р. політичний та економічний устрій. Він заявив: “Ваш уряд має змінити свій ліберальний курс, який обраний під диктовку західних фінансових установ” ? Чи можна кваліфікувати висловлювання Президента держави Б. Як дії від імені держави. Чи можна розцінити це висловлювання як втручання у справи держави Р. Які основні принципи міжнародного права можна застосувати для оцінки цього висловлювання. Задача 5 Рано вранці 19 травня на території Посольства Латвійської республіки в Москві було спалено авто, яке було облито невстановленими особами із-за паркану горючою речовиною. МЗС РФ вважає це актом вандалізму. Послу Латвії висловлено співчуття з приводу ситуації. ? За чиї дії РФ несе відповідальність в даному випадку. В чому полягає порушення РФ її міжнародних зобов’язань В яких діях полягає реалізації відповідальності РФ. Задача 6. Невиплата стипендії протягом 18 місяців заставила студентів і ЦАР, які навчаються в Москві, піти до посольства ЦАР в Москві і відмовитись вийти звідти. У неділю надійшла інформація, у заручники взято секретаря посольства. Однак саме Посольство цю інформацію заперечило. Крім того, повідомило, що конфлікт виник із-за того, що у посольства відсутні гроші на те, щоб відправити студентів на відпочинок додому. Студенти ведуть себе спокійно і співробітники посольства відмовились від того, щоб територія посольства була оточена російським спецназом. ? Чи повинна РФ в даному випадку нести відповідальність. Відповідь обґрунтуйте. Задача 7. Рішенням Верховного суду Великої Британії по позову вихідців із архіпелагу Лагос (британські території в Індійському океані) було визнано незаконним депортація із Лагоса британським урядом в 1971 –1973 рр 2 тис. острівних мешканців на Маврікій та Сейшели, а також адміністративному заборону на їх повернення. Було прийнято рішення виплатити потерпілим компенсацію, відновити житло, але з врахуванням того факту що до 2016 р. острів Дієго-Гарсіа орендується США і там розміщена база ВМС США ? Чи можна вважати даний випадок актом міжнародної відповідальності, якщо так, то який, якщо ні, то, чому . Задача 8. Ввечері 1 серпня в Ташкенті співробітники українського інформаційного агентства “ХХХ” п. А т п.Б. мали зустріч з керівником комітету по захисту прав особи Республіки Узбекистан . Після того, як вони вийшли, їх було побито. Про цей факт було повідомлено посольство України, а потому МЗС Узбекистану. За інформацією, кореспонденти приїхали в Узбекистан за інформацією про стан дотримання прав людини в Узбекистані. Журналісти не були належним чином акредитовані, як це було передбачено двосторонньою угодою між Україною та Узбекистаном про правовий статус кореспондентів. ? Чи несе влада Узбекистану відповідальність за благополуччя журналістів, які порушують Угоду про статус кореспондентів. Задача 9. Вождь племені хереро (Намібія) при підтримці групи відомих адвокатів звернувся до МС ООН з вимогою до ФРН про виплату компенсації за геноцид проти його народу. Розправа німців привела до загибелі 87 тис. осіб (плем’я нараховувало 100 000). Аргументуючи свою позицію, вождь посилався на прецедент: ВБ компенсувала шкоду, завдану колонізацією племені маорі (Нова Зеландія). В березні 1998 р. Президент ФРН публічно виразив жаль з цього приводу, однак вождь не був цим вдоволений. ? Чи існує норма міжнародного права, яка зобов’язує ФРН виплатити компенсацію за геноцид. Як називаються суми, які виплачуються якості жесту доброї волі. Задача 10. 12 листопада 2000 р. в столиці Катару (м. Доха) відкрився самміт глав держав ОІК. Саудівська Аравія, Лівія та Бахрейн заявили про бойкот саміту. Ці держави були обурені відмовою Катару розірвати торгові зв’язки з Ізраїлем, що було передбачено рішенняи попереднього Каїрського самміту у зв’язку з погіршенням ситуації в Палестинській автономії. Від участі в самміті відмовився і Іранський президент. ? В чому полягають санкції, рішення, про які було прийнято попереднім саммітом. Чи можна охарактеризувати відмову СА, Лівії та Бахрейну від участі в самміті як санкцію щодо Катару. До якого виду санкцій відносяться санкції, вжиті ОІК. Задача 11. Естонська сторона звинуватила двох російський дипломатів в діяльності, яка не є сумісною із статусом дипломатів. У зв’язку з цим МЗС РФ повністю заперечив звинувачення і висунув аналогічні звинувачення на адресу естонських дипломатів і змусила їх покинути територію РФ протягом 48 годин. ? Чи можна кваліфікувати дії Естонії в якості порушення міжнародного права. Чи є дії РФ аналогічними діям Естонії. Чи модна дії РФ розцінити як санкції. Задача 12. В 1964 р. громадянин США Л. Хемінгуей оголосив про створення нової держави – Республіка Нова Атлантида – на рифі, розміром 12 фунтів і 6 фунтів в ширину у відкритому морі, поблизу від Ямайки, але за її територіальним морем і навіть континентальним шельфом. В новій республіці 7 громадян, вони створили свій гімн, герб та прапор і стали випускати марки республіки Нова Атлантида. ? Чому Республіка Н. Атлантида не може бути кваліфікована як держава, що здатна увійти до світового співтовариства. Задача 13. В квітні 2001 р. літак-розвідник ВВС США здійснював обліт морських кордонів КНР. Формально літак знаходився за межами КНР, однак в безпосередній близькості до кодону. Намагаюсь відігнати літак-розвідник, китайський винищувач зачепив його крилом і льотчик винищувача був вимушений катапультуватись, в результаті чого загинув. Літак-розвідник був вимушений здійснити посадку на о. Хайнань (КНР). Після чого КНР та США виступили із взаємними претензіями. КНР стверджував, що США порушують міжнародне право, створюючи загрозу території КНР. США, в свою чергу, заперечували порушення МП і звинувачували КНР в неправомірному затриманні літака та екіпажу. ? Чи було порушення міжнародного права зі сторони США Чому ставиться питання про відповідальність держави Чи зобов’язана КНР повернути літак Задача 14. Повідомлення МЗС РФ Прихід до влади на Тайвані 20 травня нового керівництва не змінює принципового підходу РФ щодо відносин з островом. Ми виходимо з того, що існує один Китай. РФ не підтримує з Тайванем міждержавних відносин і розвиває з ним тільки культурні та торгово-економічні відносини. ? якому виду визнання відповідає рівень відносин між Тайванем та РФ Задача 15. Після отримання в результаті виборів більшості місць в Парламенті Австрії належало право радикальній партії, яка відкрито пропагувала націоналістичні погляди. Її лідер очолив уряд Австрії. Враховуючи положення статуту ООН, ЄС прийняв рішення про введення політичних та дипломатичних санкцій по відношенню Австрії. Україна, поважаючи вибір австрійських виборців, не ввела таких санкцій. Дайте юридичну оцінку діям ЄС. ...

„Цінності як регулятиви суспільного життя” (М.Шелер, М.Вебер, Ю.Габермас).

Зміст Вступ 3 1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА 5 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 15 2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА 15 2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА 20 2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА 26 Висновки 31 Література 33 Вступ Актуальність дослідження в нашій країні цінностей як регулятивів суспільного життя обумовлено тим, що трансформація економічного та соціокультурного простору України потребує пошуку нових ефективних важелів регулювання людської діяльності. Реформування українського суспільства вимагає переосмислення багатьох соціальних проблем, їх аналізу в контексті всієї світової теорії і практики. Неоднозначні соціальні зміни в Україні вимагають глибокого осмислення та переосмислення смислу та ролі усталених цінностей, світоглядно-практичної переорієнтації як суспільної, так й особистісної свідомості, зміни, насамкінець, ціннісних установок як підґрунтя мети наукового пізнання. Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину. Ці дві теми філософських роздумів ішли паралельно, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи одна одну. Але в критичні моменти розвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Філософське мислення пов’язує людину і людство з його потребами, з одного боку, і зі світом культури як світом цінностей з іншого. А оскільки це так, то одним з найважливіших аспектів філософського теоретичного осягнення людиною світу є ціннісний підхід, що знаходить свою методологічну основу в загальній теорії цінностей (аксіології). Теоретико-методологічне обґрунтування поняття цінностей можна зустріти в роботах М.Бердяєва, Е.Фромма, В.Франкла. Аксіологічний драматизм характеризує роздуми М.Вебера і А.Швейцера, О.Шпенглера і К.Ясперса, К.-Г.Юнга і А.Камю, Г.Ріккерта і В.Дільтея, Т.Парсонса і П.Сорокіна, М.Шелера і Ю.Габермаса. Сфера морально-етичного побутування цінності та практичні соціально-культурні проблеми ціннісного відношення розглядаються у дослідженнях Н.Ю.Бортнікової, О.Г.Дробницького, А.М. Єрмоленко, В.А.Малахова, В.А. Сіверса, Ф.А.Хайєка та ін. Здавалось би, що значна розробленість теми повинна була б сприяти глибокому осмисленню даного явища та опрацьовання певних висновків та рекомендацій стосовно вдосконалення суспільного життя, проте, універсальність поняття „цінності” та ціннісного відношення людини до світу, проникненість ним свого життя загалом стали однією з причин розмитості поняття “цінність” у філософії, де воно уявляється зрозумілим з самого початку, інтуїтивно. Але ця первинна наочність цінності приховує та утаємничує буттєву глибину, зумовлює значну складність її аналізу та обґрунтування. Сказане вимагає нових підходів до дослідження ціннісного життя взагалі і діяльності окремої людини, зокрема; пояснює першочерговість соціально-філософського аналізу теоретичних і методичних питань способу, форм і функціонування цінностей для дійсного знаходження шляхів подолання складної і болісної сучасної соціокультурної ситуації. Тому метою даної роботи є звернення до духовної спадщини філософів сучасності та минулого для більш глибоко вивчення значення цінностей в суспільному житті. На реалізацію мети дослідження були спрямовані наступні завдання: • проаналізувати методологічне і світоглядне значення категорії “цінність” у пізнанні існування і функціонування людського суспільства; • провести філософсько-історичний аналіз основних підходів до проблеми розуміння цінностей як регулятивів суспільного життя філософами М.Вебером, М.Шелером, Ю.Габермасом; • оцінити ставлення вищевказаних філософів до проблеми цінностей людського буття як показника розвитку суспільства в контексті історичних зламів епохи. Об’єктом дослідження стали цінності суспільного життя. Предметом дослідження – роль цінностей як регуляторів суспільства. Методологічну основу дослідження склали загальнофілософські принципи об'єктивності й історизму, всезагального зв'язку та розвитку, історичного і логічного, єдності соціальної теорії і практики. 1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА Цінність – значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, і, як правило, їх розуміння і аналіз здійснюється через поняття „культура” в широкому смислі цього слова. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, яка є предметним полем їх формування. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму [14, 4]. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних основ в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів. Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. „Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі” [17, 386]. Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів. Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявно не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності – ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її, наділяючи людськими смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей – це світ саме практичної діяльності. Наше емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється в практичному житті. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. "Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони відчуваються нами як оцінки" [9, 12]. Аксіологія як теорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження характеру і структури людської діяльності. Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб'єкта. Цінності виростали з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, що потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно він відображається в меті. Мета – це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності. Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуття значимості явищ, суб'єктивне поцінування їх. У свою чергу цінності надають емоціям глибини, значущості, перетворюючи їх у стійкі почуття. Завдяки емоціям у ціннісних актах людині дана вона сама, її суб'єктивно-психологічне ставлення до дійсності. Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це – функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності. І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чином спрямовуючи й організовуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності. Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння. "Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення" [9, 13]. Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об'єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології. Цінність – явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб'єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об'єктивна значущість та суб'єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину. Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності – належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з'ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення. Суб'єктивний компонент цінностей не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічному світі, який репрезентований системами соціальних значень. Для окремої людини суспільні значення є об'єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об'єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвіду, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами. Цінність конституюється для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність – це характеристика оцінюваного, а оцінка – процес встановлення наявності чи відсутності цінності. Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує в собі ціннісний проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого нічого не виткано, ще не є цінністю. Зацікавленість у певних потребах є неодмінною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об'єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. (Житло – цінність, упорядковане житло – оцінка.) Таким чином, оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами й інтересами суб'єкта. Оцінка передбачає існування підстави або критерію, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної. Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що "гарна споруда – всього лише погані руїни". Взірцем, згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви, технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ – значить підвести її під певне поняття, взірець. Назвати звичну річ іншим ім'ям – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ. Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп. Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми – це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки. Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми. Основна форма, в якій функціонують цінності, – ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів. Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя. Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності, імперативності, спонукальності. Найяскравіше в ідеалі виражена його закличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес. Дослідники зазначають, що в ідеалі виражена особистісно інтеріоризована ідея. Ця ідея носить надосібний характер. Вона повинна мати в свідомості індивіда таке всебічне обґрунтування, щоб він приймав її за істину. Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда. В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, політична (етатизм) орієнтації. Домінування в кожному з типів певного виду цінностей модифікує сукупний зміст таких систем і робить їх системами, на які орієнтовані певні соціально-культурні групи, з визначеними установками та способом життя. Етизм – це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей. Для естетизму найбільш властива орієнтація на естетичні цінності в житті людини. Це однобічна життєва орієнтація, привабливість якої – у здатності відірватись від світу турбот і відповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства. Ціннісній орієнтації утилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх, зводячи навіть людину до її вартості. Науково-теоретична орієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. В поясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує на універсальність свого світобачення. Політична орієнтація пов'язана з прагненням до влади, до кар'єри. Вона притаманна шанолюбним людям, що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших. Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей. До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод – на цінність добра. Пізнання об'єктивного світу і суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри. Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору. Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики. Потреба в сенсі – це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей. Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в Універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. Таким чином, цінності виконують у людському бутті кілька функцій. Вони виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) "поля взаємності", ґрунт для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного світу; 4) "мотиви мотивів", смислове обґрунтування цілей діяльності; 5) життєві та історичні орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов'язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов'язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання. 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА Одним з основоположників аксіології як філософської науки про цінності вважається німецький філософ і соціолог Макс Шелер (Scheler) (1874 – 1928). У еволюції філософських поглядів Шелера виділяють ранній (прикладна феноменологія, подолання неокантіанства), класичний (релігійний – некатолицькій; соціологія знання і феноменологічна аксіологія) і пізній (відхід від теїзму і обґрунтування філософської антропології) періоди. Головними роботами М.Шелера, в яких він піднімав питання цінностей та інші питання, що були пов’язанні з роллю та місцем людини в суспільстві, були такі: "Формалізм в етиці і матеріалістична етика цінностей" (1913 – 1916), "Становище людини у космосі” (1928), "Філософський світогляд" (1929), "Трансцендентальний і психологічний метод" (1900), "Феноменологія і теорія пізнання" (1913 – 1914, опублікована в 1933), "Криза цінностей" (1919), "Про вічне в людині" (1921), "До феноменології і теорії симпатії та про любов і ненависть” (1923), "Форми знання і суспільство" (1926). Шелер зумів "збудувати" цільну систему поглядів, окремі підсистеми (області) якої взаємно доповнюють, коректують і обґрунтовують одна одну. У такому ракурсі розгляду вся творчість Шелера, що прийшлася на початок ХХ ст., бачиться як грандіозна спроба антропологічного "розвороту" в практиці європейських способів "філософствування", які на той час зайшли в "безвихідь" і попалися в свої ж "пастки". Початкова установка антропологічного дискурсу Шелера задається тим, що він постулює початкову подвійність „істинної” людської дії. Він акцентує увагу, що вона може включати до себе як ідеальну, так і життєву складову. Будь-який акт свідомості інтенціонален, тобто направлений на предмети, але самі ці предмети можуть бути як "практичними", (презентуючими людську тілесність), так і "ідеальними" (презентуючими компонент людського буття). Останнє має як би два горизонти – емпіричний, ситуативний і надемпіричний. Згідно Шелеру, в надемпіричному горизонті людина протиставляється світу, „піднімається над життям”, становиться причетною Абсолюту – Богу [21, 56]. У цьому, другому, горизонті людина має справу з трансцендентним – з цінностями, які існують у світі, визначають нормативність людській поведінці, "значать" в ньому через певні системи оцінок, але ніколи не можуть бути виведені з властивостей предметів і явищ цього світу і завжди залишаються самототожними в своїй суті. В цьому відношенні Шелер "жорстко" протиставляє своє розуміння неокантіанському (Віндельбанд, Ріккерт) зведенню цінностей до чистих значимостей. Слід, проте, на думку Шелера, розрізняти власне цінності і їх носіїв, що виявляють їх в благах і станах речей. Точно також їх слід відрізняти від їх "затребованності" в людських потребах і інтересах, що приписують цінностям позитивні або негативні значущості. У цих випадках, відповідно Шелера, слід говорити про дієвість явища цінностей в благах і станах речей по відношенню до суб'єктів. Причетність до цінностей дозволяє останнім апріорно-безпосередньо бачити предмети, які зовні фіксуються як певні порядки данностей. Тим самим Шелер вводить поняття "матеріального апріорі", що дозволяє сходити до суті через відповідність акту цього сходження предмету, протиставляючи його ("матеріальне апріорі") "формальному апріорі" Канта, який вимагав дотримання умов необхідності і загальності. Феноменологічний досвід, згідно Шелеру, протистоїть нефеноменологічному досвіду, що випливає з природної установки, природної конституції суб'єкта пізнання. Це не іманентний досвід, він знаково-символічно опосередкований і "домислений", а тим самим має справу не з феноменами, а з "домисленим". Таким чином, цінності є у Шелера інтенціональним змістом певних (не всіх) людських актів, виступаючи підставою для тих або інших цільовольових зусиль. Ступінь доступності цінності або цінностей суб'єктам дозволяє їх ієрархізувати, дати типологію на підставі певних критеріїв. У принципі, потенційно (через причетність Богу) людина здатна необмежено "прориватися" до цінностей, проте через свою "світоглядну недосконалість" і обмеження, які накладаються сучасною "практицістською" цивілізацією, її можливості в цьому відношенні різко обмежуються структурами переживання цінностей, що складаються. При цьому, за Шелером, чим більш повноцінною є особа, тим більш цінним становиться для неї світ, і навпаки [21, 62]. Шелер не вважає розум початком, що визначає людину, і інакше трактує чуттєве – через поняття "емоційного апріорі", завдяки якому тільки і можливий хід до "останньої суті" речей – цінностям, і без якого неможливий феноменологічний досвід. "Інтенціональне відчуття чого-небудь", на думку філософа є вищим рівнем в багатошаровій структурі відчуттів, решта рівнів презентують в ній "стани відчуттів": 1) відчуття відчуттів, 2) відчуття тілесності, 3) чисті душевні відчуття, 4) духовні відчуття. "Стани" суть "емоційні функції" (у межах, нередукованих до рівня несвідомого пасивних афектів і активно-агресивних пристрастей), "базис" ("субструктура") структури чуттєвості, відповідальний за переваги-відкидання цінностей; "інтенції" суть "переживання" (любові-ненависті), емоційно нейтральні, мають справу з єдиною цінністю, спонтанні за своєю природою ("суперструктура", "надбудова"). Вони задають строгий, точний, об'єктивний "порядок серця" (акти переживання носять космічний, а не психологічний характер). Їх задача відкривати (але не створювати) самототожні цінності, тобто розширювати "масштаби" їх існування. Своє етичне навчання Шелер конституював як "матеріалістичну етику", що проголошує не обов’язок, а цінність своїм обґрунтуванням, своєю "матеріальною" основою. Вищих же своїх проявів любов досягає як любов до Бога – Абсолютної цінності, необхідного "центру", що не дозволяє заповнити цей "центр" різного роду "ідолам" і "фетишам". Будь-яка любов є "дрімаюча" любов до Бога, що робить можливим для сущого, залишаючись самим собою, бути причетним іншому сущому. Людину робить людиною перш за все здатність трансцендувати себе в актах молитви ("не людина молиться – він сам є молитва життя, здійснена поверх нього самого, він не шукає Бога – він той живий "Ікс", якого шукає Бог!"). Цінності святості, за Шелером, займають вищий четвертий рівень в структурі цінностей, збудованих за принципом "релятивності" по відношенню до Абсолютної цінності (перші три рівні у порядку "наростання" наближеності до Бога: 1) гедоністичні цінності корисності, 2) вітальні (від слова „vitalis” – життєвий) цінності, 3) духовні цінності етики і права, естетики, чистого пізнання. Цінності святості є, на думку Шелера, переживаннями предметів, апріорно даних як символи священного, як розуміння Бога в якості "абсолютного особистого духу". Наслідування певному типу домінуючих цінностей конституює той або інший (ідеальний, "схемний", за Шелером) тип особи. Таких типів філософ визначає три: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої. Таким чином, Шелер вводить вже в своїй аксіології принципову відмінність типів пізнання за їх можливістю "наближення" до Абсолютної цінності: емоційно-діяльнісне, метафізично-споглядальне, "рятуюче" (що йде від Бога). Прийнявши ідею Арістотеля про "сходи істот" (рос. – „лестницу существ”), Шелер обґрунтовує "серединне" місце людини між твариною і Богом, її причетність і тому, і іншому (людина знаходиться між ними, вона – "межа", "перехід", "божественне явище" в потоці життя, вічний "вихід" життя за межі самої себе"). Вона є сполученням різних порядків (людського і надлюдського, кінцевого і нескінченного, тимчасового і вічного, природного і надприродного). З одного боку Шелер, вслід за Ніцше схильний вважати людину "хворою твариною", "помилковим кроком життя", що завів homo naturalis в "безвихідь" (в цьому відношенні відмінності homo naturalis від homo farber чисто кількісні. З другого боку, вслід за Августином Блаженним він слідує ідеї богоподібності людини, неможливості визначення її сутності через саму себе. З одного боку, будучи причетною до життя через свій тваринний початок, людина включена у відносини панування, з іншою, – будучи спрямованою до Бога, до Абсолюту, людина постійно виходить за межі самої себе в актах любові. Відповідно поглядам Шелера, особистість не можна (та і не треба) пізнавати, її можна тільки "зрозуміти" в ході люблячого спогляданні суті. Людина як особистість відчинена світу, на відміну від тварини, що завжди говорить світу "так", вона здатний говорити "ні", вона – "аскет життя", "вічний протестант", "вічний Фауст". Вона локалізована в одушевленому тілі, але проектується "позажиттєвим" духом, утримується їм в світі цінностей. Одушевлене тіло, фундоване життєвим поривом, втілює в собі силу, конституюється в "тут-бутті", "бутті в собі", другу складову якого утворює "буття в трансценденції" на основі духу, що втілює в собі дієву немічність, безсилля (звідси початкова трагічність людського буття, чим вище підіймається людина в своєму розвитку, тим життєво слабкіше вона стає). Дух створює культуру, але не може сам втілити її в соціумі, в світі дієвого (він могутній тільки в світі ідей, "сила" яких – в їх "чистоті" "неохопленої" дійсності). Тому векторність людині, на думку Макса Шелера, завжди задається "з низу до верху", а не навпаки (від "пориву" до "цінності"), "нижче" завжди виступає умовою для "вищого", але прогрес духу завжди здійснюється за рахунок аскетичного заперечення життя. "Хитрість духу" повинна полягати в умінні "поставити" собі на службу "нижчого", при цьому дух завжди "дистанціює" від життя, використовуючи схильність людини до неприйняття дійсності. Таким чином, людина визначально є подвійною, вона завжди "в світі" і "за світом". Звідси і амбівалентність самого поняття "людина", в якому дані одночасно і "популярність" і "таємниця", що підлягає постійній розшифровці, що дозволяє наближатися до ідеалу "загальної людини". У розшифровці "таємниці" людини і укладено власне, згідно Шелеру, призначення сучасної філософії. Таким чином, на думку філософа, найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Шелер вважав цю форму втілення цінностей головною. Згідно його поглядів, кожна видатна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. Філософ намагався зробити спроби обґрунтування за допомогою своєї концепції цінностей тих соціально-політичних процесів, які були притаманні Європі початку ХХ століття. Перша світова війна, біди і жахи якої збентежили людство і поставили його на межу абсурду, дозволила М.Шелеру говорити про певну кризу цінностей своєї епохи. В час соціальних потрясінь виключається все, що відноситься до усталених життєвих цінностей і являє собою кризу цивілізації, яка свідчить про те, що цінності людини є дуже мінливі. 2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА Макс Вебер народився в середині ХІХ ст. і його розвиток як людини співпав з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світові стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового ґатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища. М. Вебер як і ряд інших західних філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважав, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Він першим ввів у філософію поняття "цінність". Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме, цінне. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності та ін. Головна праця М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 –1905) розглядує розвиток суспільства відповідно до появи та зміцнення в свідомості людей цінностей накопичення капіталу. Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863 – 1936), з яким вступив в полеміку з цього питання М.Вебер, вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя. У своїй дослідницькій діяльності науковець, на думку Вебера, повинен виходити з домінуючих у даний момент цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не виступає як об'єктивний неупереджений дослідник, а керується існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Розв'язує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності і оцінку. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у даному суспільстві цінностей, інакше його праця не приноситиме користі людям, котрі живуть у цьому суспільстві. Але власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень і давати достовірні знання з досліджуваних проблем. Будь-яке тлумачення стосовно раціонально орієнтованої цілеспрямованої дії володіє – з погляду на розуміння використаних засобів – вищим ступенем очевидності. Якщо не з такою ж повнотою, то все-таки з достатньою ясністю, відповідної властивої нам потреби в поясненні, ми розуміємо такі "помилки" (зокрема змішання проблем), які не чужі нам самим або виникнення яких ми здатні за допомогою "вчувствовання" співпереживати. Навпаки, високі "цілі" і "цінності", на які, як показує досвід, може бути орієнтована поведінка людини, ми часто повністю зрозуміти не можемо, хоча у ряді випадків здатні осягнути його інтелектуально; чим більше ці цінності відрізняються від наших власних, найважливіших для нас цінностей, тим важче нам зрозуміти їх в співпереживанні за допомогою "вчувствовання", силою уяви. Залежно від обставин нам у ряді випадків доводиться або задовольнятися чисто інтелектуальним тлумаченням названих цінностей, або, якщо і це виявляється неможливим, просто прийняти їх як даність і спробувати по можливості зрозуміти мотивовану ними поведінку за допомогою інтелектуальної інтерпретації або наближеного співпереживання (за допомогою "вчувствовання") його загальної спрямованості. Сюди відносяться багато високих актів релігійності і милосердя, недоступні тому, для кого вони не існують як цінності; в рівній мірі недоступний і крайній раціоналістичний фанатизм, наприклад, вчення про “права людини” тим, хто повністю його відкидає. Афекти (страх, гнів, честолюбство, заздрість, ревнощі, любов, натхнення, гордість, мстивість, шанування, відданість, різні прагнення) і засновані на них ірраціональні (з позицій цілераціональної поведінки) реакції ми здатні емоційно співпереживати тим інтенсивніше, ніж більш самі до них схильні; якщо ж вони значно перевищують за своєю інтенсивності доступні нам переживання, ми можемо зрозуміти їх значення за допомогою "вчувствовання" і раціонально виявити їх вплив на характер поведінки індивіда та вживані їм засоби. Услід за Ріккертом, Вебер жорстко формулює принцип: усяке пізнання є судженням. Не інтуїція, не проникнення, не безпосереднє осягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаючого суб’єкта об’єкту, що пізнається, і опосередковане співвіднесення цих протиставлених елементів. Усяке безпосереднє проникнення в об’єкт, усяке злиття суб’єкта з об’єктом, незалежно від того, відбувається воно на рівні психології (проникнення) чи на рівні спекулятивної філософії (тотожність суб’єкта і об’єкта), Вебером відкидається в якості основи наукового дослідження. Судження передбачає співвіднесення матеріалу (нескінченного емпіричного багатоманіття) з деякими принципами; у Ріккерта в якості останніх виступають цінності. “Співвіднесення з цінністю” і для Вебера є тим актом, який конституює загальнозначимість судження. Філософ пише: „ „Співвіднесення з цінністю” передбачає єдиний шлях переходу від повної невизначеності “проникнення” до того роду визначеності, який в змозі дати пізнання індивідуальних духовних змістів свідомості. Бо в протилежність простому “змісту почуття” ми позначаємо “цінністю” саме тільки те, що здатне перетворити зміст деякої позиції в артикульовано-усвідомлене позитивне чи негативне “судження”...”Передбачення” деякої етичної чи естетичної “цінності” в усіх без виключення випадках містить у собі висловлення деякого “ціннісного судження” ” [6, 122]. Вебер розмежовує два акти – “співвіднесення з цінністю” та оцінку: якщо перший перетворює наше індивідуальне враження в об’єктивне і загальнозначиме судження, то другий зовсім не виводить за межі об’єктивності. “Це вірно, що світогляди різних людей постійно втручаються в сферу наших наук, навіть у нашу наукову аргументацію, вносячи в них туман невизначеності, що внаслідок цього по-різному оцінюється переконливість наукових доказів (навіть там, де йде мова про встановлення простих каузальних зв’язків між фактами) в залежності від того, як результати дослідження впливають на шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується чи зменшується в такому випадку можливість здійснити певні бажання”[6, 350]. ”Співвіднесення дійсності з ціннісними ідеями, що надають їй значимості, виявлення і упорядкування забарвлених цим компонентів дійсності з точки зору їх культурного значення – дещо зовсім несумісне з гетерогенним аналізом дійсності за посередництвом законів і упорядкуванням її в загальних поняттях. Ці два види мислительного впорядкування реальності не знаходяться в обов’язковому логічному взаємозв’язку. ”[6, 374]. Наука про культуру, суспільство та історію, заявляє Вебер, повинна бути також вільна від оціночних суджень, як і наука природнича. Така вимога зовсім не означає, що вчений повинен взагалі відмовитись від власних оцінок і смаків, просто вони не повинні втручатись в межі його наукових суджень. “Постійне змішування наукового трактування фактів і оціночних міркувань залишається самою поширеною, але і самою шкідливою особливістю досліджень в області нашої науки. Але відсутність переконань і наукова об’єктивність ні в якій мірі не тотожні”[2, 356] Хоча до цих пір Вебер розмірковував як учень Ріккерта у питанні про цінності та оцінки, однак в самі передумови останнього він вносить суттєвий коректив. На відміну від розгляду цінностей та їх ієрархію як надісторичне, Вебер схильний трактувати цінність як установку тієї чи іншої історичної епохи, як властивий епосі напрям інтересу. “Що стосується значення висловлювання “співвіднесення з цінністю”, то я повинен послатися на більш ранні висловлювання і перш за все на відомі роботи Ріккерта, – пише Вебер в статті “Смисл “свободи від цінностей” соціологічних і економічних наук” – Слід тільки нагадати про те, що висловлювання “співвіднесення з цінністю” передбачає тільки філософське трактування того специфічно наукового “інтересу”, який керує вибором і обробкою об’єкта емпіричного дослідження” [5, 122]. Інтерес епохи – це дещо більш стійке і об’єктивне, ніж просто окремий інтерес того чи іншого дослідника, але в той же час це дещо більш суб’єктивне, ніж надісторичний інтерес, що отримав у неокантіанців назву “цінностей”. “Що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає в безкінечне переплетення каузальних зв’язків, визначають пануючі в даний час і в мисленні даного вченого ціннісні ідеї...Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне до істини” [2;382]. Ріккерт правильно відмітив ступінь залежності веберівської методології від неокантіанської теорії цінностей: Вебер запозичує принцип “співвіднесення з цінністю” як логічний принцип, що робить можливим висловлювання загальнозначимих суджень у сфері наук про культуру; він приймає науковчення Ріккерта як логік, але не більше. Відрізняється від Ріккерта в наступному: 1) Ріккерт розглядає цінності як надісторичні принципи, як останній фундамент наукового пізнання і людського етичного діяння. Вебер же вбачає в них деякі історичні утворення, загальні для певного періоду часу, але такі, що не мають сили поза межами цього періоду (“інтерес епохи”); 2) Ріккерт хоче побудувати на основі теорії цінностей універсальну теорію світобудови; Веберу це здається утопічним; для нього теорія цінностей є логічним засобом дослідження, постулат логіки – не більше. Вебер по-своєму розуміє як зміст теорії цінностей, так і її значення. Оскільки згідно з Вебером, цінності суть лише вираження загальних установок свого часу, настільки у кожного часу є свої абсолюти. Абсолют, таким чином, виявляється історичним, відносним. а Вебер виявляється близьким до історизму в змістовному, “онтологічному” загальносвітоглядному відношенні. Таким чином, поняття "цінності" гармонічно вписуються в раціональну систему Вебера, пояснюючи глибинні причини раціональної поведінки індивіда в суспільстві. Для його поглядів характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення раціонально діючої людини – це капіталізм з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональною бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з точки зору раціональності. Вебер вводить поняття ідеального типу – зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Завданням філософії, на думку Вебера, саме і є необхідність встановлювати відповідність реальності ідеальним типам, які є втіленням "інтересів епохи", проявом пануючих у даний час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони, як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства, є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства. Цінності для Вебера – це розуміння обов'язку, яке стає основою для соціальної дії. 2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА Юрген Габермас (Habermas) (народився в 1929) – німецький соціальний філософ, концепція якого виступає рубіжною точкою повороту некласичної філософії від модернізму до постмодернізму. Основні твори філософа: "Структурна зміна громадськості" (1962), "Теорія і практика" (1963), "Пізнання і інтерес" (1968), "Техніка і наука як ідеологія" (1968), "Рух протесту і реформа вищої школи" (1969), "До логіки соціальних наук" (1970), "Теорія суспільства або соціальна технологія" (спільно з Н.Луманом, 1971), "Культура і критика" (1973), "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973), "Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму" (1973), "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976), "Що таке універсальна прагматика" (1976), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1983), "Ранні дослідження і доповнення до теорії комунікативної дії (1984), "Філософський дискурс модерна" (1985), "Мораль і комунікація" (1986), "постметафізичне мислення" (1988), "Факт і значущість" (1992), "Роз'яснення до етики дискурсу" (1994). В своїх роботах він піддавав глибокому аналізу суспільні процеси сучасності, намагався пояснити соціальний розвиток через свідомі прагнення людей до певних ідеалів, цінностей. Виступаючи на початку своєї професійної кар'єри провідним представником молодого покоління Франкфуртської школи, Габермас усвідомив можливість теоретичної інтерпретації "оречовління" (Verdinglichung) через побудову теорії раціоналізації: "Вже тоді моєю проблемою була теорія модерна, теорія патологій модерна, з погляду здійснення, деформованого здійснення, розуму в історії", – писав Габермас. Аналізуючи "критичну теорію суспільства" Хоркхаймера – Адорно – Маркузе, Габермас підкреслював, що в рамках подібного підходу неможливо встановити нормативні передумови її власного генезису як акцентовано раціонального інтелектуального здійснення. Рефлективно долаючи "критичну теорію суспільства", Габермас доходить до висновку про те, що недоліки її зводяться до наступного: 1) нечіткість нормативних відносин; 2) абсолютистське трактування істини і відношення філософії до наук; 3) недооцінка демократичних традицій правової держави. Габермас заперечував проти зведення класичною "критичною теорією" суспільної раціональності до раціональності трудової діяльності і – як наслідок – проти редукції процесу самоздійснення людського роду до трудової діяльності. На думку філософа, інституційні межі суспільства ("виробничі відносини" за Марксом) зовсім не є безпосереднім результатом процесу праці. Надалі практика повсякденності „з презирством” ігнорується, признається відвернутим або несамостійним чинником. В комунікативній дії починає бути присутній креативний момент сумісного конституювання миру мовними і когнітивно-інструментальними засобами. У ньому є також морально-практичні і експресивні моменти здійснення усередині цих світів таких функцій мови, як опис, сприяння налагодженню міжсуб'єктних відносин і вираз суб'єктивних намірів. У модерні в кожному з цих моментів виділилися на принципах світобачення «сфери ціннісних критеріїв». З одного боку, це мистецтво, література і естетична критика, а з іншою – дискурси, які виростають з процесів навчання і спеціалізуються на вирішенні проблем і дослідженні питань істини і справедливості; один напрям пов'язаний з перетворенням світу, інший – з процесами навчання-освіти усередині цього світу. Ступінь віддаленості знань мистецтва і критики, що перетворилися на системи, науки і філософії, права і моралі від повсякденних комунікацій визначається тим, наскільки вони готові обмежитися виконанням словесної функції і таким її аспектом, як вираз значень. З погляду окремих сфер культурних цінностей синдром буденного світу є «життям», «практикою» або «моральністю». Їм протистоять «мистецтво», «теорія» або «мораль». Про своєрідну роль посередників, яку грають критика і філософія, Габермас говорить в іншому контексті. У першому випадку співвідношення «мистецтва» і «життя» представлене так же проблематично, як в другому співвідношенні «теорії» і «практики» або «моралі» і «моральності». Неопосередкована перестановка спеціальних знань в приватні і суспільні сфери буденного життя може, з одного боку, поставити під загрозу автономію і своєрідність систем знань, а з іншого – порушити цілісність контекстів життєвих світів. Знання, орієнтовані винятково на те, щоб виразити претензію на знання навіть в не характерному для контексту варіанті всім спектром виразних засобів, властивих повсякденній практиці, виводять з рівноваги комунікативну систему світу. Такого роду втручання „приводять до естетизації, онаучиванню або моралізації окремих життєвих сфер; найхарактернішими прикладами їх практик є експресивні контркультури, реформи, що проводяться на користь технократії, або фундаменталістські рухи” [20, 156]. На думку Габермаса, в сучасних суспільствах добиваються визнання принципи правопорядку і моралі, які все менш відповідають партикулярним життєвим формам. На особовому рівні набуті в процесі соціалізації когнітивні структури все більш відділяються від змістовних знань у області культури, з якими вони спершу інтегрувалися у сфері «конкретного мислення». Предмети, на яких сперши відпрацьовувалося здійснення формальних повноважень, робляться все більш нестійкими. Філософ, простежуючи цю тенденцію, враховував тільки ступінь свободи, визначаємій структурними компонентами „життєвого світу”, і при цьому одержав наступні остаточні варіанти: для культури цей стан тривалого перегляду нестійких традицій, для суспільства – стан залежності легітимних систем від формальних, виключно дискурсивних методів визначення і обґрунтування нормативів; для особи – стан ризикованого самоврядування абстрактною персональною ідентичністю. Структури здійснюють тиск на знання,, зводячи його до критичного рівня, вони визначають цінності, встановлюють нормативи і примушують проводити самокеровану індивідуалізацію (оскільки абстрактна персональна ідентичність припускає відхід до самореалізації в автономних життєвих проектах. Перспектива аналізу, на думку Габермаса, – катастрофічна для сучасної цивілізації і культури, побудованим за принципами раціональності, коли існує тенденція до перетворення їх початкових принципів в свою протилежність. Філософ протиставляє свою точку зору концепціям Адорно і Хоркхаймер, котрі вважали, що не тільки ідеальна, але і практична тенденція до самознищення властива раціональності. При цьому термін Aufklarung – Просвіта – трактується гранично широко: це не тільки історична епоха, але і процес становлення людини як розумної істоти, на практиці реалізовуючій цінності розуму, розвиваючій науку, суспільні демократичні інститути, норми соціалізації і свободи. Така сукупність підходів була названа Ю. Габермасом «проектом модерна». Критичний аналіз філософа зосереджений на виявленні інструментального характеру знання, яке повинне було звільнити людину від залежності від природи (від «влади природи»), але привело тільки до її тотального поневолення. Так, в проблематику критики розуму Габермас увійшла тема влади (панування) як одна з центральних для пояснення індустріальної сучасності. Поняття „життєвого світу” допомагає Габермасу показати, як цінності зберігаються в цьому просторі у вигляді текстів. На думку дослідника, традиція не розривається, якщо відтворення культурних цінностей здійснюється засобами критичного аналізу. Розвиток потенціалу заперечення як невід’ємної процесу досягнення взаєморозуміння за допомогою мовного спілкування в структурно диференційованому життєвому світі стає заставою того, що тексти слідуватимуть один за одним і збережеться спадкоємність традицій, які, як відомо, живі лише завдяки силі переконання. Так само не розірветься в соціальному просторі і мережа, сплетена з відносин, заснованих на взаємному визнанні, якщо соціальна інтеграція виходитиме з абстрактного, але проте скроєного «за індивідуальними мірками» універсалізму. Воля призначена для того, щоб налагодити соціальне партнерство всіх груп, враховуючи інтереси кожного окремо взятого індивіда. Беручи участь в дискурсі, індивід, кажучи «так» чи ні», наданий сам собі тільки за умови, що сумісними пошуками істини він все-таки залучений в універсальне співтовариство. При зміні поколінь в рамках певної історичної епохи якість універсальності не зникає, тоді як процес соціалізації виходить за рамки індивідуалізації. Важливо підкреслити, що Габермас свідомо декларує раціоналізм своєї концепції, зв'язуючи просування комунікативного розуму із збагаченням культурного потенціалу суспільства. Суспільні групи можуть використовувати в своїй діяльності тільки ресурси раціоналізованих життєвих світів. Перш за все це відноситься до культури – присутнього в науці і філософії потенціалу знань індивідів про світ і про самих себе; культура – це і гранично широкі норми права і моралі, і досвід радикального естетичного модерна. Більш того, культура є для Габермаса найважливішим ресурсом в практиці вдосконалення комунікативного співтовариства. На його думку, культура, досвід допоможуть Європі знайти свою нову ідентичність – як комунікативного співтовариства. Таким чином, у 80-х роках ХХ ст., коли писалися твори філософа про постмодерн, рецепт Габермаса представлявся не тільки дієвим, але і цілком здійсненним в практиці європейського співтовариства. Події почала XXI в., загострення релігійної, національної, соціальної і культурної ворожнечі, які відобразила зіткнення глобалістських і антиглобалістських тенденцій в суспільстві, примусили Габермаса повернутися до проблеми дискурсу і контрдискурсу сучасності, втіленої у філософському знанні про модерність – ціннісну установку соціуму. Про це він говорив в своїй лекції у Франкфурті-на-Майні незабаром після нью-йоркських подій 11 вересня 2001 р. Нове звучання теми модерна ще раз підкреслює важливість багатьох «за» і «проти», виказаних Габермасом в його творах. Висновки Розуміння цінності як філософської категорії завдяки сенсоутворюючій функції актуалізується в ті епохи, які потребують складання і фіксації у філософській, науковій, соціокультурній, урешті-решт, побутовій сферах індивідуальної і суспільної свідомості таких вихідних положень і засадових принципів, на фундаменті котрих будується нова світоглядна картина світу. Це уможливлює прийняття в практику і культуру нового матеріалу, забезпечує динаміку уявлень і знань людини про навколишній світ і саму себе, створює нелінійно-лінійну суспільну систему. В часи пошуку нової інтегративної та інтерпретативної ідеї, нового цілісного світобачення саме поняття цінності виступає фундаментальною категорією для всього суспільства. Проблема цінностей надзвичайно загострюється в переломні (кризові) епохи історичного розвитку культури, бо кожного разу, коли спільноту людей потрясали соціальні катаклізми, коли хаос, хитання, але і сподівання “знайти світло в кінці тунелю” зливались у синтетичне питання “бути чи не бути” культурі як природному середовищу людини, філософська думка незмінно упиралася в проблематику цінностей як основу культурного менталітету особистості, нації, суспільства загалом. У процесі поставлення і розв’язання аксіологічних проблем філософами очевидною є думка, проте, що феномен цінності являє собою безсумнівний, реальний, той що опосередковує усі види людської соціокультурної діяльності, у тому числі й інтелектуальної, факт буття, що несе в собі величезний не лише світоглядний, але і гносеологічний методологічний потенціал дослідження культури на всіх її рівнях і у всіх ракурсах виявлення як гуманістичного середовища перебування людини. Цінність є цілісністю практичного і духовного, що випереджально відображає об’єктивну та суб’єктивну реальності та за посередництвом чуттєвої логосності стає першопринципом людського життя. Цінність поєднує у собі моменти емоційно-раціональної обробки відображеного і телеологічної орієнтації у перетворюючій свідомості на духовне вираження тілесності людини. Регулятивний характер її дії полягає в тому, що вона має виразний соціально-діяльнісний характер. Із-за бінарної структури (поєднання чуття та мислення, емоцій і раціо, смислу та значень, оцінювання та оцінюваного і т.д.) цінність передбачає момент зіставлення наявного стану речей із деяким ідеальним і тому є проектом перероблення дійсності, причиною виникнення різних форм діяльності, що призводять до змін в суспільстві, впорядкування суспільних відношень. Формування цінностей пов’язано безпосередньо з розвитком суспільства, з тими процесами, що ставали основополагаючими для визначення обличчя соціуму. Цінності – це призма, через яку слід розглядати ту чи іншу епоху суспільного життя. Поняття “цінність” потребує лише діалектичного розуміння і тлумачення. Будь які інші інтерпретації редукують цінність або до простої оцінки, значущості чи матеріальних благ, або до містичного та непізнаваного явища. Формування цінностей відображає людський спосіб переживання буття, який не просто знімає нерозрізнення природи та власного життя, але стає фундаментом свідомості. Воно є таким особистісним знанням, яке існує в об’єктивному та конституює і конструює в ньому людину як людину, а суб’єктивне як активно пережите об’єктивне. Здібності людини до ціннісній оцінки може вважатися онтологічною “заданістю” свідомості, що пізнає. Практика виступає найближчою формою існування цінностей і рівнем відображення людиною ціннісних відносин задля перетворення об’єктивного світу в той світ, в якому людина стверджується як персонально-родова істота. ...

Результаты поиска 31 - 39 из 39
< Назад