Система оголошень институт.com.ua допоможе Вам знайти або розмістити оголошення для студентів, пов'язані з освітою в Україні та закордоном, працевлаштуванням для студентів, репетиторством. Також Ви можете розмістити інформацію про послуги у сфері освіти.
|
За ображену честьВы можете заказать реферат на тему За ображену честь или найти уже готовые рефераты, которые содержат некоторую информацию по запросу «За ображену честь»: Честь, совість, гідність людини Вступ 3
1. Честь і гідність людини 4
2. Сутність та шляхи формування совісті 10
Висновок 16
Список використаної літератури 17
... 1. Народні звичаї на честь Різдва Христова 2
2. Народні звичаї на честь свята Великодня 6
... Честь, достоинство и деловая репутация как правовые категории План
Введение ……………………………………………………….………….3
Глава I. Честь, достоинство и деловая репутация как правовые
категории.
1.1 Понятие чисти и достоинства…………………………………..…….5
1.2 Понятие деловой репутации……………………………………..…...9
1.3 Право на честь, достоинство и деловую репутацию……………....12
Глава II. Порядок защиты чести, достоинства и деловой
репутации.
1.1 Право на опровержение сведений, порочащих честь,
достоинство и деловую репутацию…………………………….……….17
1.2 Проблема возмещения морального вреда…………………………..28
1.3 Судебная практика по делам о защите чести, достоинства и
деловой репутации граждан и юридических лиц………………………34
Заключение………………………………………………………..……..39
Список используемой литературы……………………………………40... Честь, достоинство и деловая репутация как правовые категории План
Введение ……………………………………………………….………….3
Глава I. Честь, достоинство и деловая репутация как правовые
категории.
1.1 Понятие чисти и достоинства…………………………………..…….5
1.2 Понятие деловой репутации……………………………………..…...9
1.3 Право на честь, достоинство и деловую репутацию……………....12
Глава II. Порядок защиты чести, достоинства и деловой
репутации.
1.1 Право на опровержение сведений, порочащих честь,
достоинство и деловую репутацию…………………………….……….17
1.2 Проблема возмещения морального вреда…………………………..28
1.3 Судебная практика по делам о защите чести, достоинства и
деловой репутации граждан и юридических лиц………………………34
Заключение………………………………………………………..……..39
Список используемой литературы……………………………………40... Цивільно-правовий захист честі, гідності та ділової репутації Вступ
Розділ І. Честь, гідність і ділова репутація як правові категорії
Розділ ІІ. Критерії і методи визначення розміру відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, які порочать честь, гідність, ділову репутацію
Розділ Ш. Порядок відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, які порочать честь, гідність, ділову репутацію
Висновки
Список використаних джерел та літератури... Порядок защиты чести, достоинства и деловойрепутации. План
Введение ……………………………………………………….………….3
Глава I. Честь, достоинство и деловая репутация как правовые
категории.
1.1 Понятие чисти и достоинства…………………………………..…….5
1.2 Понятие деловой репутации……………………………………..…...9
1.3 Право на честь, достоинство и деловую репутацию……………....12
Глава II. Порядок защиты чести, достоинства и деловой
репутации.
1.1 Право на опровержение сведений, порочащих честь,
достоинство и деловую репутацию…………………………….……….17
1.2 Проблема возмещения морального вреда…………………………..28
1.3 Судебная практика по делам о защите чести, достоинства и
деловой репутации граждан и юридических лиц………………………34
Заключение………………………………………………………..……..39
Список используемой литературы……………………………………40... Порядок защиты чести, достоинства и деловойрепутации. План
Введение ……………………………………………………….………….3
Глава I. Честь, достоинство и деловая репутация как правовые
категории.
1.1 Понятие чисти и достоинства…………………………………..…….5
1.2 Понятие деловой репутации……………………………………..…...9
1.3 Право на честь, достоинство и деловую репутацию……………....12
Глава II. Порядок защиты чести, достоинства и деловой
репутации.
1.1 Право на опровержение сведений, порочащих честь,
достоинство и деловую репутацию…………………………….……….17
1.2 Проблема возмещения морального вреда…………………………..28
1.3 Судебная практика по делам о защите чести, достоинства и
деловой репутации граждан и юридических лиц………………………34
Заключение………………………………………………………..……..39
Список используемой литературы……………………………………40... Честь та гідність людини. Література як вид мистецтва ЗМІСТ
1. Честь та гідність людини 3
2. Література як вид мистецтва 8
Список використаної літератури 15... ВСТУП. 3
1. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ЗАХИСТ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ ПІДПРИЄМЦІВ. 6
1.1. ПОНЯТТЯ „ЧЕСТЬ”, „ГІДНІСТЬ” І „ДІЛОВА РЕПУТАЦІЯ” 6
1.2. СУТНІСТЬ ПРАВА ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ НА ЧЕСТЬ, ГІДНІСТЬ І ДІЛОВУ РЕПУТАЦІЮ 7
1.3. ПРАВО НА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ОСОБИ 8
1.4. СПОСОБИ ЗАХИСТУ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ 10
2. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ. 18
2.1. ЗАКОНОДАВЧЕ ВИЗНАННЯ В УКРАЇНІ ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ 18
2.2. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ 20
2.3. ПІДСТАВИ ДЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗАВДАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ 24
2.4. ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ 25
2.5. КОЛО СУБ’ЄКТІВ, ЩО МАЮТЬ ПРАВО НА ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ 27
2.6. СУБ’ЄКТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗАВДАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ 29
ВИСНОВОК 33
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 35... Поняття честі і гідності людини ЗМІСТ
Вступ 2
1. Поняття честі і гідності людини 4
2. Честь, як форма самосвідомості 4
3. Проблема людської гідності 7
Висновок 12
Список використаної літератури 13... Цивільно-правовий захист честі, гідності та ділової репутації Вступ
1. Честь, гідність і ділова репутація як правові категорії
2. Захист честі, гідності та ділової репутації
3. Право на відшкодування моральної шкоди
Висновки
Список використаних джерел та літератури... 1. Вид памятника:
церковь
2. Наименование памятника:
Покровская церковь
3. Историческое событие, с которым связан памятник, дата события:
Построена на месте деревянной Дмитриевской церкви. Приблизительно в 1150 г. Мария Мстеславовна (жена черниговского князя Всеволода) построила при монастыре на честь Св. Кирилла Александрийского, церковь, которая позднее стала княжеской усыпальницей.
4. Местонахождение памятника:
росположена на одном из холмов исторической местности Приорки, пер. Мостицкий, 2
5. На чьей территории расположен:
Подольский район, г. Киев
... Конституційні обов’язки людини і громадянина Вступ 3
I. Обов’язок громадян України щодо захисту Вітчизни, незалежності України, шанування її державних символів 8
II. Обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки 11
ІІІ. Обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом 14
ІV. Обов’язок неухильного додержуватись Конституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей 16
Висновки 20
Література 22
... Афинский Акрополь – вершина древнегреческой архитектуры эпохи классики Содержание
- Вступление.
Основная часть
1. Афинский Акрополь – вершина древнегреческой архитектуры эпохи классики.
1.1. Афины V век до н. э.
1.2. Великие Панафинеи- праздник в честь богини Афины.
2. Парфенон – главное сооружение Акрополя.
2.1. Назначение Парфенона.
2.2. Архитектурно-художественная композиция Парфенона. Скульптура храма.
3. Архитектурный образ храма Эрехтийон.
- Выводы.
- Список использованной литературы и электронных носителей информации.... Відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини ВСТУП 3
1. ЧЕСТЬ І ГІДНІСТЬ ОСОБИ ЯК ОБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ 5
2. АНАЛІЗ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 146 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ 9
2.1. ОБ’ЄКТ, ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА, СУБ’ЄКТ ТА СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ДОСЛІДЖУВАНОГО ЗЛОЧИНУ 9
2.2. ХАРАКТЕРИСТИКА КВАЛІФІКОВАНИХ ТА ОСОБЛИВО КВАЛІФІКОВАНИХ ВИДІВ НЕЗАКОННОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ АБО ВИКРАДЕННЯ ЛЮДИНИ 14
3. ПИТАННЯ ВІДМЕЖУВАННЯ НЕЗАКОННОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ТА ВИКРАДЕННЯ ЛЮДИНИ ВІД ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ 18
ВИСНОВКИ 24
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 25
... Содержание
Стр.
Введение 3
I. Понятие морального вреда 6
II. Основания, размер и порядок возмещения морального
вреда при рассмотрении уголовных и гражданских дел в суде 12
1. Основания возмещения морального вреда 12
2. Размер и порядок возмещения морального вреда при
рассмотрении уголовных и гражданских дел в суде 17
2.1 Компенсация морального вреда при посягательствах на
жизнь и здоровье 17 2.2 Компенсация морального вреда при посягательствах на
честь, достоинство и деловую репутацию 20
2.3 Компенсация морального вреда при нарушении
авторских прав 23
2.4 Компенсация морального вреда при посягательствах
на свободу и личную неприкосновенность 25
III. Особенности возмещения морального вреда по Закону РФ "О
защите прав потребителей" 29
Заключение 32
Список использованной литературы 34... Содержание
Стр.
Введение 3
I. Понятие морального вреда 6
II. Основания, размер и порядок возмещения морального
вреда при рассмотрении уголовных и гражданских дел в суде 12
1. Основания возмещения морального вреда 12
2. Размер и порядок возмещения морального вреда при
рассмотрении уголовных и гражданских дел в суде 17
2.1 Компенсация морального вреда при посягательствах на
жизнь и здоровье 17 2.2 Компенсация морального вреда при посягательствах на
честь, достоинство и деловую репутацию 20
2.3 Компенсация морального вреда при нарушении
авторских прав 23
2.4 Компенсация морального вреда при посягательствах
на свободу и личную неприкосновенность 25
III. Особенности возмещения морального вреда по Закону РФ "О
защите прав потребителей" 29
Заключение 32
Список использованной литературы 34... Вступ 2
1. ЗАРОДЖЕННЯ МІФОЛОГІЇ ПРАДАВНЬОГО РИМУ 2
2. РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ ДАВНІХ РИМЛЯН 4
3. ВПЛИВ НА ДАВНЬОРИМСЬКУ МІФОЛОГІЮ КУЛЬТУРИ ІНШИХ НАРОДІВ 6
4. БОГИ ДАВНЬОГО РИМУ 8
ВИСНОВКИ 14
Література 15
Вступ
Культура Римської імперії здійснила значний вплив на розвиток європейської культури. Ще в епоху Відродження письменники, художники, скульптори почали в своїй творчості широко використовувати сюжети оповідей стародавніх римлян. До сих пір ми користуємось у своєму житті багатьма назвами з давньоримської міфології. Планети Сонячної системи названі на честь римських богів. Разом з широким своїм розповсюдженням давньоримська міфологія має ряд особливостей, які значним чином відрізняє її від міфологій інших народів світу.
ВИСНОВКИ
Давньоримська міфологія народилась на основі релігійних уявлень первісних латинських племен про природу, буття і місце людини у Всесвіті. Маючи тісні зв’язки з сусідніми народами, релігійний світогляд римлян поступово підпадав під їх вплив.
Міфологічна творчість давніх римлян не набула такого епічного характеру як у греків. Разом з тим, їх релігійні уявлення мають достатньо матеріалу для того, щоб вважати їх передання міфами.
В подальшому, з розвитком державності і посиленням інтеграції грецької культури на римські землі, взаємовплив двох світоглядів породив те явище, яке ми зараз називаємо давньоримською міфологією.
... История и теория зрелищ и массовых праздников
Вопрос 1. Массовый праздник как особенный тип социально-культурной деятельности человека 2
Вопрос 2. Идеал физической и духовной гармонии, его воплощение в древнегреческих празниках 6
Вопрос 3. Воплощение политики Древнеримской империи в массовых праздниках 9
Вопрос 4. Особенности официальных праздников эпохи феодализма в странах Западной Европы 14
Вопрос 5. Юмористическое начало западноевропейского народного праздника эпохи феодализма 19
Вопрос 7. Формирование культуры цеховых и городских праздников в Украине в 14-17 веках 25
Вопрос 8. Роль народных традиций и фольклора в театрализованных действиях «Коза», «Меланка», «Вертеп» 33
Вопрос 9. Веснянки как формообразующие элементы народных праздников календарного цикла. Праздник масленницы 41
Вопрос 10. Синтез языческих и христианских традиций как признак Пасхи и Зеленых святок 47
Вопрос 11. Специфика обрядовой ритуальной культуры прахднования Ивана Купала 52
Вопрос 12. Особенности «Деканских праздников» в честь Великой Французской буржуазной революции 1789-1794 гг 55
Вопрос 13. Первые пролетарские праздники как влияние международной солидарности трудящихся 61
Вопрос 14. Основные направления развития массовых праздников в 20-х годах ХХ века 65
Вопрос 15. Отображение противоречий времени в массовых празднованиях 30-х годов ХХ века 73
Вопрос 16. Военная тема в массовых праздниках 40-х годов ХХ века 79
Вопрос 17. Роль всемирных фестивалей молодежи и студентов в развитии массовых праздников 50-х годов ХХ века 81
Вопрос 19. Особенности массовых праздников народов Прибалтики 85
Вопрос 20. Специфика традиционных мусульманских праздников в странах Средней Азии 92
Список использованной литературы 99
... ВСТУП 3
1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПСИХОАНАЛІЗУ 4
2. СТРУКТУРНА МОДЕЛЬ ПСИХІКИ ЗА ФРЕЙДОМ 6
3. КОМПЛЕКСИ ЕДІПА І ЕЛЕКТРИ 8
4. ЕТАПИ РОЗВИТКУ ОСОБИСОСТІ В КЛАСИЧНОМУ ПСИХОНАЛІЗІ 11
ВИСНОВКИ 15
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 16
ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ 17
ВСТУП
На початку XX ст. психологія вступила в другий період кризи – так званий період "відкритої кризи", що тривала до середини 30-х рр. XX ст. і була пов'язана з виникненням нових теоретичних напрямів психології, котрі прийшли на зміну асоціаністської психології Вундта і заявили про себе в якості нових загальнопсихологічних теорій.
Розвиток психології супроводжувався швидким накопиченням нових фактів, які вимагали і нових теоретичних узагальнень. На зміну асоціанізму і структуралізму, приходять функціоналізм, біхевіоризм і гештальтпсихологія, які в перших десятиліттях XX сторіччя оформляються як провідні світові психологічні системи. У цей же час закріпив своє становище психоаналіз Зиґмунда Фрейда, який корінним чином змінив уявлення людей про психіку, дозволив їм зрозуміти велике значення "великого несвідомого" – тієї області психічної сфери, що неможливо пізнати за допомогою раціональних або "позитивних" методів. Так виник фрейдизм, який назвали на честь свого творця – Зиґмунда Фрейда. У подальшому у нього знайшлось як багато противників, так і багато прибічників. Учні Фрейда розвинули вчення далі, назвали свої теорії дещо іншими іменами, а ті положення, що були висунуті та обґрунтовані самим Фрейдом, отримали назву "класичний психоаналіз".
... ВСТУП 3
1. ОСНОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ФОНДУ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ НА ВИРОБНИЦТВІ ТА ПРОФЕСІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ 4
1.1. СТАТУС ФОНДУ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ НА ВИРОБНИЦТВІ ТА ПРОФЕСІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ 4
1.2. СПРЯМОВАНІСТЬ І ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ ФОНДУ 5
1.3. СОЦІАЛЬНА БАЗА ФОНДУ 7
2. ЗАГАЛЬНА СИСТЕМА НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ТА ВИПЛАТ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ ФОНДОМ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ 8
3. ХАРАКТЕРИСТИКА ВИПЛАТ І ПОСЛУГ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ ФОНДОМ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ 12
3.1. СТРАХОВІ ВИПЛАТИ 12
3.2. СТРАХОВІ ВИПЛАТИ ЗА МОРАЛЬНУ (НЕМАЙНОВУ) ШКОДУ 12
3.3. ВІДШКОДУВАННЯ ВИТРАТ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ТИМЧАСОВИМ ПЕРЕВЕДОМ ПОТЕРПІЛОГО НА ЛЕГШУ РОБОТУ 13
3.4. СТРАХОВІ ВИПЛАТИ ПОТЕРПІЛОМУ ПІД ЧАС ЙОГО ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ 13
3.5. ПРАВО НА СТРАХОВІ ВИПЛАТИ У РАЗІ СМЕРТІ ПОТЕРПІЛОГО 13
3.6. ЩОМІСЯЧНІ СТРАХОВІ ВИПЛАТИ 14
3.7. ІНШІ ВИТРАТИ НА ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ 14
ВИСНОВКИ 18
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 19
Вступ
Відповідно до Конституції Україна є соціальною державою. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищими соціальними цінностями. Чимало зусиль докладається владою для посилення соціального захисту населення та приведення у відповідність з нормами Конституції чинного законодавства по цьому питанню.
Одним з таких кроків є прийняття Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”. Він прийнятий 23.09.1999, але введений у дію з 1 квітня 2001 року (а деякі положення – з 1 січня 2003 року).
Цей Закон відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві.
Законом передбачається виплата багатьом категоріям працюючого населення грошових виплат і здійснення для них соціальних послуг у випадку погіршення їхнього життєвого рівня, хвороби або смерті, що спричинилося під час трудової діяльності. Для здійснення страхових виплат утворений спеціальний фонд, який має назву “Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань”.
В наданій роботі будуть розглянуті основні положення щодо діяльності цього фонду по здійсненні соціальних послуг і виплат для працівників, з якими трапився нещасний випадок на виробництві, а також які захворіли на професійне захворювання.
... Білети - професійна етика юриста 1. Предмет та завдання етики як науки 5
2. Походження моралі та її історичні типи. Моральні риси української національної культури 6
3. Сутність моралі, її структура та функції 6
4. Специфіка професійної етики юриста 7
5. Професійна мораль юриста: сутність, структура, функції 8
6. Моральний зміст професійної діяльності юриста. Вчинок як першоелемент моральної діяльності 8
7. Специфіка моральної свідомості юриста, її роль у духовному світі особи і регуляції професійної діяльності 9
8. Норма як елемент моральної свідомості. Структура моральних норм та їх зв’язок з нормами права. 9
9. Моральні почуття та їх види. Роль моральних почуттів у мотивації діяльності юриста. 10
10. Принцип гуманізму: сутність і специфіка вияву в праві і діяльності юриста. Гуманізм як моральний критерій права 12
11. Гуманізм і насилля. Проблема співвідношення мети та засобів у діяльності юриста 12
12. Принцип справедливості - правовий та моральний зміст. Специфіка вияву справедливості у діяльності юриста. 13
13. Справедливість у діяльності адвоката 13
14. Мораль і право, їх єдність, відмінність 14
15. Справедливість як ідеал права і моралі 15
16. Принцип законності і його моральний зміст. Законність та морально-правова позиція адвоката. 16
17. Законність у системі нормативного регулювання діяльності юриста. 16
18. Закон і моральна відповідальність юриста. 17
19. Законність і моральна культура процесуальної діяльності юриста. 18
20. Добро і зло як вихідні категорії етики, специфіка їх вияву у діяльності юриста 19
21. Моральне зло та його вияв у правоохоронній діяльності. Засоби боротьби зі злом. 20
22. Професійний та моральний обов'язок юриста: зміст, структура, функції. 20
23. Специфіка реалізації морального обов'язку адвокатом на різних стадіях судочинства. 21
24. Совість як категорія етики і моральна якість юриста. Структура совісті та її роль у регуляції професійної діяльності. 21
25. Поняття честі, її об'єктивні та суб'єктивні сторони. Особливості честі юриста. 22
26. Честь і гідність як цінності професійної моралі, їх єдність і відмінність. 22
27. Моральні конфлікти у діяльності юриста: сутність, структура і специфіка вияву. 23
28. Об’єктивні та суб’єктивні причини конфліктів у діяльності юриста. Засоби попередження та подолання конфліктів. 24
29. Типи конфліктних осіб та засоби спілкування з ними. 25
30. Правила безконфліктного спілкування, раціональний і морально-психологічні методи опанування собою. 26
31. Поняття моральної свободи і необхідності. Свобода дії, свобода вибору - свобода волі. 27
32. Сутність і структура морального вибору. Специфіка його реалізації діяльності юриста. 28
33. Морально-правова позиція адвоката і моральний вибір. 29
34. Свобода морального вибору і морально-правова відповідальність юриста. 30
35. Зміст професійної деформації юриста: структура і форми. 31
36. Об'єктивні та суб'єктивні причини професійної деформації юриста та шляхи її подолання. 32
37. Ризик у професійній діяльності юриста. Поняття і основні риси. 33
38. Класифікація типів розвитку діяльності юриста. Роль розвитку у моральному виборі. 34
39. Професійний ризик юриста і юридична відповідальність юриста. 35
40. Законодавчі гарантії права на ризик. Доцільність та недоцільність ризику. Обґрунтований та необґрунтований ризик. 36
41. Сутність, структура та специфіка моральної культури юриста. Співвідношення моральної та професійної культури. 37
42. Культура моральної свідомості та поведінки юриста. 38
43. Культура мови як елемент професійної культури юриста. Поняття та зміст мовного етикету. 39
44. Моральний кодекс ведення полеміки і професійна культура адвоката. 39
45. Моральні основи мистецтва переконувати і приваблювати до себе опонента. 40
46. Моральні передумови спілкування: повага, співчуття, милосердя, любов. 41
47. Манери та стиль спілкування як форми вияву культури юриста. 41
48. Перешкоди спілкування і засоби їх подолання. 41
Список використаної літератури 44... Теоретична частина: «Класичний психоаналіз З.Фрейда» +Тести ВСТУП 3
1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПСИХОАНАЛІЗУ 4
2. СТРУКТУРНА МОДЕЛЬ ПСИХІКИ ЗА ФРЕЙДОМ 6
3. КОМПЛЕКСИ ЕДІПА І ЕЛЕКТРИ 8
4. ЕТАПИ РОЗВИТКУ ОСОБИСОСТІ В КЛАСИЧНОМУ ПСИХОНАЛІЗІ 11
ВИСНОВКИ 15
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 16
ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ 17
ВСТУП
На початку XX ст. психологія вступила в другий період кризи – так званий період "відкритої кризи", що тривала до середини 30-х рр. XX ст. і була пов'язана з виникненням нових теоретичних напрямів психології, котрі прийшли на зміну асоціаністської психології Вундта і заявили про себе в якості нових загальнопсихологічних теорій.
Розвиток психології супроводжувався швидким накопиченням нових фактів, які вимагали і нових теоретичних узагальнень. На зміну асоціанізму і структуралізму, приходять функціоналізм, біхевіоризм і гештальтпсихологія, які в перших десятиліттях XX сторіччя оформляються як провідні світові психологічні системи. У цей же час закріпив своє становище психоаналіз Зиґмунда Фрейда, який корінним чином змінив уявлення людей про психіку, дозволив їм зрозуміти велике значення "великого несвідомого" – тієї області психічної сфери, що неможливо пізнати за допомогою раціональних або "позитивних" методів. Так виник фрейдизм, який назвали на честь свого творця – Зиґмунда Фрейда. У подальшому у нього знайшлось як багато противників, так і багато прибічників. Учні Фрейда розвинули вчення далі, назвали свої теорії дещо іншими іменами, а ті положення, що були висунуті та обґрунтовані самим Фрейдом, отримали назву "класичний психоаналіз".
ВИСНОВКИ
Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури ХХ ст., запропонувавши людству новий світогляд.
Фрейд розділяв свідомість людини на три складових: свідоме, підсвідоме і несвідоме. Якщо свідоме і підсвідоме, це те, що людина ще може збагнути, то несвідоме відноситься до ірраціональної сфери розуміння. Це глибинні таємничі світи людської психіки. Несвідоме можна визнавати, а можна і не визнавати. Довести за допомогою звичайних наукових методів постулати Фрейда неможливо. Тому на сьогоднішній день вони є недоведеними, але й неспростованими.
Головним елементом несвідомого, за Фрейдом, є "лібідо". За його допомогою вчений намагався пояснити динаміку психічного життя людини. Це він робить на базі аналогії з енергією, як вона трактується у фізиці. Лібідо позначає специфічну психічну енергію – енергію сексуального ваблення, що має також несвідому форму. Лібідо, власне, рухає людиною, тому що все її життя від народження пронизане еротичністю. Воно є основою двох основних ваблень людини – Ерос і Танатос. Опір людини своїм основним інстинктам викликає в неї неврози і інші психічні захворювання.
За допомогою теорії Фрейда можна пояснити багато явищ психічного життя людини: проблеми вікового розвитку, взаємовідносини осіб протилежної статі, психічні і нервові захворювання, деякі релігійні і культурні феномени. Крім того, на основі фрейдизму був розроблений і активно використовувався в практиці психодинамічний напрям психотерапії. Він був дуже популярний до середини ХХ ст. – і не просто популярний, а такий, що при правильному використанні надавав реальну психотерапевтичну допомогу пацієнтам.
... Права та свободи людини (питання на іспит) Зміст
1. Поняття "прав", "свобод", "обов'язків" людини і громадянина в різні історичні епохи 5
2. Місце та роль прав, свобод і обов'язків у співвідношенні людини та держави 6
3. Декларація прав людини і громадянина 1789 p.: загальна характеристика 7
4. Гуманістичні засади визначення людини і громадянина 8
5. Особливості визначення прав людини і громадянина в пам'ятках історії Стародавньої України 8
6. Філософсько-правовий розвиток прав і свобод у працях С. Оріховського. Г.Сковороди. Кирило-Мефодіївського братства, "Громади" М. Грушевського. Конституції П.Орлика та ін. 10
7. Розуміння прав, свобод та обов'язків в епоху середньовіччя. Відродження та Нового часу 12
8. Сучасні правові концепції щодо прав, свобод, обов'язків людини і громадянина та їх втілення в життя суспільства 12
9. Поняття та елементи правового статусу людини і громадянина в Україні 15
10. Поняття громадянства України 15
11. Поняття та ознаки правового статусу іноземців в Україні 16
12. Правове становище осіб без громадянства 17
13. Правовий статус біженців 18
14. Конституційне закріплення прав і свобод людини та громадянина 18
15. Конституційна система права і свобод людини та громадянина 21
16. Природні права людини і набуті права людини й громадянина 22
17. Свобода людини як юридична категорія 22
18. Права людини і права громадянина 23
19. Системність закріплення прав і свобод людини та громадянина 24
20. Принципи правового статусу людини і громадянина 25
21. Принцип свободи і рівності усіх людей у своїй гідності та правах 25
22. Принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод 26
23. Принцип рівноправності людей 26
24. Принцип невичерпності прав і свобод 27
25. Принцип, відповідно до якого вільний розвиток кожною людиною своєї особистості не може бути необмежений 27
26. Принцип рівності громадян у своїх правах і обов'язках та загальної рівності перед законом 27
27. Особисті права та свободи 28
28. Політичні права і свободи 29
29. Економічні права і свободи 29
30. Соціальні права і свободи 30
31. Культурні права і свободи 31
32. Поняття та ознаки конституційно-правового механізму реалізації прав і свобод людини та громадянина 32
33. Структурні складові конституційно-правового механізму реалізації прав і свобод людини та громадянина 33
34. Гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина (політичні, економічні, ідеологічні) 34
35. Політичні гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина 34
36. Економічні гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина 34
37. Ідеологічні гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина 35
38. Юридичні гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина 36
39. Гарантованість конституційних прав і свобод та неможливість їх скасування 36
40. Збереження громадянства за будь-яких обставин і можливість змінити громадянство 37
41. Гарантування прав, свобод і обов'язків іноземців та осіб без громадянства, що перебувають на території України на законних підставах 37
42. Гарантування судового захисту прав і свобод людини та громадянина 38
43. Право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди 40
44. Право кожного знати свої права і обов'язки 41
45. Принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази і рішення міністерств) не мають зворотної дії в часі 42
46. Право на правову допомогу 43
47. Конституційна гарантія, згідно з якою ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази 43
48. Положення, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне те саме правопорушення 44
49. Презумпція невинності 46
50. Гарантоване державою право особи не нести відповідальність за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом 48
51. Право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист 50
52. Статус засудженого, який користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень визначених законом і встановлених вироком суду 50
53. Необмеженість конституційних прав і свобод людини та громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України 51
54. Поняття та ознаки конституційних обов'язків людини і громадянина. Об'єктивність обов'язку 52
55. Єдність прав, свобод та обов'язків 53
56. Конституційний обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну. Її незалежність і територіальну цілісність, шанувати її державні символи 54
57. Конституційний обов'язок кожного члена суспільства не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки 55
58. Обов'язок кожного члена суспільства сплачувати податки та збори в порядку і розмірах, встановлених законом 57
59. Обов'язок кожного - неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей 59
... 1. Як досягають єдності економічних інтересів у суспільстві?
2. Що таке споживча вартість товару:
3. Досконала конкуренція в економіці:
4. Аналіз беззбитковості – це:
5. Кількісний склад служби контролінгу залежить від:
6. Яке з наступних рівнянь характеризує формування доходу?
7. За теорією Дж. Кейнса обсяг споживчих витрат у країні залежить, перш за все від:
8. Яка тенденція не є характерною для сучасного світового ринку праці:
9. Найвідомішим у світі технопарком є:
10. Мінімальна сума грошей, що необхідна для проведення господарських операцій туристичному підприємству визначається за формулою:
11. З названих показників майновий стан туристичного підприємства характеризує:
12. В університетському містечку Степан відкриває кондитерську «Ласунчик». Він щойно випік перший пиріг. Що із перерахованого нижче не повинне входити в економічну вартість?
13. Фінанси виконують такі функції:
14. У яких аспектах виступає державний бюджет:
15. Історично термін «логістика» трактувався як:
16. Який показник може характеризувати кількість днів, необхідних для погашення боргів?
17. Основними принципами кредитування є:
18. Консорціумний кредит - це:
19. Якщо підприємство спрямує свою діяльність на підвищення швидкості обертання обігових коштів, то які зміни в структурі обігових коштів сприяють цьому?
20. Який вид активів підприємства відповідає наступній характеристиці: важколіквідні, слаботрасформовані, але практично не підвладні інфляційному знеціненню?
21. Для якої із наступних ситуацій на ринку товарів і послуг можна запропонувати синхромаркетинг?
22. Зниження цін порівняно з цінами конкурентів і розширення збутової мережі - шляхи реалізації:
23. До ринку організацій - споживачів не входять:
24. Який підхід до розробки бюджету ви застосуєте для нового підрозділу?
25. Найвища вибірковість аудиторії є перевагою:
26. Бувають наступні типи звітів бази даних:
27. Які з перерахованих факторів перешкоджають активному делегуванню повноважень:
28. Дивізіональна організаційна структура має такі різновиди:
29. Цілі організації повинні відповідати таким основним вимогам:
30. Виберіть з вищенаведеного переліку змістовні теорії мотивування: 1 - теорія А. Маслоу. 2 - теорія Врума. 3 - теорія МакКлелланда. 4 - теорія 2-х факторів Герцберга. 5 - теорія очікувань. б - теорія справедливості.
31. Один з напрямків кадрової роботи в організації, орієнтований на визначення стратегії, етапів розвитку просування спеціалістів це:
32. Про який вид адаптації йде мова: «Внутрішнє середовище організації негативно впливає на нового працівника»?
33. До основних факторів маркетингового макросередовища фірми не відноситься:
34. Маркетингову стратегію потрібно змінювати:
35. Круїзна компанія організовує круїз до узбережжя Антарктиди. Кількість місць обмежено, а якість послуг для туристів надзвичайно висока. Підприємство використовує стратегію:
36. Основними методами планування є:
37. Нормативний метод планування передбачає розрахунок планових показників на основі:
38. За термінами, на які розробляються техніко-економічні показники, плани поділяються на:
39. Система «точно в строк» — це:
40. Основним принципом системи виробництва «точно в строк» є:
41. Яке місто України було першим визволено українськими партизанами під час ІІ Світової війни?
42. Де встановлено пам’ятний знак на честь остаточного вигнання німецьких військ з України під час ІІ Світової війни?
43. Виділити курорт з грязьолікуванням:
44. Виділити острівний кліматичний курорт:
45. Конфлікт в сценарії анімаційної програми – це:
46. До матеріально-технічної бази дозвілля в курортному готелі не належить:
47. Який вид туризму за метою подорожі визначається як пріоритетний?
48. Який захід державної туристичної політики України, згідно законодавчих і програмних документів, спрямований на впорядкування діяльності туристичних підприємств і організацій?
49. Фірма, яка самостійно виготовляє турпродукт носить назву:
50. Туризм «молодіжний» виділяється за принципом:
51. Назвіть оптимальну температуру повітря в номері в опалювальний сезон:
52. Нормативи на значок «Турист України» було визначено у:
53. Основні риси, що характерні для транспортної системи періоду великих географічних відкриттів:
54. Перевезення собак великих порід у купе залізничного поїзду є:
55. На бенкеті «Чай» подають:
56. Обслуговування бенкету «Фуршет» закінчується подачею:
57. Провідними центрами освітнього туризму Європи є:
58. Провідними рекреаційними районами Європи є:
59. Кого можна назвати подвижником екскурсійної справи в Києві ?
60. Що є основою екскурсії ?
... Україна в міжнародному поділі праці Вступ 3
Розділ 1. ЗНАЧЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ У СВІТОВІЙ СИСТЕМІ ГОСПОДАРСТВА 5
1.1. Сутність міжнародного поділу праці. 5
1.2. Типи міжнародного поділу праці. 7
Висновки до розділу 10
Розділ 2. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ – ОСНОВА МІЖНАРОДНОЇ СПЕЦІАІЛІЗАЦІЇ УКРАЇНИ 11
2.1. Особливості міжнародної спеціалізації України. 11
2.2. Товарно-галузева структура експорту-імпорту України. 13
Висновки до розділу. 16
Розділ 3. ФОРМИ ВИВЕЗЕННЯ КАПІТАЛУ ТА МІГРАЦІЙ РОБОЧОЇ СИЛИ. 17
3.1. Прямі капіталовкладення 17
3.2. Портфельні інвестиції. 21
3.3. Міжнародні позики. 24
3.4. Міжнародна міграція робочої сили. 27
Висновки до розділу 31
Розділ 4. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ 32
4.1. Зрушення у міжнародному поділі праці. 32
4.2. Створення міжнародної монополії. 33
Висновки до розділу 36
Висновки 37
Список використаної літератури 39
Додатки 40
Вступ
Актуальність теми. Питома вага України у світовій економіці досить помітна. За економічним потенціалом наша держава входить до першої шістки країн Європи (окрім неї – Росія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія). Об’єктивно це мало б визначити істотну роль нашої країни у міжнародному територіальному поділі праці. Проте частка України у світовій торгівлі досі не надто висока. Недостатньо використовуються можливості для міжнародної кооперації, зовнішніх інвестицій тощо. Виникає парадокс: Україна, маючи високу щільність населення, висококваліфіковані трудові ресурси, значний промисловий потенціал, помітно відстає в економічному розвитку, особливо за трудомісткими та високотехнологічними видами виробництва – автомобілебудуванням, інструментальним машинобудуванням, комп’ютерним обладнанням та програмним забезпеченням до нього, текстильної промисловості тощо. Неможливість ефективно реалізувати науково-технічний, виробничий та трудовий потенціал України на міжнародній арені вимагає глибокого дослідження такого становища економістами, пошук шляхів для покращення ситуації у вітчизняній економіці та суспільно-економічній сфері, зменшення відставання України від економічно розвинених країн світу.
Ступінь вивчення обраної проблеми. Теоретичну основу міжнародного економічного співробітництва заклали роботи А.Сміта і Д.Рікардо, доповнені та посилені у подальшому працями В.Леонтьєва, Б.Оліна, М.Портера, Г.Хабберлера, Е.Хекшера та інших вчених.
Дослідження світогосподарських зв'язків України у контексті її економічного розвитку здійснено у наукових дослідженнях В.Будкіна, І.Грабинського, А.Голікова, М.Дудченка, Д.Лук'яненка, Ю.Макогона, С.Макухи, В.Новицького, Ю.Пахомова, О.Рогача, М.Рубцової, А.Рум’янцева, С.Соколенка, А. Філіпенка, О.Шниркова та інших.
Проблеми зовнішньої торгівлі України, її порівняльних та конкурентних переваг, чинники розвитку експорту та шляхи нарощування конкурентоспроможного експортного потенціалу досліджуються у працях вітчизняних науковців В. Андрійчука, Л. Антонюк, Ю. Бендерського, О. Білоруса, З. Варналія, А. Гальчинського, В. Геєця, Б. Губського, М. Жука, Т. Кальченка, А. Кредісова, С. Кульпінського, В. Онищенка, А. Поручника, В. Рокочої, В. Савчука, В. Сіденка, А. Фліссака, О. Шнипка, Т. Щедріної та ін.
Разом з тим, у науковій літературі відсутня цілісна концепція ефективного експортоорієнтованого розвитку та обґрунтування необхідності його забезпечення в Україні. Малодослідженим залишається питання окреслення дієвих шляхів інтеграції України у світову економіку, визначення ефективної стратегії та тактики набуття нашою державою гідного місця у міжнародному поділі праці.
Метою даної курсової роботи є дослідження особливостей зовнішньоекономічної діяльності України.
Об’єктом дослідження виступає міжнародний поділ праці. Предметом дослідження – місце і роль України в міжнародному поділі праці.
Для досягнення мети роботи передбачається виконання наступних завдань:
узагальнити теоретичні положення щодо означення поняття „міжнародний поділ праці”, його типів та впливу на розвиток національних економік держав світу;
дослідити особливості міжнародної спеціалізації України на світовому ринку, товарно-галузеву структуру експорту-імпорту країни;
проаналізувати форми вивезення капіталу та міграції робочої сили з України та в Україну;
визначити перспективи розвитку України у міжнародній економічній системі.
Методами дослідження даної роботи стали: аналіз документів, аналіз наукової та навчальної літератури з цієї дисципліни, узагальнення та порівняння. Робота складається з чотирьох розділів, в яких послідовно досліджується питання формування сучасної системи міжнародних економічних зв’язків та місце України в цій системі.
Висновки
В умовах формування сучасної моделі міжнародного поділу праці (МПП), основу якої має становити якісно оновлена технологічна база виробництва, Україна повинна поступово, цілеспрямовано розв'язувати проблеми ефективної участі у МПП, використовуючи зовнішньоекономічні зв'язки для реалізації національних економічних інтересів.
Україна має як природні, історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні, організаційно-економічні основи для участі в МПП. Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які найбільше сприяють активній участі України у сучасному МПП. Видобуток залізної руди, вугілля, виробництво сталі, чавуну, мінеральних добрив, цементу, електроенергії, цукру, тракторів і металоріжучих верстатів становлять значний економічний потенціал нашої країни. За кількісними характеристиками і потужностями продуктивних сил Україна може бути гідним партнером у світових економічних зв'язках. Наявний науково-технічний потенціал дасть змогу Україні за сприятливих умов втримати передові позиції у світовій науці з цілого ряду науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну економічну політику на включення в систему світових господарських зв'язків.
У сучасному взаємозалежному світі розвиток соціально-економічних чинників МПП нівелює їхні відмінності в окремих національних господарствах, і цей факт дослідники пов'язують з формуванням однотипної за своїм соціально-економічним змістом системи світового господарства. Утверджуються ринкові методи господарювання, активізується державне регулювання певних напрямів розвитку економіки, виявляється соціальна спрямованість її тощо. Такі процеси зумовлюють, по-перше, подібність змісту економічних базисів більшості країн, що беруть участь у МПП; по-друге, природний поділ праці між країнами з урахуванням не тільки їхніх національних економічних інтересів, а й інтересів світового співтовариства в цілому.
Нерозвинутість ринкових відносин і форм господарювання в Україні посилює необхідність значного підвищення економічної культури населення та ділової етики підприємців, оволодіння принципово новою культурою ринку, високим професіоналізмом поряд з такими поняттями, як честь, достойність, порядність, які знадобляться Україні для визнання її розвинутими країнами як рівноправного партнера.
Особливості об'єктивних основ зовнішньоекономічних зв'язків України пояснюються насамперед тривалою відсутністю національної державності та можливості провадити незалежну економічну політику.
Найбільш дієвою і ефективною стратегією інтеграції України у світову економіку є поєднання структурної перебудови економіки з її орієнтацією на активне зростання експорту і диференціацію його потенціалу. Цього можна досягти шляхом загального поліпшення інвестиційного клімату й залучення інвестицій у відповідні галузі, створення механізму стимулювання експорту та формування життєздатних конкурентоспроможних експортних виробництв.
Як суб’єкт міжнародних економічних відносин Україна має свідомо входити до світової системи господарських зв’язків з метою якнайефективнішого використання усіх їхніх можливостей та підвищення рівня конкурентоспроможності.
... ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНИ Вступ 3
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗОВНІШЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ УКРАЇНИ 7
1.1. Значення зовнішньоекономічних зв’язків у світовій системі господарства. 7
Розділ 1.2. Тенденції та досвід встановлення зовнішньоекономічних зв’язків в історії України. 16
Висновки до 1 розділу 23
РОЗДІЛ 2. ПОТЕНЦІАЛ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В ПРОВЕДЕННІ ЕФЕКТИВНОЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ 24
2.1 Особливості міжнародної спеціалізації України. 24
2.2. Вектори міжнародного розвитку України. 28
2.3. Товарно-галузева структура експорту-імпорту України. 36
2.4. Перспективи розвитку зовнішньоекономічних зв’язків 41
Висновки до 2 розділу 45
Загальні висновки 46
Використана література 48
Додатки 51
Вступ
Актуальність теми. Сучасне економічне положення України вимагає негайного та кардинального покращення ситуації. Від розвитку економіки, бізнесу сьогодні залежить економічна могутність держави, соціальна-політична стабільність, спроможність виконання державою соціальних гарантій, що закріплені в Конституції України. Разом з тим, зрозуміло, що існуючий в нашій країні рівень народного господарства не забезпечує стабільний розвиток держави та потребує подальшого підвищення та розвитку. Українські законодавці, економісти, політики та державні керівники в даний час відшукують шляхи та способи покращення економічної ситуації. Одним із генеральних напрямів розв’язання ситуації є розширення зовнішньоекономічних зв’язків України з іншими країнами світу, а особливо – з розвиненими, економічно потужними державами.
Історичний досвід підказує, що добре налагоджені зовнішньоекономічні зв’язки завжди були засобом подолання кризових явищ, відродження та зміцнення власної економіки. Німеччина, Японія, Італія після Другої світової війни отримали значну допомогу Заходу в інтелектуальної, фінансової та промисловій сферах та, інтегруючи своє господарство з економіками потужних країн, сьогодні стали лідерами світового ринку. Подібна ситуація можлива і з Україною, однак, вже на протязі останніх п’ятнадцяти років світове співтовариство не квапиться прийняти нас у свої „обійми”. Україна розвивається власноруч, самостійно відшукує нові вектори зовнішньоекономічного розвитку, але успіхи в цьому напряму в неї є незначними.
Причинами такого становища може бути як внутрішня ситуація в країні – нестабільність соціально-політичної та економічної сфери українського суспільства, так і зовнішні фактори, одними з яких можуть бути побоювання світового економічного співтовариства отримати в лиці України могутнього суперника та конкурента. Україна, маючи значний трудовий, інтелектуальний, природний потенціал, а також традиційно розвинені галузі металургії, машино- та літакобудування, здатна відтіснити майбутніх партнерів з їх деяких усталених сфер збуту продукції, позбавити великих прибутків. Сьогодні Захід влаштовує ситуація конкурентної неспроможності України. Розвинені держави, скоріш за усе, не мають наміри надати нам допомогу за рахунок можливого погіршення економічної ситуації в своїх країнах. Однак, щоб з’ясувати, наскільки це може відповідати дійсності, потрібно провести аналіз функціонування світового ринку, міжнародного розподілу товарів, послуг та праці.
Метою даної роботи ставиться визначення ролі та перспектив зовнішньоекономічних зв’язків України, її можливості посісти чільне місце у економічному світовому співтоваристві.
Завдання, які спрямовані на досягнення мети дослідження, визначаються такі:
• Показати значення зовнішньоекономічних зв’язків в розвитку народного господарства країн-членів світового співтовариства та України;
• Проаналізувати потенціал сучасної української держави в проведенні ефективної міжнародної торгівлі;
• Зробити висновки щодо перспективи розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України.
Об’єкт дослідження – економіка України.
Предмет дослідження – зовнішньоекономічні зв’язки України в їх багатоманітності та різновекторності.
Методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу роботи становлять діалектичний метод наукового пізнання, загальнонаукові методи пізнання (системний підхід, методи статистичного аналізу і узагальнення даних, методи структурно-функціонального аналізу). В процесі дослідження використано методи статистичного аналізу і узагальнення даних – для дослідження динаміки зовнішньоекономічної діяльності України з країнами світу.
Ступінь наукової розробки даної проблеми. Питання зовнішньоекономічної політики неодноразово підлягали ретельному дослідженню з боку науковців. Цим проблемам присвячені праці відомих західних учених, таких як В. Беренс, М. Бромвич, Дж. Кейнс, Р. Марковіц, Ф. Моділіані, Д. Норткотт, А. Тобін, У. Фішер, П.М. Хавранек, У. Шарп, а також вітчизняних та російських дослідників: І.О. Бланка, З.С. Варналія, А.С. Гальчинського, Б.В. Губського, В.М. Дегтяренка, В.В. Ковальова, В.В. Коссова, І.В. Ліпсіца, Д.Г. Лук’яненка, Ю.Г. Лисенка, Ю.В. Макогона, М.К. Матусевича, Я.С. Мелкумова, С.І. Пирожкова, П.С. Рогожкіна, Є.В. Савельєва, В.М. Хобти, В.Д. Шапіра, В.Я. Шевчука. Проте, незважаючи на численні наукові розробки щодо пошуку можливостей міжнародної інтеграції, економічна практика України свідчить про необхідність подальших досліджень з питань міжнародної інтеграції взагалі і зокрема – розгляду активізації зовнішньоекономічних зв’язків нашої держави. У зв’язку з цим, роботу присвячено актуальним підходам до розробки принципів формування зовнішньоекономічної й інтеграційної політики України в контексті інтеграції до світової економічної системи.
В даному дослідженні планується використати дані економічно-фінансових показників та статистичну інформацію щодо розвитку держави, проаналізувати роботи сучасних українських економістів, соціологів, політологів, що стосуються теми дослідження.
Загальні висновки
Рівень розвитку продуктивних сил повинен стати одним з вирішальних чинників, які будуть насамперед сприяти підвищенню ефективності участі України у системі міжнародного поділу праці і міжнародному товарообміні. За кількісними характеристиками виробничого науково-технічного та інтелектуального потенціалу наша країна може бути гідним партнером у світогосподарських взаємовідносинах. За сприятливих умов цей потенціал дозволяє послідовно вирішувати завдання оптимізації її зовнішньоекономічних зв’язків. Крім того, розв’язанню цього завдання сприяють такі об’єктивні чинники, як багаті природні ресурси, вигідне географічне положення нашої країни, наявність необхідної інфраструктури, що обслуговує зовнішньоекономічні зв’язки тощо. Проте націленість України на більш ефективне включення у систему міжнародного поділу праці і світового товарообміну в умовах глобалізації потребує здійснення прогресивної структурної перебудови економіки і відповідного реформування її орієнтованого на експорт сектора.
За цих обставин важливою умовою зміцнення позицій України на світових ринках є коригування її зовнішньоекономічної політики у напрямку створення конкурентоспроможних транснаціональних корпорацій, озброєних технологіями стратегічного маркетингу на глобальному ринку. Державна підтримка таких високотехнологічних корпорацій об’єктивно необхідна для реалізації великих коопераційних проектів. Специфіка ефективної міжнародної спеціалізації України теж вимагає розробки обґрунтованих маркетингових програм та організації державної підтримки щодо створення міжнародних конкурентних переваг для вітчизняних товарів на світових ринках.
Експорт слід вважати головною статтею прибутку України на міжнародній арені. Те, що виробляється в державі, а потім успішно продається на міжнародних ринках, є основою розвитку її економіки. Позитивний баланс між обсягом експорту та імпорту має свідчити про схвальні тенденції в економічному розвитку країни. Однак, на сьогоднішній день, Україна не має такого результату. Нерозвиненість ринкових відносин і форм господарювання в Україні посилює необхідність значного підвищення економічної культури населення та ділової етики підприємців, оволодіння принципово новою культурою ринку, високим професіоналізмом поряд з такими поняттями, як честь, достойність, порядність, які знадобляться Україні для визнання її розвинутими країнами як рівноправного партнера. Особливості об'єктивних основ зовнішньоекономічних зв'язків України пояснюються насамперед тривалою відсутністю національної державності та можливості провадити незалежну економічну політику.
Значний розрив між високим економічним потенціалом України і неможливістю тривалий час ефективно його реалізувати в міжнародній торгівлі свідчить про посилення протистояння західних країн в конкурентній боротьбі проти нашої держави, проведення ними спеціальної політики щодо утримання української економіки на рівні сировинного придатку. Як Україна, так і закордонні економічні партнери ще не спромоглися знайти таку область, де будуть безконфліктно перетинатися спільні економічні інтереси.
... „Цінності як регулятиви суспільного життя” (М.Шелер, М.Вебер, Ю.Габермас). Зміст
Вступ 3
1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА 5
2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 15
2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА 15
2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА 20
2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА 26
Висновки 31
Література 33
Вступ
Актуальність дослідження в нашій країні цінностей як регулятивів суспільного життя обумовлено тим, що трансформація економічного та соціокультурного простору України потребує пошуку нових ефективних важелів регулювання людської діяльності. Реформування українського суспільства вимагає переосмислення багатьох соціальних проблем, їх аналізу в контексті всієї світової теорії і практики. Неоднозначні соціальні зміни в Україні вимагають глибокого осмислення та переосмислення смислу та ролі усталених цінностей, світоглядно-практичної переорієнтації як суспільної, так й особистісної свідомості, зміни, насамкінець, ціннісних установок як підґрунтя мети наукового пізнання.
Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину. Ці дві теми філософських роздумів ішли паралельно, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи одна одну. Але в критичні моменти розвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Філософське мислення пов’язує людину і людство з його потребами, з одного боку, і зі світом культури як світом цінностей з іншого. А оскільки це так, то одним з найважливіших аспектів філософського теоретичного осягнення людиною світу є ціннісний підхід, що знаходить свою методологічну основу в загальній теорії цінностей (аксіології).
Теоретико-методологічне обґрунтування поняття цінностей можна зустріти в роботах М.Бердяєва, Е.Фромма, В.Франкла. Аксіологічний драматизм характеризує роздуми М.Вебера і А.Швейцера, О.Шпенглера і К.Ясперса, К.-Г.Юнга і А.Камю, Г.Ріккерта і В.Дільтея, Т.Парсонса і П.Сорокіна, М.Шелера і Ю.Габермаса. Сфера морально-етичного побутування цінності та практичні соціально-культурні проблеми ціннісного відношення розглядаються у дослідженнях Н.Ю.Бортнікової, О.Г.Дробницького, А.М. Єрмоленко, В.А.Малахова, В.А. Сіверса, Ф.А.Хайєка та ін.
Здавалось би, що значна розробленість теми повинна була б сприяти глибокому осмисленню даного явища та опрацьовання певних висновків та рекомендацій стосовно вдосконалення суспільного життя, проте, універсальність поняття „цінності” та ціннісного відношення людини до світу, проникненість ним свого життя загалом стали однією з причин розмитості поняття “цінність” у філософії, де воно уявляється зрозумілим з самого початку, інтуїтивно. Але ця первинна наочність цінності приховує та утаємничує буттєву глибину, зумовлює значну складність її аналізу та обґрунтування.
Сказане вимагає нових підходів до дослідження ціннісного життя взагалі і діяльності окремої людини, зокрема; пояснює першочерговість соціально-філософського аналізу теоретичних і методичних питань способу, форм і функціонування цінностей для дійсного знаходження шляхів подолання складної і болісної сучасної соціокультурної ситуації. Тому метою даної роботи є звернення до духовної спадщини філософів сучасності та минулого для більш глибоко вивчення значення цінностей в суспільному житті.
На реалізацію мети дослідження були спрямовані наступні завдання:
• проаналізувати методологічне і світоглядне значення категорії “цінність” у пізнанні існування і функціонування людського суспільства;
• провести філософсько-історичний аналіз основних підходів до проблеми розуміння цінностей як регулятивів суспільного життя філософами М.Вебером, М.Шелером, Ю.Габермасом;
• оцінити ставлення вищевказаних філософів до проблеми цінностей людського буття як показника розвитку суспільства в контексті історичних зламів епохи.
Об’єктом дослідження стали цінності суспільного життя. Предметом дослідження – роль цінностей як регуляторів суспільства.
Методологічну основу дослідження склали загальнофілософські принципи об'єктивності й історизму, всезагального зв'язку та розвитку, історичного і логічного, єдності соціальної теорії і практики.
1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА
Цінність – значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, і, як правило, їх розуміння і аналіз здійснюється через поняття „культура” в широкому смислі цього слова. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, яка є предметним полем їх формування. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму [14, 4].
Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних основ в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів.
Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. „Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі” [17, 386].
Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.
Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявно не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності – ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа.
Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її, наділяючи людськими смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність.
Світ цінностей – це світ саме практичної діяльності. Наше емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється в практичному житті. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. "Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони відчуваються нами як оцінки" [9, 12]. Аксіологія як теорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження характеру і структури людської діяльності.
Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб'єкта.
Цінності виростали з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, що потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно він відображається в меті. Мета – це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності.
Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуття значимості явищ, суб'єктивне поцінування їх. У свою чергу цінності надають емоціям глибини, значущості, перетворюючи їх у стійкі почуття. Завдяки емоціям у ціннісних актах людині дана вона сама, її суб'єктивно-психологічне ставлення до дійсності.
Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це – функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.
І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чином спрямовуючи й організовуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності.
Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння.
"Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення" [9, 13].
Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об'єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології.
Цінність – явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб'єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об'єктивна значущість та суб'єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину.
Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності – належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з'ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення.
Суб'єктивний компонент цінностей не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічному світі, який репрезентований системами соціальних значень. Для окремої людини суспільні значення є об'єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об'єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвіду, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами.
Цінність конституюється для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність – це характеристика оцінюваного, а оцінка – процес встановлення наявності чи відсутності цінності.
Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує в собі ціннісний проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого нічого не виткано, ще не є цінністю. Зацікавленість у певних потребах є неодмінною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об'єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. (Житло – цінність, упорядковане житло – оцінка.) Таким чином, оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами й інтересами суб'єкта.
Оцінка передбачає існування підстави або критерію, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної.
Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що "гарна споруда – всього лише погані руїни". Взірцем, згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви, технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ – значить підвести її під певне поняття, взірець. Назвати звичну річ іншим ім'ям – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ. Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп. Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми – це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки. Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми.
Основна форма, в якій функціонують цінності, – ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів. Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя.
Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності, імперативності, спонукальності. Найяскравіше в ідеалі виражена його закличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес. Дослідники зазначають, що в ідеалі виражена особистісно інтеріоризована ідея. Ця ідея носить надосібний характер. Вона повинна мати в свідомості індивіда таке всебічне обґрунтування, щоб він приймав її за істину.
Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда.
В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, політична (етатизм) орієнтації. Домінування в кожному з типів певного виду цінностей модифікує сукупний зміст таких систем і робить їх системами, на які орієнтовані певні соціально-культурні групи, з визначеними установками та способом життя.
Етизм – це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей.
Для естетизму найбільш властива орієнтація на естетичні цінності в житті людини. Це однобічна життєва орієнтація, привабливість якої – у здатності відірватись від світу турбот і відповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства.
Ціннісній орієнтації утилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх, зводячи навіть людину до її вартості.
Науково-теоретична орієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. В поясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує на універсальність свого світобачення.
Політична орієнтація пов'язана з прагненням до влади, до кар'єри. Вона притаманна шанолюбним людям, що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших.
Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей. До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри.
Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод – на цінність добра. Пізнання об'єктивного світу і суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри.
Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору.
Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики.
Потреба в сенсі – це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей. Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в Універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття.
Таким чином, цінності виконують у людському бутті кілька функцій. Вони виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) "поля взаємності", ґрунт для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного світу; 4) "мотиви мотивів", смислове обґрунтування цілей діяльності; 5) життєві та історичні орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов'язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов'язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання.
2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА
Одним з основоположників аксіології як філософської науки про цінності вважається німецький філософ і соціолог Макс Шелер (Scheler) (1874 – 1928). У еволюції філософських поглядів Шелера виділяють ранній (прикладна феноменологія, подолання неокантіанства), класичний (релігійний – некатолицькій; соціологія знання і феноменологічна аксіологія) і пізній (відхід від теїзму і обґрунтування філософської антропології) періоди.
Головними роботами М.Шелера, в яких він піднімав питання цінностей та інші питання, що були пов’язанні з роллю та місцем людини в суспільстві, були такі: "Формалізм в етиці і матеріалістична етика цінностей" (1913 – 1916), "Становище людини у космосі” (1928), "Філософський світогляд" (1929), "Трансцендентальний і психологічний метод" (1900), "Феноменологія і теорія пізнання" (1913 – 1914, опублікована в 1933), "Криза цінностей" (1919), "Про вічне в людині" (1921), "До феноменології і теорії симпатії та про любов і ненависть” (1923), "Форми знання і суспільство" (1926). Шелер зумів "збудувати" цільну систему поглядів, окремі підсистеми (області) якої взаємно доповнюють, коректують і обґрунтовують одна одну. У такому ракурсі розгляду вся творчість Шелера, що прийшлася на початок ХХ ст., бачиться як грандіозна спроба антропологічного "розвороту" в практиці європейських способів "філософствування", які на той час зайшли в "безвихідь" і попалися в свої ж "пастки".
Початкова установка антропологічного дискурсу Шелера задається тим, що він постулює початкову подвійність „істинної” людської дії. Він акцентує увагу, що вона може включати до себе як ідеальну, так і життєву складову. Будь-який акт свідомості інтенціонален, тобто направлений на предмети, але самі ці предмети можуть бути як "практичними", (презентуючими людську тілесність), так і "ідеальними" (презентуючими компонент людського буття). Останнє має як би два горизонти – емпіричний, ситуативний і надемпіричний. Згідно Шелеру, в надемпіричному горизонті людина протиставляється світу, „піднімається над життям”, становиться причетною Абсолюту – Богу [21, 56].
У цьому, другому, горизонті людина має справу з трансцендентним – з цінностями, які існують у світі, визначають нормативність людській поведінці, "значать" в ньому через певні системи оцінок, але ніколи не можуть бути виведені з властивостей предметів і явищ цього світу і завжди залишаються самототожними в своїй суті. В цьому відношенні Шелер "жорстко" протиставляє своє розуміння неокантіанському (Віндельбанд, Ріккерт) зведенню цінностей до чистих значимостей. Слід, проте, на думку Шелера, розрізняти власне цінності і їх носіїв, що виявляють їх в благах і станах речей. Точно також їх слід відрізняти від їх "затребованності" в людських потребах і інтересах, що приписують цінностям позитивні або негативні значущості. У цих випадках, відповідно Шелера, слід говорити про дієвість явища цінностей в благах і станах речей по відношенню до суб'єктів. Причетність до цінностей дозволяє останнім апріорно-безпосередньо бачити предмети, які зовні фіксуються як певні порядки данностей. Тим самим Шелер вводить поняття "матеріального апріорі", що дозволяє сходити до суті через відповідність акту цього сходження предмету, протиставляючи його ("матеріальне апріорі") "формальному апріорі" Канта, який вимагав дотримання умов необхідності і загальності.
Феноменологічний досвід, згідно Шелеру, протистоїть нефеноменологічному досвіду, що випливає з природної установки, природної конституції суб'єкта пізнання. Це не іманентний досвід, він знаково-символічно опосередкований і "домислений", а тим самим має справу не з феноменами, а з "домисленим". Таким чином, цінності є у Шелера інтенціональним змістом певних (не всіх) людських актів, виступаючи підставою для тих або інших цільовольових зусиль. Ступінь доступності цінності або цінностей суб'єктам дозволяє їх ієрархізувати, дати типологію на підставі певних критеріїв. У принципі, потенційно (через причетність Богу) людина здатна необмежено "прориватися" до цінностей, проте через свою "світоглядну недосконалість" і обмеження, які накладаються сучасною "практицістською" цивілізацією, її можливості в цьому відношенні різко обмежуються структурами переживання цінностей, що складаються. При цьому, за Шелером, чим більш повноцінною є особа, тим більш цінним становиться для неї світ, і навпаки [21, 62].
Шелер не вважає розум початком, що визначає людину, і інакше трактує чуттєве – через поняття "емоційного апріорі", завдяки якому тільки і можливий хід до "останньої суті" речей – цінностям, і без якого неможливий феноменологічний досвід. "Інтенціональне відчуття чого-небудь", на думку філософа є вищим рівнем в багатошаровій структурі відчуттів, решта рівнів презентують в ній "стани відчуттів": 1) відчуття відчуттів, 2) відчуття тілесності, 3) чисті душевні відчуття, 4) духовні відчуття. "Стани" суть "емоційні функції" (у межах, нередукованих до рівня несвідомого пасивних афектів і активно-агресивних пристрастей), "базис" ("субструктура") структури чуттєвості, відповідальний за переваги-відкидання цінностей; "інтенції" суть "переживання" (любові-ненависті), емоційно нейтральні, мають справу з єдиною цінністю, спонтанні за своєю природою ("суперструктура", "надбудова"). Вони задають строгий, точний, об'єктивний "порядок серця" (акти переживання носять космічний, а не психологічний характер). Їх задача відкривати (але не створювати) самототожні цінності, тобто розширювати "масштаби" їх існування.
Своє етичне навчання Шелер конституював як "матеріалістичну етику", що проголошує не обов’язок, а цінність своїм обґрунтуванням, своєю "матеріальною" основою. Вищих же своїх проявів любов досягає як любов до Бога – Абсолютної цінності, необхідного "центру", що не дозволяє заповнити цей "центр" різного роду "ідолам" і "фетишам". Будь-яка любов є "дрімаюча" любов до Бога, що робить можливим для сущого, залишаючись самим собою, бути причетним іншому сущому. Людину робить людиною перш за все здатність трансцендувати себе в актах молитви ("не людина молиться – він сам є молитва життя, здійснена поверх нього самого, він не шукає Бога – він той живий "Ікс", якого шукає Бог!"). Цінності святості, за Шелером, займають вищий четвертий рівень в структурі цінностей, збудованих за принципом "релятивності" по відношенню до Абсолютної цінності (перші три рівні у порядку "наростання" наближеності до Бога: 1) гедоністичні цінності корисності, 2) вітальні (від слова „vitalis” – життєвий) цінності, 3) духовні цінності етики і права, естетики, чистого пізнання.
Цінності святості є, на думку Шелера, переживаннями предметів, апріорно даних як символи священного, як розуміння Бога в якості "абсолютного особистого духу". Наслідування певному типу домінуючих цінностей конституює той або інший (ідеальний, "схемний", за Шелером) тип особи. Таких типів філософ визначає три: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої. Таким чином, Шелер вводить вже в своїй аксіології принципову відмінність типів пізнання за їх можливістю "наближення" до Абсолютної цінності: емоційно-діяльнісне, метафізично-споглядальне, "рятуюче" (що йде від Бога). Прийнявши ідею Арістотеля про "сходи істот" (рос. – „лестницу существ”), Шелер обґрунтовує "серединне" місце людини між твариною і Богом, її причетність і тому, і іншому (людина знаходиться між ними, вона – "межа", "перехід", "божественне явище" в потоці життя, вічний "вихід" життя за межі самої себе"). Вона є сполученням різних порядків (людського і надлюдського, кінцевого і нескінченного, тимчасового і вічного, природного і надприродного). З одного боку Шелер, вслід за Ніцше схильний вважати людину "хворою твариною", "помилковим кроком життя", що завів homo naturalis в "безвихідь" (в цьому відношенні відмінності homo naturalis від homo farber чисто кількісні. З другого боку, вслід за Августином Блаженним він слідує ідеї богоподібності людини, неможливості визначення її сутності через саму себе. З одного боку, будучи причетною до життя через свій тваринний початок, людина включена у відносини панування, з іншою, – будучи спрямованою до Бога, до Абсолюту, людина постійно виходить за межі самої себе в актах любові. Відповідно поглядам Шелера, особистість не можна (та і не треба) пізнавати, її можна тільки "зрозуміти" в ході люблячого спогляданні суті.
Людина як особистість відчинена світу, на відміну від тварини, що завжди говорить світу "так", вона здатний говорити "ні", вона – "аскет життя", "вічний протестант", "вічний Фауст". Вона локалізована в одушевленому тілі, але проектується "позажиттєвим" духом, утримується їм в світі цінностей. Одушевлене тіло, фундоване життєвим поривом, втілює в собі силу, конституюється в "тут-бутті", "бутті в собі", другу складову якого утворює "буття в трансценденції" на основі духу, що втілює в собі дієву немічність, безсилля (звідси початкова трагічність людського буття, чим вище підіймається людина в своєму розвитку, тим життєво слабкіше вона стає). Дух створює культуру, але не може сам втілити її в соціумі, в світі дієвого (він могутній тільки в світі ідей, "сила" яких – в їх "чистоті" "неохопленої" дійсності). Тому векторність людині, на думку Макса Шелера, завжди задається "з низу до верху", а не навпаки (від "пориву" до "цінності"), "нижче" завжди виступає умовою для "вищого", але прогрес духу завжди здійснюється за рахунок аскетичного заперечення життя. "Хитрість духу" повинна полягати в умінні "поставити" собі на службу "нижчого", при цьому дух завжди "дистанціює" від життя, використовуючи схильність людини до неприйняття дійсності. Таким чином, людина визначально є подвійною, вона завжди "в світі" і "за світом". Звідси і амбівалентність самого поняття "людина", в якому дані одночасно і "популярність" і "таємниця", що підлягає постійній розшифровці, що дозволяє наближатися до ідеалу "загальної людини". У розшифровці "таємниці" людини і укладено власне, згідно Шелеру, призначення сучасної філософії.
Таким чином, на думку філософа, найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Шелер вважав цю форму втілення цінностей головною. Згідно його поглядів, кожна видатна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. Філософ намагався зробити спроби обґрунтування за допомогою своєї концепції цінностей тих соціально-політичних процесів, які були притаманні Європі початку ХХ століття. Перша світова війна, біди і жахи якої збентежили людство і поставили його на межу абсурду, дозволила М.Шелеру говорити про певну кризу цінностей своєї епохи. В час соціальних потрясінь виключається все, що відноситься до усталених життєвих цінностей і являє собою кризу цивілізації, яка свідчить про те, що цінності людини є дуже мінливі.
2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА
Макс Вебер народився в середині ХІХ ст. і його розвиток як людини співпав з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світові стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового ґатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища.
М. Вебер як і ряд інших західних філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважав, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Він першим ввів у філософію поняття "цінність". Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме, цінне. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності та ін.
Головна праця М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 –1905) розглядує розвиток суспільства відповідно до появи та зміцнення в свідомості людей цінностей накопичення капіталу. Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування.
Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863 – 1936), з яким вступив в полеміку з цього питання М.Вебер, вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя.
У своїй дослідницькій діяльності науковець, на думку Вебера, повинен виходити з домінуючих у даний момент цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не виступає як об'єктивний неупереджений дослідник, а керується існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Розв'язує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності і оцінку. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у даному суспільстві цінностей, інакше його праця не приноситиме користі людям, котрі живуть у цьому суспільстві. Але власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.
Будь-яке тлумачення стосовно раціонально орієнтованої цілеспрямованої дії володіє – з погляду на розуміння використаних засобів – вищим ступенем очевидності. Якщо не з такою ж повнотою, то все-таки з достатньою ясністю, відповідної властивої нам потреби в поясненні, ми розуміємо такі "помилки" (зокрема змішання проблем), які не чужі нам самим або виникнення яких ми здатні за допомогою "вчувствовання" співпереживати. Навпаки, високі "цілі" і "цінності", на які, як показує досвід, може бути орієнтована поведінка людини, ми часто повністю зрозуміти не можемо, хоча у ряді випадків здатні осягнути його інтелектуально; чим більше ці цінності відрізняються від наших власних, найважливіших для нас цінностей, тим важче нам зрозуміти їх в співпереживанні за допомогою "вчувствовання", силою уяви. Залежно від обставин нам у ряді випадків доводиться або задовольнятися чисто інтелектуальним тлумаченням названих цінностей, або, якщо і це виявляється неможливим, просто прийняти їх як даність і спробувати по можливості зрозуміти мотивовану ними поведінку за допомогою інтелектуальної інтерпретації або наближеного співпереживання (за допомогою "вчувствовання") його загальної спрямованості. Сюди відносяться багато високих актів релігійності і милосердя, недоступні тому, для кого вони не існують як цінності; в рівній мірі недоступний і крайній раціоналістичний фанатизм, наприклад, вчення про “права людини” тим, хто повністю його відкидає. Афекти (страх, гнів, честолюбство, заздрість, ревнощі, любов, натхнення, гордість, мстивість, шанування, відданість, різні прагнення) і засновані на них ірраціональні (з позицій цілераціональної поведінки) реакції ми здатні емоційно співпереживати тим інтенсивніше, ніж більш самі до них схильні; якщо ж вони значно перевищують за своєю інтенсивності доступні нам переживання, ми можемо зрозуміти їх значення за допомогою "вчувствовання" і раціонально виявити їх вплив на характер поведінки індивіда та вживані їм засоби.
Услід за Ріккертом, Вебер жорстко формулює принцип: усяке пізнання є судженням. Не інтуїція, не проникнення, не безпосереднє осягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаючого суб’єкта об’єкту, що пізнається, і опосередковане співвіднесення цих протиставлених елементів. Усяке безпосереднє проникнення в об’єкт, усяке злиття суб’єкта з об’єктом, незалежно від того, відбувається воно на рівні психології (проникнення) чи на рівні спекулятивної філософії (тотожність суб’єкта і об’єкта), Вебером відкидається в якості основи наукового дослідження. Судження передбачає співвіднесення матеріалу (нескінченного емпіричного багатоманіття) з деякими принципами; у Ріккерта в якості останніх виступають цінності. “Співвіднесення з цінністю” і для Вебера є тим актом, який конституює загальнозначимість судження.
Філософ пише: „ „Співвіднесення з цінністю” передбачає єдиний шлях переходу від повної невизначеності “проникнення” до того роду визначеності, який в змозі дати пізнання індивідуальних духовних змістів свідомості. Бо в протилежність простому “змісту почуття” ми позначаємо “цінністю” саме тільки те, що здатне перетворити зміст деякої позиції в артикульовано-усвідомлене позитивне чи негативне “судження”...”Передбачення” деякої етичної чи естетичної “цінності” в усіх без виключення випадках містить у собі висловлення деякого “ціннісного судження” ” [6, 122].
Вебер розмежовує два акти – “співвіднесення з цінністю” та оцінку: якщо перший перетворює наше індивідуальне враження в об’єктивне і загальнозначиме судження, то другий зовсім не виводить за межі об’єктивності. “Це вірно, що світогляди різних людей постійно втручаються в сферу наших наук, навіть у нашу наукову аргументацію, вносячи в них туман невизначеності, що внаслідок цього по-різному оцінюється переконливість наукових доказів (навіть там, де йде мова про встановлення простих каузальних зв’язків між фактами) в залежності від того, як результати дослідження впливають на шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується чи зменшується в такому випадку можливість здійснити певні бажання”[6, 350].
”Співвіднесення дійсності з ціннісними ідеями, що надають їй значимості, виявлення і упорядкування забарвлених цим компонентів дійсності з точки зору їх культурного значення – дещо зовсім несумісне з гетерогенним аналізом дійсності за посередництвом законів і упорядкуванням її в загальних поняттях. Ці два види мислительного впорядкування реальності не знаходяться в обов’язковому логічному взаємозв’язку. ”[6, 374].
Наука про культуру, суспільство та історію, заявляє Вебер, повинна бути також вільна від оціночних суджень, як і наука природнича. Така вимога зовсім не означає, що вчений повинен взагалі відмовитись від власних оцінок і смаків, просто вони не повинні втручатись в межі його наукових суджень. “Постійне змішування наукового трактування фактів і оціночних міркувань залишається самою поширеною, але і самою шкідливою особливістю досліджень в області нашої науки. Але відсутність переконань і наукова об’єктивність ні в якій мірі не тотожні”[2, 356]
Хоча до цих пір Вебер розмірковував як учень Ріккерта у питанні про цінності та оцінки, однак в самі передумови останнього він вносить суттєвий коректив. На відміну від розгляду цінностей та їх ієрархію як надісторичне, Вебер схильний трактувати цінність як установку тієї чи іншої історичної епохи, як властивий епосі напрям інтересу. “Що стосується значення висловлювання “співвіднесення з цінністю”, то я повинен послатися на більш ранні висловлювання і перш за все на відомі роботи Ріккерта, – пише Вебер в статті “Смисл “свободи від цінностей” соціологічних і економічних наук” – Слід тільки нагадати про те, що висловлювання “співвіднесення з цінністю” передбачає тільки філософське трактування того специфічно наукового “інтересу”, який керує вибором і обробкою об’єкта емпіричного дослідження” [5, 122].
Інтерес епохи – це дещо більш стійке і об’єктивне, ніж просто окремий інтерес того чи іншого дослідника, але в той же час це дещо більш суб’єктивне, ніж надісторичний інтерес, що отримав у неокантіанців назву “цінностей”.
“Що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає в безкінечне переплетення каузальних зв’язків, визначають пануючі в даний час і в мисленні даного вченого ціннісні ідеї...Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне до істини” [2;382]. Ріккерт правильно відмітив ступінь залежності веберівської методології від неокантіанської теорії цінностей: Вебер запозичує принцип “співвіднесення з цінністю” як логічний принцип, що робить можливим висловлювання загальнозначимих суджень у сфері наук про культуру; він приймає науковчення Ріккерта як логік, але не більше. Відрізняється від Ріккерта в наступному:
1) Ріккерт розглядає цінності як надісторичні принципи, як останній фундамент наукового пізнання і людського етичного діяння. Вебер же вбачає в них деякі історичні утворення, загальні для певного періоду часу, але такі, що не мають сили поза межами цього періоду (“інтерес епохи”);
2) Ріккерт хоче побудувати на основі теорії цінностей універсальну теорію світобудови; Веберу це здається утопічним; для нього теорія цінностей є логічним засобом дослідження, постулат логіки – не більше. Вебер по-своєму розуміє як зміст теорії цінностей, так і її значення. Оскільки згідно з Вебером, цінності суть лише вираження загальних установок свого часу, настільки у кожного часу є свої абсолюти. Абсолют, таким чином, виявляється історичним, відносним. а Вебер виявляється близьким до історизму в змістовному, “онтологічному” загальносвітоглядному відношенні.
Таким чином, поняття "цінності" гармонічно вписуються в раціональну систему Вебера, пояснюючи глибинні причини раціональної поведінки індивіда в суспільстві. Для його поглядів характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення раціонально діючої людини – це капіталізм з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональною бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з точки зору раціональності. Вебер вводить поняття ідеального типу – зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Завданням філософії, на думку Вебера, саме і є необхідність встановлювати відповідність реальності ідеальним типам, які є втіленням "інтересів епохи", проявом пануючих у даний час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони, як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства, є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства. Цінності для Вебера – це розуміння обов'язку, яке стає основою для соціальної дії.
2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА
Юрген Габермас (Habermas) (народився в 1929) – німецький соціальний філософ, концепція якого виступає рубіжною точкою повороту некласичної філософії від модернізму до постмодернізму. Основні твори філософа: "Структурна зміна громадськості" (1962), "Теорія і практика" (1963), "Пізнання і інтерес" (1968), "Техніка і наука як ідеологія" (1968), "Рух протесту і реформа вищої школи" (1969), "До логіки соціальних наук" (1970), "Теорія суспільства або соціальна технологія" (спільно з Н.Луманом, 1971), "Культура і критика" (1973), "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973), "Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму" (1973), "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976), "Що таке універсальна прагматика" (1976), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1983), "Ранні дослідження і доповнення до теорії комунікативної дії (1984), "Філософський дискурс модерна" (1985), "Мораль і комунікація" (1986), "постметафізичне мислення" (1988), "Факт і значущість" (1992), "Роз'яснення до етики дискурсу" (1994). В своїх роботах він піддавав глибокому аналізу суспільні процеси сучасності, намагався пояснити соціальний розвиток через свідомі прагнення людей до певних ідеалів, цінностей.
Виступаючи на початку своєї професійної кар'єри провідним представником молодого покоління Франкфуртської школи, Габермас усвідомив можливість теоретичної інтерпретації "оречовління" (Verdinglichung) через побудову теорії раціоналізації: "Вже тоді моєю проблемою була теорія модерна, теорія патологій модерна, з погляду здійснення, деформованого здійснення, розуму в історії", – писав Габермас. Аналізуючи "критичну теорію суспільства" Хоркхаймера – Адорно – Маркузе, Габермас підкреслював, що в рамках подібного підходу неможливо встановити нормативні передумови її власного генезису як акцентовано раціонального інтелектуального здійснення. Рефлективно долаючи "критичну теорію суспільства", Габермас доходить до висновку про те, що недоліки її зводяться до наступного: 1) нечіткість нормативних відносин; 2) абсолютистське трактування істини і відношення філософії до наук; 3) недооцінка демократичних традицій правової держави. Габермас заперечував проти зведення класичною "критичною теорією" суспільної раціональності до раціональності трудової діяльності і – як наслідок – проти редукції процесу самоздійснення людського роду до трудової діяльності. На думку філософа, інституційні межі суспільства ("виробничі відносини" за Марксом) зовсім не є безпосереднім результатом процесу праці. Надалі практика повсякденності „з презирством” ігнорується, признається відвернутим або несамостійним чинником. В комунікативній дії починає бути присутній креативний момент сумісного конституювання миру мовними і когнітивно-інструментальними засобами. У ньому є також морально-практичні і експресивні моменти здійснення усередині цих світів таких функцій мови, як опис, сприяння налагодженню міжсуб'єктних відносин і вираз суб'єктивних намірів. У модерні в кожному з цих моментів виділилися на принципах світобачення «сфери ціннісних критеріїв». З одного боку, це мистецтво, література і естетична критика, а з іншою – дискурси, які виростають з процесів навчання і спеціалізуються на вирішенні проблем і дослідженні питань істини і справедливості; один напрям пов'язаний з перетворенням світу, інший – з процесами навчання-освіти усередині цього світу. Ступінь віддаленості знань мистецтва і критики, що перетворилися на системи, науки і філософії, права і моралі від повсякденних комунікацій визначається тим, наскільки вони готові обмежитися виконанням словесної функції і таким її аспектом, як вираз значень.
З погляду окремих сфер культурних цінностей синдром буденного світу є «життям», «практикою» або «моральністю». Їм протистоять «мистецтво», «теорія» або «мораль». Про своєрідну роль посередників, яку грають критика і філософія, Габермас говорить в іншому контексті. У першому випадку співвідношення «мистецтва» і «життя» представлене так же проблематично, як в другому співвідношенні «теорії» і «практики» або «моралі» і «моральності». Неопосередкована перестановка спеціальних знань в приватні і суспільні сфери буденного життя може, з одного боку, поставити під загрозу автономію і своєрідність систем знань, а з іншого – порушити цілісність контекстів життєвих світів. Знання, орієнтовані винятково на те, щоб виразити претензію на знання навіть в не характерному для контексту варіанті всім спектром виразних засобів, властивих повсякденній практиці, виводять з рівноваги комунікативну систему світу. Такого роду втручання „приводять до естетизації, онаучиванню або моралізації окремих життєвих сфер; найхарактернішими прикладами їх практик є експресивні контркультури, реформи, що проводяться на користь технократії, або фундаменталістські рухи” [20, 156].
На думку Габермаса, в сучасних суспільствах добиваються визнання принципи правопорядку і моралі, які все менш відповідають партикулярним життєвим формам. На особовому рівні набуті в процесі соціалізації когнітивні структури все більш відділяються від змістовних знань у області культури, з якими вони спершу інтегрувалися у сфері «конкретного мислення». Предмети, на яких сперши відпрацьовувалося здійснення формальних повноважень, робляться все більш нестійкими. Філософ, простежуючи цю тенденцію, враховував тільки ступінь свободи, визначаємій структурними компонентами „життєвого світу”, і при цьому одержав наступні остаточні варіанти: для культури цей стан тривалого перегляду нестійких традицій, для суспільства – стан залежності легітимних систем від формальних, виключно дискурсивних методів визначення і обґрунтування нормативів; для особи – стан ризикованого самоврядування абстрактною персональною ідентичністю. Структури здійснюють тиск на знання,, зводячи його до критичного рівня, вони визначають цінності, встановлюють нормативи і примушують проводити самокеровану індивідуалізацію (оскільки абстрактна персональна ідентичність припускає відхід до самореалізації в автономних життєвих проектах.
Перспектива аналізу, на думку Габермаса, – катастрофічна для сучасної цивілізації і культури, побудованим за принципами раціональності, коли існує тенденція до перетворення їх початкових принципів в свою протилежність. Філософ протиставляє свою точку зору концепціям Адорно і Хоркхаймер, котрі вважали, що не тільки ідеальна, але і практична тенденція до самознищення властива раціональності. При цьому термін Aufklarung – Просвіта – трактується гранично широко: це не тільки історична епоха, але і процес становлення людини як розумної істоти, на практиці реалізовуючій цінності розуму, розвиваючій науку, суспільні демократичні інститути, норми соціалізації і свободи. Така сукупність підходів була названа Ю. Габермасом «проектом модерна». Критичний аналіз філософа зосереджений на виявленні інструментального характеру знання, яке повинне було звільнити людину від залежності від природи (від «влади природи»), але привело тільки до її тотального поневолення. Так, в проблематику критики розуму Габермас увійшла тема влади (панування) як одна з центральних для пояснення індустріальної сучасності.
Поняття „життєвого світу” допомагає Габермасу показати, як цінності зберігаються в цьому просторі у вигляді текстів. На думку дослідника, традиція не розривається, якщо відтворення культурних цінностей здійснюється засобами критичного аналізу. Розвиток потенціалу заперечення як невід’ємної процесу досягнення взаєморозуміння за допомогою мовного спілкування в структурно диференційованому життєвому світі стає заставою того, що тексти слідуватимуть один за одним і збережеться спадкоємність традицій, які, як відомо, живі лише завдяки силі переконання. Так само не розірветься в соціальному просторі і мережа, сплетена з відносин, заснованих на взаємному визнанні, якщо соціальна інтеграція виходитиме з абстрактного, але проте скроєного «за індивідуальними мірками» універсалізму. Воля призначена для того, щоб налагодити соціальне партнерство всіх груп, враховуючи інтереси кожного окремо взятого індивіда. Беручи участь в дискурсі, індивід, кажучи «так» чи ні», наданий сам собі тільки за умови, що сумісними пошуками істини він все-таки залучений в універсальне співтовариство. При зміні поколінь в рамках певної історичної епохи якість універсальності не зникає, тоді як процес соціалізації виходить за рамки індивідуалізації.
Важливо підкреслити, що Габермас свідомо декларує раціоналізм своєї концепції, зв'язуючи просування комунікативного розуму із збагаченням культурного потенціалу суспільства. Суспільні групи можуть використовувати в своїй діяльності тільки ресурси раціоналізованих життєвих світів. Перш за все це відноситься до культури – присутнього в науці і філософії потенціалу знань індивідів про світ і про самих себе; культура – це і гранично широкі норми права і моралі, і досвід радикального естетичного модерна. Більш того, культура є для Габермаса найважливішим ресурсом в практиці вдосконалення комунікативного співтовариства. На його думку, культура, досвід допоможуть Європі знайти свою нову ідентичність – як комунікативного співтовариства.
Таким чином, у 80-х роках ХХ ст., коли писалися твори філософа про постмодерн, рецепт Габермаса представлявся не тільки дієвим, але і цілком здійсненним в практиці європейського співтовариства. Події почала XXI в., загострення релігійної, національної, соціальної і культурної ворожнечі, які відобразила зіткнення глобалістських і антиглобалістських тенденцій в суспільстві, примусили Габермаса повернутися до проблеми дискурсу і контрдискурсу сучасності, втіленої у філософському знанні про модерність – ціннісну установку соціуму. Про це він говорив в своїй лекції у Франкфурті-на-Майні незабаром після нью-йоркських подій 11 вересня 2001 р. Нове звучання теми модерна ще раз підкреслює важливість багатьох «за» і «проти», виказаних Габермасом в його творах.
Висновки
Розуміння цінності як філософської категорії завдяки сенсоутворюючій функції актуалізується в ті епохи, які потребують складання і фіксації у філософській, науковій, соціокультурній, урешті-решт, побутовій сферах індивідуальної і суспільної свідомості таких вихідних положень і засадових принципів, на фундаменті котрих будується нова світоглядна картина світу. Це уможливлює прийняття в практику і культуру нового матеріалу, забезпечує динаміку уявлень і знань людини про навколишній світ і саму себе, створює нелінійно-лінійну суспільну систему. В часи пошуку нової інтегративної та інтерпретативної ідеї, нового цілісного світобачення саме поняття цінності виступає фундаментальною категорією для всього суспільства.
Проблема цінностей надзвичайно загострюється в переломні (кризові) епохи історичного розвитку культури, бо кожного разу, коли спільноту людей потрясали соціальні катаклізми, коли хаос, хитання, але і сподівання “знайти світло в кінці тунелю” зливались у синтетичне питання “бути чи не бути” культурі як природному середовищу людини, філософська думка незмінно упиралася в проблематику цінностей як основу культурного менталітету особистості, нації, суспільства загалом.
У процесі поставлення і розв’язання аксіологічних проблем філософами очевидною є думка, проте, що феномен цінності являє собою безсумнівний, реальний, той що опосередковує усі види людської соціокультурної діяльності, у тому числі й інтелектуальної, факт буття, що несе в собі величезний не лише світоглядний, але і гносеологічний методологічний потенціал дослідження культури на всіх її рівнях і у всіх ракурсах виявлення як гуманістичного середовища перебування людини.
Цінність є цілісністю практичного і духовного, що випереджально відображає об’єктивну та суб’єктивну реальності та за посередництвом чуттєвої логосності стає першопринципом людського життя. Цінність поєднує у собі моменти емоційно-раціональної обробки відображеного і телеологічної орієнтації у перетворюючій свідомості на духовне вираження тілесності людини. Регулятивний характер її дії полягає в тому, що вона має виразний соціально-діяльнісний характер. Із-за бінарної структури (поєднання чуття та мислення, емоцій і раціо, смислу та значень, оцінювання та оцінюваного і т.д.) цінність передбачає момент зіставлення наявного стану речей із деяким ідеальним і тому є проектом перероблення дійсності, причиною виникнення різних форм діяльності, що призводять до змін в суспільстві, впорядкування суспільних відношень.
Формування цінностей пов’язано безпосередньо з розвитком суспільства, з тими процесами, що ставали основополагаючими для визначення обличчя соціуму. Цінності – це призма, через яку слід розглядати ту чи іншу епоху суспільного життя. Поняття “цінність” потребує лише діалектичного розуміння і тлумачення. Будь які інші інтерпретації редукують цінність або до простої оцінки, значущості чи матеріальних благ, або до містичного та непізнаваного явища.
Формування цінностей відображає людський спосіб переживання буття, який не просто знімає нерозрізнення природи та власного життя, але стає фундаментом свідомості. Воно є таким особистісним знанням, яке існує в об’єктивному та конституює і конструює в ньому людину як людину, а суб’єктивне як активно пережите об’єктивне. Здібності людини до ціннісній оцінки може вважатися онтологічною “заданістю” свідомості, що пізнає. Практика виступає найближчою формою існування цінностей і рівнем відображення людиною ціннісних відносин задля перетворення об’єктивного світу в той світ, в якому людина стверджується як персонально-родова істота.
... Cгенерировано за 0.519116 секунд |
|
Реферати | Оферта | Пошук | Замовити реферат | Контакти
|
Copyright © 2011 - Институт.com.ua | Розробка сайту - vbs.com.ua |