мої роздуми над твором тигролови - поиск на сайте Институт.com.ua

Особливості творчості Генріха Гейне

Вступ 3 РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ПОЕТА ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ЙОГО СВІТОГЛЯДНИХ ТА ХУДОЖНІХ ОБРАЗІВ. 6 РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ, КОМПОЗИЦІЇ, ЖАНРУ ТВОРІВ ГЕЙНЕ 19 2.1. Початок творчого шляху. "Книга пісень". 19 2.2. Публіцистика і поезія 30 – 40-х років. 30 2.3. Поема „Атта Троль”. 44 2.4. Творчість передберезневого періоду. 47 Поема "Німеччина. Зимова казка". 47 2.5. Останній період творчості. "Романсеро". 52 Висновки 59 Література 62 Вступ Актуальність теми дослідження. Твори Генріха Гейне цілком обумовлені тією соціально-політичною і культурною ситуацією, яка склалася у Західній Європі в першій половині ХІХ ст. Більшість його робіт пов’язані з своєрідним, поетичним відображенням думок і почуттів сучасників поета. Однак, мало хто з сучасних дослідників просліджує аналогію суспільної атмосфери того часу з нашими моральними установами і новими духовними цінностями та нормами, що народжуються на наших очах. Початок ХІХ століття – це період бурхливого розвитку капіталізму, подібно до того, як ринкові відносини капіталу постають та зміцнюються сьогодні на Україні. Гейне, сучасник ХІХ ст., з гіркотою відмічав, що дух наживи, дух грошей проник в усі сфери суспільного життя, в мораль, у взаємовідносини між людьми. На його погляд, взаємини, що будуються на принципах торгашества, псують людину, знищують в ній шляхетні основи, прагнення до романтизму, мріяння, руйнують ідеали чесної і порядної людини. Сучасна Україна повторює цей шлях європейських країн у своєрідному, „постмодерновому”, „постіндустріальному” варіанті. З висоти моральних ідеалів комунізму радянських часів, наше суспільство „скотилося” до „дикого капіталізму” і, можна сказати, розпочало „з нуля” своє нове становлення, на яке Захід перед тим затратив майже двісті років. Дух наживи, капіталу заполонив собою всі суспільні відношення, не пощадив навіть родинні почуття та сімейні цінності. Все, що можна продати, сьогодні продається: краса, розум, любов, талант, вірність. В погоні за збагаченням люди іноді забувають прості норми моралі і навіть християнські заповіді. Обман людей став звичним явищем не тільки в бізнесі, а й в політиці, медицині, державному управлінні, засобах масової інформації, соціальній сфері. Гейне був свідком розвитку подібних процесів в Німеччині і Франції ХІХ століття. Він спостерігав за змінами, що відбувалися під впливом грошей, і йому здавалося, що людство йде до загибелі. Він не вірив, що капіталізм здатен змінити людину на краще. Його твори, а багато з них є публіцистичними, складають своєрідну інтерпретацію суспільно-політичних подій того часу, відображають кризові явища духовної сфери. Дослідження його праць здатне надати можливість уявити почуття людини, що опинилася в подібній ситуації, як і у нас, показати її моральні і духовні шукання, особистісні переживання. Творчість Гейне підказує, що історія схиляється до повторення, хоч і на вищому рівні, а осмислення минулих історико-культурних процесів та їх порівняння з сучасними аналогами може надати значний матеріал для роздумів щодо подальшого вдосконалення та покращення суспільства та його цінностей. Сьогодні Гейне, на жаль, відноситься до розряду „позабутих” поетів. Грандіозна популярність, якою він користувався за свого життя, поступово зникла та перейшла до забуття. Вважається, що він не привніс значних новаторських елементів в розвиток поезії та публіцистики, а його відданість певним стилям в мистецтві відповідало, більшою мірою, нахилам та моді того часу. Однак, майстерність, з якою він складав свої твори, здобула йому всезагальне визнання в широких літературних колах Німеччини і Франції та інших європейських країн. Проблеми моралі, високої громадянської позиції, чистої любові, що піднімав Гейне, актуальні і в наші часи та вимагають глибоко вивчення творчого здобутку поета. Протягом тривалого часу його творчість не досліджувалася і не вивчалася в нашій країні. Певну увагу на нього звертали в період колишнього СРСР через те, що деякі його роботи були проникнути революційним духом: критикою капіталізму та закликом до зміни суспільних порядків. Головними дослідниками творчості Гейне були радянські літературознавці -„германісти”: О.Ф. Кніпович, О.І. Дейч, А.С. Дмітрієва, С.П. Гіждеу, Г.В. Стаднікова, Ф.П. Шіллер, Я.І. Гордон. Проте й радянські критики його недолюблювали за те, що все ж такі більшість його робіт грала на користь колишніх вищих аристократичних кіл Німеччини, яким він як раз і приписував шляхетність, порядність, відданість старим „гуманістичним” ідеалам. За часів незалежності України Гейне не присвячено жодної дисертації на здобуття наукового ступеню. Малочисельні публікації в мистецтвознавчої літературі більш висвітлюють загальний біографічний та творчий шлях поета, ніж конкретний літературознавчий аналіз його творів, що відноситься до поетики, композиції, стильових та жанрових особливостей. Тому метою даної роботи є вивчення особливості творчості Г. Гейне, поглиблення знань щодо тих художніх прийомів поета, застосування яких принесло йому заслужену славу видатного митця в період найбільшого визнання. Об’єктом дослідження виступає лірика Генріха Гейне на всіх етапах його творчості. Предметом дослідження – особливості поетики, композиції, жанру віршів, поем. На досягнення мети дослідження спрямовані наступні завдання: – прослідкувати вплив особливостей життєвого та творчого шляху поета на формування жанрових та стильових характеристик його віршів; – проаналізувати етапи розвитку лірики Гейне: її стадій та етапних досягнень, шляхи становлення та прийоми художньої майстерності поета; – визначити особливості традиційних та новаторських рис лірики Г.Гейне, дослідити тематику, проблематику та поетику його віршів на різних етапах творчості. Методологічна основа дослідження. У роботі використовувався генетичний, конкретно-історичний методи, а також герменевтика як методика цілісного осмислення тексту. Широко застосувався метод аналізу літературознавчої, історичної, філософської, публіцистичної літератури. Вирішення зазначених у роботі завдань став можливим лише при застосуванні сучасних досягнень літературознавства та елементів методології інших гуманітарних наук. Висновки Можна сказати; що Генріх Гейне є не тільки найзначнішою, а чи й не найхарактернішою постаттю пізнього німецького романтизму. Еволюція його творчості виразно відбиває істотні закономірності й тенденції розвитку німецької літератури 20 – 40-х років, коли в ній відбувалися бурхливі й складні процеси. В літературу він прийшов на межі 20-х, коли ще були живими й дієвими традиції раннього романтизму, і його поетична творчість, в основному, розвивалася в річищі, прокладеному фольклорно-народною течією. Різкий поворот наступає в 30-ті роки, коли зростає громадсько-політична активність поета, він все більше проймається радикальними настроями і на початку 40-х проголошує себе "барабанщиком революції". В його творчості цього періоду публіцистика тіснить поезію, і річ тут не лише в тому, що він пише переважно публіцистичну прозу, – його поезія теж значною мірою стає публіцистичною. В останній період життя й творчості – період "матрацної могили" – Гейне повертається до ліричної поезії, яка набуває нового змісту та звучання. Водночас слід сказати, що творчість Гейне, особливо 30 – 40-х років, не вкладається в рамки романтизму, навіть найширше трактованого. Це був період в історії німецької літератури, коли романтизм у формах, усталених в попередні періоди, Переживав кризу, коли письменники активно шукали нові шляхи й форми творчості. Це далеко не завжди означало розрив з романтизмом, його світоглядними засадами й естетикою, – пошуки продовжувалися, і в їх параметрах, зокрема в німецькій літературі, теж наступає час взаємодії романтизму з утопічним соціалізмом. Паралельно спостерігається розвиток реалістичних тенденцій, зокрема у письменників групи "Молода Німеччина", Г. Бюхнера тощо. На цей же період припадає розквіт бідермаєру в німецькій літературі й мистецтві, і всі ці різнорідні елементи й інтенції нерідко примхливо перепліталися у творчості багатьох тогочасних німецьких митців, в тому числі й Гейне. У його творчості продовжують жити філософські, політичні і естетичні ідеї революційної епохи, епохи Просвітництва, епохи німецької класики, прагнення подолати застарілі відносини, мрія про царство розуму і людське щастя, думка про здібність людини до вдосконалення. Але у міру того, як ідеальне царство гармонії перетворювалося на дисгармонійну реальність буржуазного миру, ці ідеї вже не сприяли ні розумінню, ні освоєнню дійсності, і у Гейне ще на ранньому етапі можна спостерігати відхід від просвітницьких ідеалів і зростання ролі суб'єктивного відчуття, індивідуального самоствердження у ворожому відсталому світі, що було характерне і для німецького романтизму. Пристрасні пошуки такого світопорядку, при якому соціальна справедливість поєднувалася б з необмеженими можливостями розвитку особистості. Світова слава Гейне визначається, перш за все, лірикою, і навіть не всією лірикою, а лише любовними віршами, написаними головним чином до 1830 року. Вони зібрані в першій великій збірці його віршів, в "Книзі пісень", в циклі "Нова весна", включеному потім в збірку "Нова поезія". Цикли "Книги пісень" відображають поетичний розвиток Гейне. Але, читаючи ці вірші, підмічаєш, що впродовж більше десяти років любовна тема займала в них, безперечно, перше місце. Судячи з цих віршів, між вісімнадцятим і двадцять восьмим роком життя всі бажання поета, все його щастя – все значення життя полягало в тому, чи відповість взаємністю обожнювана ним жінка. Він мріє у віршах про гармонію ідеальної любові – і показує кожного разу, наскільки руйнівним та примарним може бути це почуття. Із самого початку в ліриці Гейне є відчуття нерозв'язних суперечностей, які і визначають відношення поета до навколишнього світу, а тим самим і його особа. Саме сильному і яскравому виразу цього відчуття лірика Гейне зобов'язана в значній мірі своєю популярністю. Твори Гейне різні за своєю тематикою, стильовою спрямованістю, композицією. Особливо це відчутно за його періодами творчості. Якщо початок творчого шляху поета позначений романтичними мотивами, звернення до духовних джерел німецького народу, то в більш пізніх періодах знаходить своє відображення публіцистичний напрям, політична лірика. Пізній Гейне – це роздуми про долю народу, держави, звернення до власного світовідчування, власного життєвого досвіду. Своєрідністю збірок Гейне є наявність в них різних за стилем, композицією творів. Він може включати в основний зміст поеми уривки з народної пісні, балади, романсу. Великі поетичні форми перемежаються в нього з малими. Багато критиків звертали увагу на те, що він не завжди додержувався рими або застосовував її невірно. Однак, не зважаючи на це, саме ідея будь-якого твору Гейне, його пафос, емоційний фон, нівелює ці „недоліки”, змушує сприймати вірші як ідеальні форми. Сьогодні, безперечно, можна сказати, що саме своїми високими почуттями, глибоким розумінням найтендітніших духовних рухів особистості, талановитим їх відображенням за допомогою віршованих форм, Гейне вславився у світовій літературі, зайняв в неї гідне місце. ...

обгрунтуйте актуальність творчості Т Шевченка періоду Трьох літ в 21 ст

ВСТУП 3 РОЗДІЛ І. ОСОБЛИВОСТІ АВТОРСЬКОГО СТИЛЮ Т.Г. ШЕВЧЕНКА 6 1. Життєвий шлях великого кобзаря 6 1.2. Особливості поетичного стилю Т.Г. Шевченка та їх видозміна відповідно до трьох етапів творчості 8 1.2.1. Особливості першого етапу творчості Т.Г. Шевченка 9 1.2.2. Провідні мотиви та образи періоду «трьох літ» 11 1.2.3. Специфіка третього періоду творчості митця 13 РОЗДІЛ ІІ. ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ Т.Г. ШЕВЧЕНКА ПЕРІОДУ ТРЬОХ ЛІТ 2.1. Жанрова специфіка творчості періоду трьох літ. Головні теми та образи творів 17 2.2. Літературознавчий аналіз творчості Т.Г.Шевченка 1843-45 рр. 22 2.3. Роль творчості періоду трьох літ Т.Г. Шевченка у становленні української культури та її актуальність у ХХІ ст. 26 ВИСНОВКИ 35 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 38 ВСТУП Тарас Шевченко став співцем свободи Українського народу. Усе життя він присвятив реалізації своєї найбільшої мрії - пробудити волелюбний дух українців, щоб побачити рідну землю вільною. За час, що минув, український народ переживав періоди, коли свобода та незалежність ставали майже реальністю, і такі, коли ця споконвічна мрія здавалася нездійсненною. Було немало трагічних сторінок, але було і те, що дозволило сформуватися сучасній українській нації, здатній відстоювати оспівані Т.Шевченком ідеали. З 1991 року ми ведемо відлік існування нової Незалежної України. Але, мабуть, лише у минулому році світ ледь не вперше зрозумів Україну та українців насправді. Це багатомільйонна держава, яка поділяє зрозумілі нам усім загальноєвропейські ідеали та цінності, прагнення до свободи і демократії. Останні події в Україні відкрили нові перспективи для нашої країни і для розвитку її відносин з оточуючим світом. Сьогодні ми з повним правом можемо говорити, що українці реалізували мрію великого українського поета Т.Шевченка і створили не тільки незалежну, але і вільну Україну. Вільну від страху, невпевненості у своїх силах і своєму майбутньому. Вільну, бо здатну відстоювати своє право обирати власну долю і захищати свій вибір. Тарас Шевченко – центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, які до нього в українській літературі ще не порушувалися або порушувалися надто несміливо й обмежено. Шевченко став новатором у пошуках нових художніх форм та засобів, у виробленні та утвердженні нового художнього мислення. Своєю творчістю Т.Шевченко завершив процес формування української літературної мови, здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Актуальність теми дослідження. Сучасна духовна ситуація в Україні і в світі характеризується глибинними зрушеннями, які мають прояв на різних рівнях суспільного буття і свідомості. Одну з ключових ролей у цих змінах відіграє відродження національної культури, у тому числі її науково-теоретичний аналіз і філософська рефлексія. Головною метою філософського українознавства є дослідження сутнісних підвалин української культури, її специфіки та місця серед інших національних культур, а одним з його головних предметів стає творчість українських митців, у якій набули конкретного виразу й чіткої кристалізації специфічні риси національного світобачення. В українській культурі серед великого кола митців, які найбільш яскраво й органічно виразили національний образ світу, головне місце належить Тарасові Шевченку, особливо його поетичній творчості, що набула функції своєрідної “Євангелії українців” – тобто метатексту, у якому засобами художньої символіки опредметнено основні смисли, цінності, цілі й завдання життя українського народу в його минулому, сучасному й майбутньому. Цей метатекст є не тільки скарбницею колективної пам’яті, але й набуває програмового характеру: він визначає й визначатиме сам спосіб бачення колективною національною свідомістю тих чи інших явищ історичного, соціально-політичного, культурного й морального буття української нації. Поетична творчість Т.Шевченка не просто несе в собі потенціал певних смислів, цінностей, цілей тощо, але й транслює специфічний спосіб світобачення й відповідний національний образ світу, що складає їхнє підґрунтя. Саме специфічність національного образу світу є головною передумовою спадкоємності в національній культурі, можливості сприйняття й відновлення традиції, а тим самим і одну з головних передумов національної ідентичності і життєвих сил народу. З іншого боку, національний образ світу акумулює у собі досвід змін і модернізацій у культурі народу, зокрема, тих, що постали внаслідок творчих зусиль його видатних митців. Найбільш репрезентативний прояв національного образу світу відбувається в типових художньо-поетичних образах, створених митцями-класиками, адже смисл художньої творчості саме в тому і полягає, щоб якнайяскравіше і якнайглибше виявити своєрідність і глибину народного життя, що у повсякденні може залишатися прихованою і непомітною. Об’єктом дослідження є життєвий і творчий шлях Т.Г. Шевченка. Предмет аналізу – поетична творчість Т.Г. Шевченка періоду трьох літ. Мета роботи полягає у виявленні та характеристиці особливостей поетичної творчості Т.Г. Шевченка періоду трьох літ та визначення її актуальності і ХХІ ст. Досягнення поставленої мети вимагає вирішення конкретних завдань: 1) описати життєвий шлях великого кобзаря та виявити його вплив на творчість видатного поета; 2) ідентифікувати особливості поетичного стилю Т.Г. Шевченка та їх видозміну відповідно до трьох етапів його творчості; 3) охарактеризувати жанрову специфіку творчості періоду трьох літ; 4) проаналізувати теми та образи творів періоду трьох літ; 5) провести літературознавчий аналіз творчості Т.Г. Шевченка 1843-45 рр; 6) дослідити роль творчості періоду трьох літ Т.Г. Шевченка у становленні української культури та визначити її актуальність у ХХІ ст. Структура виконаного дослідження обумовлена його метою та завданнями і складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури. ВИСНОВКИ У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, редактор академічних видань творів Шевченка, справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій історії світової літератури. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення. Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко підніс українську літературну мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філософських та політично-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термінологізації української лексики, підносячи цим самим українську літературну мову до рівня найрозвиненіших мов світу. Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно пов'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль. По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843-1845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» А. Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Г. Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845). У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» – вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом. У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» – перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з найдосконаліших зразків світової політичної лірики. Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину ІІ за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом – у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846). ...

„Цінності як регулятиви суспільного життя” (М.Шелер, М.Вебер, Ю.Габермас).

Зміст Вступ 3 1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА 5 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 15 2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА 15 2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА 20 2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА 26 Висновки 31 Література 33 Вступ Актуальність дослідження в нашій країні цінностей як регулятивів суспільного життя обумовлено тим, що трансформація економічного та соціокультурного простору України потребує пошуку нових ефективних важелів регулювання людської діяльності. Реформування українського суспільства вимагає переосмислення багатьох соціальних проблем, їх аналізу в контексті всієї світової теорії і практики. Неоднозначні соціальні зміни в Україні вимагають глибокого осмислення та переосмислення смислу та ролі усталених цінностей, світоглядно-практичної переорієнтації як суспільної, так й особистісної свідомості, зміни, насамкінець, ціннісних установок як підґрунтя мети наукового пізнання. Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину. Ці дві теми філософських роздумів ішли паралельно, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи одна одну. Але в критичні моменти розвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Філософське мислення пов’язує людину і людство з його потребами, з одного боку, і зі світом культури як світом цінностей з іншого. А оскільки це так, то одним з найважливіших аспектів філософського теоретичного осягнення людиною світу є ціннісний підхід, що знаходить свою методологічну основу в загальній теорії цінностей (аксіології). Теоретико-методологічне обґрунтування поняття цінностей можна зустріти в роботах М.Бердяєва, Е.Фромма, В.Франкла. Аксіологічний драматизм характеризує роздуми М.Вебера і А.Швейцера, О.Шпенглера і К.Ясперса, К.-Г.Юнга і А.Камю, Г.Ріккерта і В.Дільтея, Т.Парсонса і П.Сорокіна, М.Шелера і Ю.Габермаса. Сфера морально-етичного побутування цінності та практичні соціально-культурні проблеми ціннісного відношення розглядаються у дослідженнях Н.Ю.Бортнікової, О.Г.Дробницького, А.М. Єрмоленко, В.А.Малахова, В.А. Сіверса, Ф.А.Хайєка та ін. Здавалось би, що значна розробленість теми повинна була б сприяти глибокому осмисленню даного явища та опрацьовання певних висновків та рекомендацій стосовно вдосконалення суспільного життя, проте, універсальність поняття „цінності” та ціннісного відношення людини до світу, проникненість ним свого життя загалом стали однією з причин розмитості поняття “цінність” у філософії, де воно уявляється зрозумілим з самого початку, інтуїтивно. Але ця первинна наочність цінності приховує та утаємничує буттєву глибину, зумовлює значну складність її аналізу та обґрунтування. Сказане вимагає нових підходів до дослідження ціннісного життя взагалі і діяльності окремої людини, зокрема; пояснює першочерговість соціально-філософського аналізу теоретичних і методичних питань способу, форм і функціонування цінностей для дійсного знаходження шляхів подолання складної і болісної сучасної соціокультурної ситуації. Тому метою даної роботи є звернення до духовної спадщини філософів сучасності та минулого для більш глибоко вивчення значення цінностей в суспільному житті. На реалізацію мети дослідження були спрямовані наступні завдання: • проаналізувати методологічне і світоглядне значення категорії “цінність” у пізнанні існування і функціонування людського суспільства; • провести філософсько-історичний аналіз основних підходів до проблеми розуміння цінностей як регулятивів суспільного життя філософами М.Вебером, М.Шелером, Ю.Габермасом; • оцінити ставлення вищевказаних філософів до проблеми цінностей людського буття як показника розвитку суспільства в контексті історичних зламів епохи. Об’єктом дослідження стали цінності суспільного життя. Предметом дослідження – роль цінностей як регуляторів суспільства. Методологічну основу дослідження склали загальнофілософські принципи об'єктивності й історизму, всезагального зв'язку та розвитку, історичного і логічного, єдності соціальної теорії і практики. 1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА Цінність – значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, і, як правило, їх розуміння і аналіз здійснюється через поняття „культура” в широкому смислі цього слова. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, яка є предметним полем їх формування. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму [14, 4]. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних основ в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів. Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. „Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі” [17, 386]. Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів. Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявно не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності – ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її, наділяючи людськими смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей – це світ саме практичної діяльності. Наше емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється в практичному житті. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. "Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони відчуваються нами як оцінки" [9, 12]. Аксіологія як теорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження характеру і структури людської діяльності. Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб'єкта. Цінності виростали з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, що потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно він відображається в меті. Мета – це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності. Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуття значимості явищ, суб'єктивне поцінування їх. У свою чергу цінності надають емоціям глибини, значущості, перетворюючи їх у стійкі почуття. Завдяки емоціям у ціннісних актах людині дана вона сама, її суб'єктивно-психологічне ставлення до дійсності. Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це – функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності. І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чином спрямовуючи й організовуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності. Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння. "Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення" [9, 13]. Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об'єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології. Цінність – явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб'єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об'єктивна значущість та суб'єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину. Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності – належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з'ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення. Суб'єктивний компонент цінностей не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічному світі, який репрезентований системами соціальних значень. Для окремої людини суспільні значення є об'єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об'єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвіду, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами. Цінність конституюється для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність – це характеристика оцінюваного, а оцінка – процес встановлення наявності чи відсутності цінності. Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує в собі ціннісний проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого нічого не виткано, ще не є цінністю. Зацікавленість у певних потребах є неодмінною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об'єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. (Житло – цінність, упорядковане житло – оцінка.) Таким чином, оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами й інтересами суб'єкта. Оцінка передбачає існування підстави або критерію, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної. Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що "гарна споруда – всього лише погані руїни". Взірцем, згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви, технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ – значить підвести її під певне поняття, взірець. Назвати звичну річ іншим ім'ям – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ. Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп. Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми – це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки. Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми. Основна форма, в якій функціонують цінності, – ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів. Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя. Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності, імперативності, спонукальності. Найяскравіше в ідеалі виражена його закличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес. Дослідники зазначають, що в ідеалі виражена особистісно інтеріоризована ідея. Ця ідея носить надосібний характер. Вона повинна мати в свідомості індивіда таке всебічне обґрунтування, щоб він приймав її за істину. Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда. В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, політична (етатизм) орієнтації. Домінування в кожному з типів певного виду цінностей модифікує сукупний зміст таких систем і робить їх системами, на які орієнтовані певні соціально-культурні групи, з визначеними установками та способом життя. Етизм – це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей. Для естетизму найбільш властива орієнтація на естетичні цінності в житті людини. Це однобічна життєва орієнтація, привабливість якої – у здатності відірватись від світу турбот і відповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства. Ціннісній орієнтації утилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх, зводячи навіть людину до її вартості. Науково-теоретична орієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. В поясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує на універсальність свого світобачення. Політична орієнтація пов'язана з прагненням до влади, до кар'єри. Вона притаманна шанолюбним людям, що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших. Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей. До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод – на цінність добра. Пізнання об'єктивного світу і суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри. Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору. Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики. Потреба в сенсі – це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей. Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в Універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. Таким чином, цінності виконують у людському бутті кілька функцій. Вони виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) "поля взаємності", ґрунт для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного світу; 4) "мотиви мотивів", смислове обґрунтування цілей діяльності; 5) життєві та історичні орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов'язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов'язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання. 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА Одним з основоположників аксіології як філософської науки про цінності вважається німецький філософ і соціолог Макс Шелер (Scheler) (1874 – 1928). У еволюції філософських поглядів Шелера виділяють ранній (прикладна феноменологія, подолання неокантіанства), класичний (релігійний – некатолицькій; соціологія знання і феноменологічна аксіологія) і пізній (відхід від теїзму і обґрунтування філософської антропології) періоди. Головними роботами М.Шелера, в яких він піднімав питання цінностей та інші питання, що були пов’язанні з роллю та місцем людини в суспільстві, були такі: "Формалізм в етиці і матеріалістична етика цінностей" (1913 – 1916), "Становище людини у космосі” (1928), "Філософський світогляд" (1929), "Трансцендентальний і психологічний метод" (1900), "Феноменологія і теорія пізнання" (1913 – 1914, опублікована в 1933), "Криза цінностей" (1919), "Про вічне в людині" (1921), "До феноменології і теорії симпатії та про любов і ненависть” (1923), "Форми знання і суспільство" (1926). Шелер зумів "збудувати" цільну систему поглядів, окремі підсистеми (області) якої взаємно доповнюють, коректують і обґрунтовують одна одну. У такому ракурсі розгляду вся творчість Шелера, що прийшлася на початок ХХ ст., бачиться як грандіозна спроба антропологічного "розвороту" в практиці європейських способів "філософствування", які на той час зайшли в "безвихідь" і попалися в свої ж "пастки". Початкова установка антропологічного дискурсу Шелера задається тим, що він постулює початкову подвійність „істинної” людської дії. Він акцентує увагу, що вона може включати до себе як ідеальну, так і життєву складову. Будь-який акт свідомості інтенціонален, тобто направлений на предмети, але самі ці предмети можуть бути як "практичними", (презентуючими людську тілесність), так і "ідеальними" (презентуючими компонент людського буття). Останнє має як би два горизонти – емпіричний, ситуативний і надемпіричний. Згідно Шелеру, в надемпіричному горизонті людина протиставляється світу, „піднімається над життям”, становиться причетною Абсолюту – Богу [21, 56]. У цьому, другому, горизонті людина має справу з трансцендентним – з цінностями, які існують у світі, визначають нормативність людській поведінці, "значать" в ньому через певні системи оцінок, але ніколи не можуть бути виведені з властивостей предметів і явищ цього світу і завжди залишаються самототожними в своїй суті. В цьому відношенні Шелер "жорстко" протиставляє своє розуміння неокантіанському (Віндельбанд, Ріккерт) зведенню цінностей до чистих значимостей. Слід, проте, на думку Шелера, розрізняти власне цінності і їх носіїв, що виявляють їх в благах і станах речей. Точно також їх слід відрізняти від їх "затребованності" в людських потребах і інтересах, що приписують цінностям позитивні або негативні значущості. У цих випадках, відповідно Шелера, слід говорити про дієвість явища цінностей в благах і станах речей по відношенню до суб'єктів. Причетність до цінностей дозволяє останнім апріорно-безпосередньо бачити предмети, які зовні фіксуються як певні порядки данностей. Тим самим Шелер вводить поняття "матеріального апріорі", що дозволяє сходити до суті через відповідність акту цього сходження предмету, протиставляючи його ("матеріальне апріорі") "формальному апріорі" Канта, який вимагав дотримання умов необхідності і загальності. Феноменологічний досвід, згідно Шелеру, протистоїть нефеноменологічному досвіду, що випливає з природної установки, природної конституції суб'єкта пізнання. Це не іманентний досвід, він знаково-символічно опосередкований і "домислений", а тим самим має справу не з феноменами, а з "домисленим". Таким чином, цінності є у Шелера інтенціональним змістом певних (не всіх) людських актів, виступаючи підставою для тих або інших цільовольових зусиль. Ступінь доступності цінності або цінностей суб'єктам дозволяє їх ієрархізувати, дати типологію на підставі певних критеріїв. У принципі, потенційно (через причетність Богу) людина здатна необмежено "прориватися" до цінностей, проте через свою "світоглядну недосконалість" і обмеження, які накладаються сучасною "практицістською" цивілізацією, її можливості в цьому відношенні різко обмежуються структурами переживання цінностей, що складаються. При цьому, за Шелером, чим більш повноцінною є особа, тим більш цінним становиться для неї світ, і навпаки [21, 62]. Шелер не вважає розум початком, що визначає людину, і інакше трактує чуттєве – через поняття "емоційного апріорі", завдяки якому тільки і можливий хід до "останньої суті" речей – цінностям, і без якого неможливий феноменологічний досвід. "Інтенціональне відчуття чого-небудь", на думку філософа є вищим рівнем в багатошаровій структурі відчуттів, решта рівнів презентують в ній "стани відчуттів": 1) відчуття відчуттів, 2) відчуття тілесності, 3) чисті душевні відчуття, 4) духовні відчуття. "Стани" суть "емоційні функції" (у межах, нередукованих до рівня несвідомого пасивних афектів і активно-агресивних пристрастей), "базис" ("субструктура") структури чуттєвості, відповідальний за переваги-відкидання цінностей; "інтенції" суть "переживання" (любові-ненависті), емоційно нейтральні, мають справу з єдиною цінністю, спонтанні за своєю природою ("суперструктура", "надбудова"). Вони задають строгий, точний, об'єктивний "порядок серця" (акти переживання носять космічний, а не психологічний характер). Їх задача відкривати (але не створювати) самототожні цінності, тобто розширювати "масштаби" їх існування. Своє етичне навчання Шелер конституював як "матеріалістичну етику", що проголошує не обов’язок, а цінність своїм обґрунтуванням, своєю "матеріальною" основою. Вищих же своїх проявів любов досягає як любов до Бога – Абсолютної цінності, необхідного "центру", що не дозволяє заповнити цей "центр" різного роду "ідолам" і "фетишам". Будь-яка любов є "дрімаюча" любов до Бога, що робить можливим для сущого, залишаючись самим собою, бути причетним іншому сущому. Людину робить людиною перш за все здатність трансцендувати себе в актах молитви ("не людина молиться – він сам є молитва життя, здійснена поверх нього самого, він не шукає Бога – він той живий "Ікс", якого шукає Бог!"). Цінності святості, за Шелером, займають вищий четвертий рівень в структурі цінностей, збудованих за принципом "релятивності" по відношенню до Абсолютної цінності (перші три рівні у порядку "наростання" наближеності до Бога: 1) гедоністичні цінності корисності, 2) вітальні (від слова „vitalis” – життєвий) цінності, 3) духовні цінності етики і права, естетики, чистого пізнання. Цінності святості є, на думку Шелера, переживаннями предметів, апріорно даних як символи священного, як розуміння Бога в якості "абсолютного особистого духу". Наслідування певному типу домінуючих цінностей конституює той або інший (ідеальний, "схемний", за Шелером) тип особи. Таких типів філософ визначає три: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої. Таким чином, Шелер вводить вже в своїй аксіології принципову відмінність типів пізнання за їх можливістю "наближення" до Абсолютної цінності: емоційно-діяльнісне, метафізично-споглядальне, "рятуюче" (що йде від Бога). Прийнявши ідею Арістотеля про "сходи істот" (рос. – „лестницу существ”), Шелер обґрунтовує "серединне" місце людини між твариною і Богом, її причетність і тому, і іншому (людина знаходиться між ними, вона – "межа", "перехід", "божественне явище" в потоці життя, вічний "вихід" життя за межі самої себе"). Вона є сполученням різних порядків (людського і надлюдського, кінцевого і нескінченного, тимчасового і вічного, природного і надприродного). З одного боку Шелер, вслід за Ніцше схильний вважати людину "хворою твариною", "помилковим кроком життя", що завів homo naturalis в "безвихідь" (в цьому відношенні відмінності homo naturalis від homo farber чисто кількісні. З другого боку, вслід за Августином Блаженним він слідує ідеї богоподібності людини, неможливості визначення її сутності через саму себе. З одного боку, будучи причетною до життя через свій тваринний початок, людина включена у відносини панування, з іншою, – будучи спрямованою до Бога, до Абсолюту, людина постійно виходить за межі самої себе в актах любові. Відповідно поглядам Шелера, особистість не можна (та і не треба) пізнавати, її можна тільки "зрозуміти" в ході люблячого спогляданні суті. Людина як особистість відчинена світу, на відміну від тварини, що завжди говорить світу "так", вона здатний говорити "ні", вона – "аскет життя", "вічний протестант", "вічний Фауст". Вона локалізована в одушевленому тілі, але проектується "позажиттєвим" духом, утримується їм в світі цінностей. Одушевлене тіло, фундоване життєвим поривом, втілює в собі силу, конституюється в "тут-бутті", "бутті в собі", другу складову якого утворює "буття в трансценденції" на основі духу, що втілює в собі дієву немічність, безсилля (звідси початкова трагічність людського буття, чим вище підіймається людина в своєму розвитку, тим життєво слабкіше вона стає). Дух створює культуру, але не може сам втілити її в соціумі, в світі дієвого (він могутній тільки в світі ідей, "сила" яких – в їх "чистоті" "неохопленої" дійсності). Тому векторність людині, на думку Макса Шелера, завжди задається "з низу до верху", а не навпаки (від "пориву" до "цінності"), "нижче" завжди виступає умовою для "вищого", але прогрес духу завжди здійснюється за рахунок аскетичного заперечення життя. "Хитрість духу" повинна полягати в умінні "поставити" собі на службу "нижчого", при цьому дух завжди "дистанціює" від життя, використовуючи схильність людини до неприйняття дійсності. Таким чином, людина визначально є подвійною, вона завжди "в світі" і "за світом". Звідси і амбівалентність самого поняття "людина", в якому дані одночасно і "популярність" і "таємниця", що підлягає постійній розшифровці, що дозволяє наближатися до ідеалу "загальної людини". У розшифровці "таємниці" людини і укладено власне, згідно Шелеру, призначення сучасної філософії. Таким чином, на думку філософа, найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Шелер вважав цю форму втілення цінностей головною. Згідно його поглядів, кожна видатна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. Філософ намагався зробити спроби обґрунтування за допомогою своєї концепції цінностей тих соціально-політичних процесів, які були притаманні Європі початку ХХ століття. Перша світова війна, біди і жахи якої збентежили людство і поставили його на межу абсурду, дозволила М.Шелеру говорити про певну кризу цінностей своєї епохи. В час соціальних потрясінь виключається все, що відноситься до усталених життєвих цінностей і являє собою кризу цивілізації, яка свідчить про те, що цінності людини є дуже мінливі. 2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА Макс Вебер народився в середині ХІХ ст. і його розвиток як людини співпав з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світові стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового ґатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища. М. Вебер як і ряд інших західних філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважав, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Він першим ввів у філософію поняття "цінність". Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме, цінне. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності та ін. Головна праця М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 –1905) розглядує розвиток суспільства відповідно до появи та зміцнення в свідомості людей цінностей накопичення капіталу. Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863 – 1936), з яким вступив в полеміку з цього питання М.Вебер, вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя. У своїй дослідницькій діяльності науковець, на думку Вебера, повинен виходити з домінуючих у даний момент цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не виступає як об'єктивний неупереджений дослідник, а керується існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Розв'язує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності і оцінку. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у даному суспільстві цінностей, інакше його праця не приноситиме користі людям, котрі живуть у цьому суспільстві. Але власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень і давати достовірні знання з досліджуваних проблем. Будь-яке тлумачення стосовно раціонально орієнтованої цілеспрямованої дії володіє – з погляду на розуміння використаних засобів – вищим ступенем очевидності. Якщо не з такою ж повнотою, то все-таки з достатньою ясністю, відповідної властивої нам потреби в поясненні, ми розуміємо такі "помилки" (зокрема змішання проблем), які не чужі нам самим або виникнення яких ми здатні за допомогою "вчувствовання" співпереживати. Навпаки, високі "цілі" і "цінності", на які, як показує досвід, може бути орієнтована поведінка людини, ми часто повністю зрозуміти не можемо, хоча у ряді випадків здатні осягнути його інтелектуально; чим більше ці цінності відрізняються від наших власних, найважливіших для нас цінностей, тим важче нам зрозуміти їх в співпереживанні за допомогою "вчувствовання", силою уяви. Залежно від обставин нам у ряді випадків доводиться або задовольнятися чисто інтелектуальним тлумаченням названих цінностей, або, якщо і це виявляється неможливим, просто прийняти їх як даність і спробувати по можливості зрозуміти мотивовану ними поведінку за допомогою інтелектуальної інтерпретації або наближеного співпереживання (за допомогою "вчувствовання") його загальної спрямованості. Сюди відносяться багато високих актів релігійності і милосердя, недоступні тому, для кого вони не існують як цінності; в рівній мірі недоступний і крайній раціоналістичний фанатизм, наприклад, вчення про “права людини” тим, хто повністю його відкидає. Афекти (страх, гнів, честолюбство, заздрість, ревнощі, любов, натхнення, гордість, мстивість, шанування, відданість, різні прагнення) і засновані на них ірраціональні (з позицій цілераціональної поведінки) реакції ми здатні емоційно співпереживати тим інтенсивніше, ніж більш самі до них схильні; якщо ж вони значно перевищують за своєю інтенсивності доступні нам переживання, ми можемо зрозуміти їх значення за допомогою "вчувствовання" і раціонально виявити їх вплив на характер поведінки індивіда та вживані їм засоби. Услід за Ріккертом, Вебер жорстко формулює принцип: усяке пізнання є судженням. Не інтуїція, не проникнення, не безпосереднє осягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаючого суб’єкта об’єкту, що пізнається, і опосередковане співвіднесення цих протиставлених елементів. Усяке безпосереднє проникнення в об’єкт, усяке злиття суб’єкта з об’єктом, незалежно від того, відбувається воно на рівні психології (проникнення) чи на рівні спекулятивної філософії (тотожність суб’єкта і об’єкта), Вебером відкидається в якості основи наукового дослідження. Судження передбачає співвіднесення матеріалу (нескінченного емпіричного багатоманіття) з деякими принципами; у Ріккерта в якості останніх виступають цінності. “Співвіднесення з цінністю” і для Вебера є тим актом, який конституює загальнозначимість судження. Філософ пише: „ „Співвіднесення з цінністю” передбачає єдиний шлях переходу від повної невизначеності “проникнення” до того роду визначеності, який в змозі дати пізнання індивідуальних духовних змістів свідомості. Бо в протилежність простому “змісту почуття” ми позначаємо “цінністю” саме тільки те, що здатне перетворити зміст деякої позиції в артикульовано-усвідомлене позитивне чи негативне “судження”...”Передбачення” деякої етичної чи естетичної “цінності” в усіх без виключення випадках містить у собі висловлення деякого “ціннісного судження” ” [6, 122]. Вебер розмежовує два акти – “співвіднесення з цінністю” та оцінку: якщо перший перетворює наше індивідуальне враження в об’єктивне і загальнозначиме судження, то другий зовсім не виводить за межі об’єктивності. “Це вірно, що світогляди різних людей постійно втручаються в сферу наших наук, навіть у нашу наукову аргументацію, вносячи в них туман невизначеності, що внаслідок цього по-різному оцінюється переконливість наукових доказів (навіть там, де йде мова про встановлення простих каузальних зв’язків між фактами) в залежності від того, як результати дослідження впливають на шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується чи зменшується в такому випадку можливість здійснити певні бажання”[6, 350]. ”Співвіднесення дійсності з ціннісними ідеями, що надають їй значимості, виявлення і упорядкування забарвлених цим компонентів дійсності з точки зору їх культурного значення – дещо зовсім несумісне з гетерогенним аналізом дійсності за посередництвом законів і упорядкуванням її в загальних поняттях. Ці два види мислительного впорядкування реальності не знаходяться в обов’язковому логічному взаємозв’язку. ”[6, 374]. Наука про культуру, суспільство та історію, заявляє Вебер, повинна бути також вільна від оціночних суджень, як і наука природнича. Така вимога зовсім не означає, що вчений повинен взагалі відмовитись від власних оцінок і смаків, просто вони не повинні втручатись в межі його наукових суджень. “Постійне змішування наукового трактування фактів і оціночних міркувань залишається самою поширеною, але і самою шкідливою особливістю досліджень в області нашої науки. Але відсутність переконань і наукова об’єктивність ні в якій мірі не тотожні”[2, 356] Хоча до цих пір Вебер розмірковував як учень Ріккерта у питанні про цінності та оцінки, однак в самі передумови останнього він вносить суттєвий коректив. На відміну від розгляду цінностей та їх ієрархію як надісторичне, Вебер схильний трактувати цінність як установку тієї чи іншої історичної епохи, як властивий епосі напрям інтересу. “Що стосується значення висловлювання “співвіднесення з цінністю”, то я повинен послатися на більш ранні висловлювання і перш за все на відомі роботи Ріккерта, – пише Вебер в статті “Смисл “свободи від цінностей” соціологічних і економічних наук” – Слід тільки нагадати про те, що висловлювання “співвіднесення з цінністю” передбачає тільки філософське трактування того специфічно наукового “інтересу”, який керує вибором і обробкою об’єкта емпіричного дослідження” [5, 122]. Інтерес епохи – це дещо більш стійке і об’єктивне, ніж просто окремий інтерес того чи іншого дослідника, але в той же час це дещо більш суб’єктивне, ніж надісторичний інтерес, що отримав у неокантіанців назву “цінностей”. “Що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає в безкінечне переплетення каузальних зв’язків, визначають пануючі в даний час і в мисленні даного вченого ціннісні ідеї...Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне до істини” [2;382]. Ріккерт правильно відмітив ступінь залежності веберівської методології від неокантіанської теорії цінностей: Вебер запозичує принцип “співвіднесення з цінністю” як логічний принцип, що робить можливим висловлювання загальнозначимих суджень у сфері наук про культуру; він приймає науковчення Ріккерта як логік, але не більше. Відрізняється від Ріккерта в наступному: 1) Ріккерт розглядає цінності як надісторичні принципи, як останній фундамент наукового пізнання і людського етичного діяння. Вебер же вбачає в них деякі історичні утворення, загальні для певного періоду часу, але такі, що не мають сили поза межами цього періоду (“інтерес епохи”); 2) Ріккерт хоче побудувати на основі теорії цінностей універсальну теорію світобудови; Веберу це здається утопічним; для нього теорія цінностей є логічним засобом дослідження, постулат логіки – не більше. Вебер по-своєму розуміє як зміст теорії цінностей, так і її значення. Оскільки згідно з Вебером, цінності суть лише вираження загальних установок свого часу, настільки у кожного часу є свої абсолюти. Абсолют, таким чином, виявляється історичним, відносним. а Вебер виявляється близьким до історизму в змістовному, “онтологічному” загальносвітоглядному відношенні. Таким чином, поняття "цінності" гармонічно вписуються в раціональну систему Вебера, пояснюючи глибинні причини раціональної поведінки індивіда в суспільстві. Для його поглядів характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення раціонально діючої людини – це капіталізм з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональною бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з точки зору раціональності. Вебер вводить поняття ідеального типу – зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Завданням філософії, на думку Вебера, саме і є необхідність встановлювати відповідність реальності ідеальним типам, які є втіленням "інтересів епохи", проявом пануючих у даний час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони, як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства, є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства. Цінності для Вебера – це розуміння обов'язку, яке стає основою для соціальної дії. 2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА Юрген Габермас (Habermas) (народився в 1929) – німецький соціальний філософ, концепція якого виступає рубіжною точкою повороту некласичної філософії від модернізму до постмодернізму. Основні твори філософа: "Структурна зміна громадськості" (1962), "Теорія і практика" (1963), "Пізнання і інтерес" (1968), "Техніка і наука як ідеологія" (1968), "Рух протесту і реформа вищої школи" (1969), "До логіки соціальних наук" (1970), "Теорія суспільства або соціальна технологія" (спільно з Н.Луманом, 1971), "Культура і критика" (1973), "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973), "Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму" (1973), "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976), "Що таке універсальна прагматика" (1976), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1983), "Ранні дослідження і доповнення до теорії комунікативної дії (1984), "Філософський дискурс модерна" (1985), "Мораль і комунікація" (1986), "постметафізичне мислення" (1988), "Факт і значущість" (1992), "Роз'яснення до етики дискурсу" (1994). В своїх роботах він піддавав глибокому аналізу суспільні процеси сучасності, намагався пояснити соціальний розвиток через свідомі прагнення людей до певних ідеалів, цінностей. Виступаючи на початку своєї професійної кар'єри провідним представником молодого покоління Франкфуртської школи, Габермас усвідомив можливість теоретичної інтерпретації "оречовління" (Verdinglichung) через побудову теорії раціоналізації: "Вже тоді моєю проблемою була теорія модерна, теорія патологій модерна, з погляду здійснення, деформованого здійснення, розуму в історії", – писав Габермас. Аналізуючи "критичну теорію суспільства" Хоркхаймера – Адорно – Маркузе, Габермас підкреслював, що в рамках подібного підходу неможливо встановити нормативні передумови її власного генезису як акцентовано раціонального інтелектуального здійснення. Рефлективно долаючи "критичну теорію суспільства", Габермас доходить до висновку про те, що недоліки її зводяться до наступного: 1) нечіткість нормативних відносин; 2) абсолютистське трактування істини і відношення філософії до наук; 3) недооцінка демократичних традицій правової держави. Габермас заперечував проти зведення класичною "критичною теорією" суспільної раціональності до раціональності трудової діяльності і – як наслідок – проти редукції процесу самоздійснення людського роду до трудової діяльності. На думку філософа, інституційні межі суспільства ("виробничі відносини" за Марксом) зовсім не є безпосереднім результатом процесу праці. Надалі практика повсякденності „з презирством” ігнорується, признається відвернутим або несамостійним чинником. В комунікативній дії починає бути присутній креативний момент сумісного конституювання миру мовними і когнітивно-інструментальними засобами. У ньому є також морально-практичні і експресивні моменти здійснення усередині цих світів таких функцій мови, як опис, сприяння налагодженню міжсуб'єктних відносин і вираз суб'єктивних намірів. У модерні в кожному з цих моментів виділилися на принципах світобачення «сфери ціннісних критеріїв». З одного боку, це мистецтво, література і естетична критика, а з іншою – дискурси, які виростають з процесів навчання і спеціалізуються на вирішенні проблем і дослідженні питань істини і справедливості; один напрям пов'язаний з перетворенням світу, інший – з процесами навчання-освіти усередині цього світу. Ступінь віддаленості знань мистецтва і критики, що перетворилися на системи, науки і філософії, права і моралі від повсякденних комунікацій визначається тим, наскільки вони готові обмежитися виконанням словесної функції і таким її аспектом, як вираз значень. З погляду окремих сфер культурних цінностей синдром буденного світу є «життям», «практикою» або «моральністю». Їм протистоять «мистецтво», «теорія» або «мораль». Про своєрідну роль посередників, яку грають критика і філософія, Габермас говорить в іншому контексті. У першому випадку співвідношення «мистецтва» і «життя» представлене так же проблематично, як в другому співвідношенні «теорії» і «практики» або «моралі» і «моральності». Неопосередкована перестановка спеціальних знань в приватні і суспільні сфери буденного життя може, з одного боку, поставити під загрозу автономію і своєрідність систем знань, а з іншого – порушити цілісність контекстів життєвих світів. Знання, орієнтовані винятково на те, щоб виразити претензію на знання навіть в не характерному для контексту варіанті всім спектром виразних засобів, властивих повсякденній практиці, виводять з рівноваги комунікативну систему світу. Такого роду втручання „приводять до естетизації, онаучиванню або моралізації окремих життєвих сфер; найхарактернішими прикладами їх практик є експресивні контркультури, реформи, що проводяться на користь технократії, або фундаменталістські рухи” [20, 156]. На думку Габермаса, в сучасних суспільствах добиваються визнання принципи правопорядку і моралі, які все менш відповідають партикулярним життєвим формам. На особовому рівні набуті в процесі соціалізації когнітивні структури все більш відділяються від змістовних знань у області культури, з якими вони спершу інтегрувалися у сфері «конкретного мислення». Предмети, на яких сперши відпрацьовувалося здійснення формальних повноважень, робляться все більш нестійкими. Філософ, простежуючи цю тенденцію, враховував тільки ступінь свободи, визначаємій структурними компонентами „життєвого світу”, і при цьому одержав наступні остаточні варіанти: для культури цей стан тривалого перегляду нестійких традицій, для суспільства – стан залежності легітимних систем від формальних, виключно дискурсивних методів визначення і обґрунтування нормативів; для особи – стан ризикованого самоврядування абстрактною персональною ідентичністю. Структури здійснюють тиск на знання,, зводячи його до критичного рівня, вони визначають цінності, встановлюють нормативи і примушують проводити самокеровану індивідуалізацію (оскільки абстрактна персональна ідентичність припускає відхід до самореалізації в автономних життєвих проектах. Перспектива аналізу, на думку Габермаса, – катастрофічна для сучасної цивілізації і культури, побудованим за принципами раціональності, коли існує тенденція до перетворення їх початкових принципів в свою протилежність. Філософ протиставляє свою точку зору концепціям Адорно і Хоркхаймер, котрі вважали, що не тільки ідеальна, але і практична тенденція до самознищення властива раціональності. При цьому термін Aufklarung – Просвіта – трактується гранично широко: це не тільки історична епоха, але і процес становлення людини як розумної істоти, на практиці реалізовуючій цінності розуму, розвиваючій науку, суспільні демократичні інститути, норми соціалізації і свободи. Така сукупність підходів була названа Ю. Габермасом «проектом модерна». Критичний аналіз філософа зосереджений на виявленні інструментального характеру знання, яке повинне було звільнити людину від залежності від природи (від «влади природи»), але привело тільки до її тотального поневолення. Так, в проблематику критики розуму Габермас увійшла тема влади (панування) як одна з центральних для пояснення індустріальної сучасності. Поняття „життєвого світу” допомагає Габермасу показати, як цінності зберігаються в цьому просторі у вигляді текстів. На думку дослідника, традиція не розривається, якщо відтворення культурних цінностей здійснюється засобами критичного аналізу. Розвиток потенціалу заперечення як невід’ємної процесу досягнення взаєморозуміння за допомогою мовного спілкування в структурно диференційованому життєвому світі стає заставою того, що тексти слідуватимуть один за одним і збережеться спадкоємність традицій, які, як відомо, живі лише завдяки силі переконання. Так само не розірветься в соціальному просторі і мережа, сплетена з відносин, заснованих на взаємному визнанні, якщо соціальна інтеграція виходитиме з абстрактного, але проте скроєного «за індивідуальними мірками» універсалізму. Воля призначена для того, щоб налагодити соціальне партнерство всіх груп, враховуючи інтереси кожного окремо взятого індивіда. Беручи участь в дискурсі, індивід, кажучи «так» чи ні», наданий сам собі тільки за умови, що сумісними пошуками істини він все-таки залучений в універсальне співтовариство. При зміні поколінь в рамках певної історичної епохи якість універсальності не зникає, тоді як процес соціалізації виходить за рамки індивідуалізації. Важливо підкреслити, що Габермас свідомо декларує раціоналізм своєї концепції, зв'язуючи просування комунікативного розуму із збагаченням культурного потенціалу суспільства. Суспільні групи можуть використовувати в своїй діяльності тільки ресурси раціоналізованих життєвих світів. Перш за все це відноситься до культури – присутнього в науці і філософії потенціалу знань індивідів про світ і про самих себе; культура – це і гранично широкі норми права і моралі, і досвід радикального естетичного модерна. Більш того, культура є для Габермаса найважливішим ресурсом в практиці вдосконалення комунікативного співтовариства. На його думку, культура, досвід допоможуть Європі знайти свою нову ідентичність – як комунікативного співтовариства. Таким чином, у 80-х роках ХХ ст., коли писалися твори філософа про постмодерн, рецепт Габермаса представлявся не тільки дієвим, але і цілком здійсненним в практиці європейського співтовариства. Події почала XXI в., загострення релігійної, національної, соціальної і культурної ворожнечі, які відобразила зіткнення глобалістських і антиглобалістських тенденцій в суспільстві, примусили Габермаса повернутися до проблеми дискурсу і контрдискурсу сучасності, втіленої у філософському знанні про модерність – ціннісну установку соціуму. Про це він говорив в своїй лекції у Франкфурті-на-Майні незабаром після нью-йоркських подій 11 вересня 2001 р. Нове звучання теми модерна ще раз підкреслює важливість багатьох «за» і «проти», виказаних Габермасом в його творах. Висновки Розуміння цінності як філософської категорії завдяки сенсоутворюючій функції актуалізується в ті епохи, які потребують складання і фіксації у філософській, науковій, соціокультурній, урешті-решт, побутовій сферах індивідуальної і суспільної свідомості таких вихідних положень і засадових принципів, на фундаменті котрих будується нова світоглядна картина світу. Це уможливлює прийняття в практику і культуру нового матеріалу, забезпечує динаміку уявлень і знань людини про навколишній світ і саму себе, створює нелінійно-лінійну суспільну систему. В часи пошуку нової інтегративної та інтерпретативної ідеї, нового цілісного світобачення саме поняття цінності виступає фундаментальною категорією для всього суспільства. Проблема цінностей надзвичайно загострюється в переломні (кризові) епохи історичного розвитку культури, бо кожного разу, коли спільноту людей потрясали соціальні катаклізми, коли хаос, хитання, але і сподівання “знайти світло в кінці тунелю” зливались у синтетичне питання “бути чи не бути” культурі як природному середовищу людини, філософська думка незмінно упиралася в проблематику цінностей як основу культурного менталітету особистості, нації, суспільства загалом. У процесі поставлення і розв’язання аксіологічних проблем філософами очевидною є думка, проте, що феномен цінності являє собою безсумнівний, реальний, той що опосередковує усі види людської соціокультурної діяльності, у тому числі й інтелектуальної, факт буття, що несе в собі величезний не лише світоглядний, але і гносеологічний методологічний потенціал дослідження культури на всіх її рівнях і у всіх ракурсах виявлення як гуманістичного середовища перебування людини. Цінність є цілісністю практичного і духовного, що випереджально відображає об’єктивну та суб’єктивну реальності та за посередництвом чуттєвої логосності стає першопринципом людського життя. Цінність поєднує у собі моменти емоційно-раціональної обробки відображеного і телеологічної орієнтації у перетворюючій свідомості на духовне вираження тілесності людини. Регулятивний характер її дії полягає в тому, що вона має виразний соціально-діяльнісний характер. Із-за бінарної структури (поєднання чуття та мислення, емоцій і раціо, смислу та значень, оцінювання та оцінюваного і т.д.) цінність передбачає момент зіставлення наявного стану речей із деяким ідеальним і тому є проектом перероблення дійсності, причиною виникнення різних форм діяльності, що призводять до змін в суспільстві, впорядкування суспільних відношень. Формування цінностей пов’язано безпосередньо з розвитком суспільства, з тими процесами, що ставали основополагаючими для визначення обличчя соціуму. Цінності – це призма, через яку слід розглядати ту чи іншу епоху суспільного життя. Поняття “цінність” потребує лише діалектичного розуміння і тлумачення. Будь які інші інтерпретації редукують цінність або до простої оцінки, значущості чи матеріальних благ, або до містичного та непізнаваного явища. Формування цінностей відображає людський спосіб переживання буття, який не просто знімає нерозрізнення природи та власного життя, але стає фундаментом свідомості. Воно є таким особистісним знанням, яке існує в об’єктивному та конституює і конструює в ньому людину як людину, а суб’єктивне як активно пережите об’єктивне. Здібності людини до ціннісній оцінки може вважатися онтологічною “заданістю” свідомості, що пізнає. Практика виступає найближчою формою існування цінностей і рівнем відображення людиною ціннісних відносин задля перетворення об’єктивного світу в той світ, в якому людина стверджується як персонально-родова істота. ...

Заказать работу на тему «мої роздуми над твором тигролови»