духовний чорнобиль страшніший екологічног
Вы можете заказать реферат на тему духовний чорнобиль страшніший екологічног или найти уже готовые рефераты, которые содержат некоторую информацию по запросу «духовний чорнобиль страшніший екологічног»: Фізичний, інтелектуальний та духовний розвиток людини Встуц 3
1. Поняття про особистість, її розвиток та формування 4
2. Здоровий спосіб життя та його вплив на професійну діяльність людини 6
3. Духовний розвиток та його значення у процесі соціалізації людини 9
Висновок 12
Література 14
... КОНТРОЛЬНА РОБОТА БЖД 1. ВПЛИВ РОЗВИТКУ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА РІВЕНЬ ЛЮДИНИ (ЧОРНОБИЛЬ, РАДІАЦІЯ)
2. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ... Основи екології Зміст
1. Життєві форми тварин 3
2. Чорнобиль – глобальна екологічна катастрофа 4
3. Екологічний моніторинг і якість природного середовища 5
4. Територіально-виробничі комплекси 6
5. Екологія міських екосистем 8
6. Екологізація виробництва і «зелені технології» 9
Список використаної літератури 10
... Чорнобиль Зміст 1
Вступ 2
1. Історія трагедії 2
2. Ситуація в найбільш постраждалих країнах 3
3. Наслідки катастрофи для здоров'я людей 4
4. Вплив на здоров'я в майбутньому 5
5. Психологічні і соціальні наслідки 6
6. Економічні наслідки 7
7. Вплив на навколишнє середовище 8
Висновки 8
Література 10
... Етика і естетика
1. Виконавча функція моралі 2
2. Ірраціональний духовний напрямок імпліцитної естетики 7
Список використаної літератури 12
... Художньо-естетичні течії європейської культури 19 ст. 1. Новий соціальний і духовний досвід та його породження — індивідуалістична культура 3
2. Формування історичного погляду на особу і зумовленого ним художнього методу реалізму 9
3. Філософський песимізм і волюнтаризм 14
та творчість імпресіоністів і постімпресіоністів 14
Література 20
... Зріле Відродження на прикладі трагедії Шекспіра Гамлет Вступ 3
1. Відродження як духовний, світоглядний, культурний переворот 3
2. В. Шекспір – співець зрілого Відродження в Англії 5
3. Філософська трагедія “Гамлет” як приклад твору епохи зрілого Відродження 8
Висновки 15
Література 16
... Суспільна свідомість та її структура Вступ 3
Поняття і сутність суспільної свідомості 4
Рівні суспільної свідомості 5
Форми суспільної свідомості 7
Ідеологія у системі суспільної свідомості 10
Духовний світ особистості і його структура 15
Висновки 19
Список використаної літератури 20
... БЖД 1. Основні принципи забезпечення життєдіяльності. 3
2. Сутність поняття техногенної, соціальної та природної небезпеки за видами діяльності людини. Інтенсивність прояву небезпечних факторів залежно від виду середовища. 7
3. Здоров'я людини як медико-біологічна та соціальна категорія. Духовний, фізичний, соціальний аспекти здоров'я людини. 12
Перелік використаної літератури 16
... Національне відродження в незалежній Україні Зміст
Зміст 1
Національне відродження в незалежній Україні 2
1. Становище української мови в державі 2
2. Зміни в системі освіти, науки, культури 3
3. Відродження історичної пам’яті, повернення забутих імен діячів науки і культури 11
4. Зростання самосвідомості і духовності українського народу 13
Передумови та причини прийняття християнства на Русі, його вплив на духовний розвиток суспільства 16
1. Особливості релігійної визначеності слов’ян до введення християнства 16
2. Умови введення християнства в Київській Русі 17
3. Значення прийняття християнства для внутрішньодержавного та міжнародного аспекту 18
Сармати 22
Список використаної літератури: 24... Національне відродження в незалежній Україні Зміст
Зміст 1
Національне відродження в незалежній Україні 2
1. Становище української мови в державі 2
2. Зміни в системі освіти, науки, культури 3
3. Відродження історичної пам’яті, повернення забутих імен діячів науки і культури 11
4. Зростання самосвідомості і духовності українського народу 13
Передумови та причини прийняття християнства на Русі, його вплив на духовний розвиток суспільства 16
1. Особливості релігійної визначеності слов’ян до введення християнства 16
2. Умови введення християнства в Київській Русі 17
3. Значення прийняття християнства для внутрішньодержавного та міжнародного аспекту 18
Сармати 22
Список використаної літератури: 24... Духовна культура сучасного українського суспільства як об'єкт соцiологiчного аналізу Вступ 2 Розділ І. Культура як об'єкт соціології 4 1.1 Поняття культури у соціології 4 1.2 Основні категорії соціальної культури 13 Розділ ІІ. Духовна культура суспільства 14 2.1 Духовна культура як складова цивілізованого суспільства 14 2.2 Особливості духовної культури в процесі розвитку українського суспільства 20 Розділ ІІІ. Соціологічний аналіз духовної культури сучасного українського суспільства 23 3.1 Сучасне українське суспільство: духовний стан і розвиток 23 3.2 Українське суспільство та його духовна культура як об'єкт соціологічного аналізу 29 Висновки 38 Список використаної літератури 40 ... Особисті немайнові права та обов язки подружжя Вступ......................................................................................................................3
Розділ 1. Поняття шлюбу. Принципи виникнення особистих немайнових прав та обов язків подружжя..........................................6
1.1. Поняття шлюбу...............................................................................6
1.2. Принципи виникненя особистих немайнових прав та обов язків подружжя.........................................................8
Розділ 2. Характеристика особистих немайнових прав та обов язків подружжя.......................................................................14
2.1. Поняття особистих немайнових прав та обов язків подружжя.....................................................................14
2.2. Відмінність немайнових прав подружжя від майнових.............17
Розділ 3. Особисті немайнові права та обов язки подружжя..........................19
3.1. Право на материнство (батьківство), на повагу до своєї індивідуальності та на фізичний (духовний) розвиток..........................................................................................19
3.2. Право на зміну прізвища...............................................................20
3.3. Право дружини та чоловіка на розподіл обов язків та спільне вирішення питань життя сім ї.....................................22
3.4. Право на особисту свободу та вибір місця проживання............24
3.5. Інші немайнові права та обов язки подружжя............................25
Висновки...............................................................................................................28
Список використаної літератури.........................................................................31
... Злочини, що загрожують нормальному духовному і фізичному розвитку неповнолітніх Зміст 2
Вступ 3
1. Злочини проти волі, честі та гідності непонолітніх 5
1.1. Захоплення заручників 5
1.2. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини 5
1.3. Експлуатація неповнолітніх 9
2. Особливості статевих злочинів вчинених щодо неповнолітніх 12
2.1. Характеристика статевих злочинів із загальним об’єктом 12
2.1.1. Зґвалтування 12
2.1.2. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом 13
2.2. Статеві злочини безпосереднім об’єктом яких є нормальний фізичний, психічний і соціальний розвиток неповнолітніх 15
2.2.1. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості 15
2.2.2. Розбещення неповнолітніх 18
3. Інші злочини, що загрожують нормальному фізичному та духовному розвитку неповнолітніх 22
3.1. Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості 22
3.2. Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів 24
3.3. Створення або утримання місць розпусти і звідництво 25
3.4. Проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією 27
3.5. Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність 30
Висновок 33
Список використаної літератури 35-38
Метою даної роботи є дослідження основних аспектів злочинів, що перешкоджають нормальному фізичному та духовному розвитку неповнолітніх.
Об’єктом дослідження є злочини, що загрожують нормальному духовному та фізичному розвитку неповнолітніх.
Предметом дослідження є нормальний духовний та фізичний розвиток неповнолітніх.
Методологічну основу даної роботи складає загальнонауковий діалектичний метод, за допомогою якого можливо охарактеризувати злочини, що загрожують нормальному духовному та фізичному розвитку неповнолітніх. Системний метод дає змогу розглянути струтуру злочинів, що загрожують нормальному духовному та фізичному розвитку неповнолітніх.
... Питання з психології 1. Предмет і структура соціальної психології 5
2. Історія формування соціально-психологічний ідей 6
3. Теоретична і методологічна обмеженість перших соціально-психологічних теорій 7
4. Місце соціальної психології в системі наукового пізнання 8
5. Сучасні західні соціально-психологічні концепції 9
6. Проблема особистості в соціальній психології 10
7. Соціально-психологічна характеристика особистості 11
8. Духовний потенціал особистості 12
9. Управління собою, формування "Я-концепції" 13
10. Прогнозування соціальної поведінки особистості 14
11. Характеристика соціально-психологічних теорій особистості 15
12. Соціалізація особистості 16
13. Зміст і стадії процесу соціалізації 17
14. Поняття і структура соціальної установки 18
15. Вплив соціальних установок на поведінку особистості 19
16. Поняття соціально-психологічного бар’єру 20
17. Основні закономірності взаємодії і спілкування 21
18. Визначальна роль суспільних відносин для розвитку індивідуальної свідомості 22
19. Міжособистісні відносини як форма прояву суспільних відносин 23
20. Зв'язок спілкування і діяльності 24
21. Основні сторони процесу спілкування: комунікативна, інтерактивна, перцептивна 25
22. Психологічні особливості спілкування 26
23. Поняття і різновиди малих груп 27
24. Відсутність єдиного розуміння поняття "мала група" у вітчизняній і західній соціальній психології 28
25. Динаміка протікання конфлікту в малій групі 29
26. Характеристика соціально-психологічного клімату різних організацій 30
27. Сім’я як мала група 31
28. Соціально-психологічні класифікації і функції сім’ї 32
29. Соціально-психологічні проблеми сім’ї 33
30. Психологічні особливості студентської групи 34
31. Лідерство і проблеми ефективності групової діяльності 35
32. Характеристика великих соціальних груп та явищ 36
33. Соціальні рухи як специфічний феномен масового поводження 37
34. Характеристика видів натовпу 38
35. Паніка та її дослідження у сучасній психології 39
36. Особливості прояву психології нації 40
37. Поняття і особливості прояву класової психології 41
38. Расові установки та міжрасове спілкування 42
39. Особливості релігійної психології 43
40. Соціально-психологічний механізм політичної влади 44
41. Психологія політичного лідерства 45
42. Вплив засобів масової інформації на соціальну поведінку 46
43. Поняття і функції моди 47
44. Поняття стресу 48
45. Агресія та її різновиди 49
46. Альтруїзм і соціальна поведінка 50
47. Психологія чоловіка і жінки 51
48. Культура і гендерні ролі 52
49. Соціальне пізнання і депресія 53
50. В. Вундт "Проблеми психології народів" 54
51. Г. Лебон "Психологія мас" 55
52. К. Леонгардт "Акцентуйовані особистості" 56
53. Д. Карнегі "Як подолати стрес" 57
54. В. Райх "Психологія мас і фашизм" 58
55. З. Фрейд "Масова психологія і аналіз людського Я" 59
56. З. Фрейд "Незадоволеність культурою" 60
57. Е. Фром "Мистецтво любити" 61
58. Е. Фром "Чоловік і жінка" 62
59. Е. Фром "Людина для себе" 63
60. Е. Фром "Анатомія людської деструктивності" 64
61. К. Хорні "Наші внутрішні конфлікти" 65
62. К. Хорні "Про психологію жінки" 66
63. Е. Шострем "Людина – маніпулятор" 67
64. К. Юнг "Психологічні типи" 68
65. К. Юнг "Архетипи і символи" 69
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 70
... Острозька школа та її роль у культурному процесі України Вступ 3
1. Заснування Острозької школи та її статус 4
1.1. Передумови виникнення та матеріальні основи функціонування. 4
1.2. Визначення статусу. 6
2. Діяльність Острозької школи та її значення для культури України 9
2.1. Періоди діяльності. 9
2.2. Розвиток філософської думки. 15
Висновки 18
Література 19
Вступ
Кінець XVI ст. характеризується розквітом польського панування на Україні. Практично в усіх сферах суспільства відбувався активний наступ західного образу життя. Для українців примусово вводилася католицька віра, знищувалися православні храми, йшов наступ на мову та традиції нашого народу. В цих умовах створення культурно-освітнього осередку в Острозі було подією революційною. Острозька школа або, як її потім назвали, Академія постала як центр української культури, символ життєздатності нації.
Вивчення діяльності Академії є цікавим і корисним в усіх відношеннях. В першу чергу дослідників повинні цікавити передумови та обставини, в яких відбувалося створення навчального закладу, а також головні підсумки його діяльності – саме завдяки ним Острозька Академія залишилася в пам’яті народу як визначне явище культурного життя України.
Висновки
Острозька Академія, проіснувавши 60 років, виконала значну історичну місію для українського народу. За досить короткий час вона зібрала розрізнені та частково розгублені культурні залишки колись могутньої слов’янської держави – Київської Русі. Діяльність науково-викладацьких кіл школи сприяла поглибленню, концентрації та подальшій фіксації цих знань, особливо за допомогою друкованих видань, котрі стали виходити саме в Острозі. Крім того, відновився духовний зв’язок з грецькою, візантійською культурою, які в свій час були джерелами давньокиївської цивілізації.
За час існування острозької школи вдалося підготувати цілу плеяду видатних науковців, викладачів, мислителів, державних та релігійних діячів саме прослов’янської, проукраїнської спрямованості. З розформуванням Академії вони не припинили свою діяльність, а продовжували пробуджувати в серцях людей спогади про величне минуле українського народу, вселяти надію на краще майбутнє України.
За своєю суттю Острозька Академія була навчальним закладом європейського рівня. Ідеї гуманізму, які в той час поширювалися по Європі, сприймалися та поглиблювалися в Острозі. Всі передові принципи щодо навчання та виховання учнів, ведення викладацької роботи також знайшли своє відображення в діяльності Академії. Острозька школа підготувала підґрунтя для подальшого поширення гуманістичних та просвітницьких поглядів в культурному процесі України.
... Німецька класична філософія Вступ 3
1. Особливості та здобутки німецької класичної філософії. 4
2. Іммануїл Кант як засновник німецької класичної філософії.
Теорія пізнання та етика І.Канта. 8
Висновки 14
Література 15
Вступ
XVIII і початок ХІХ століть в історії Західної Європи мають принципово важливе значення для її подальшого розвитку. Ідеї Просвітництва, справедливого та демократичного облаштування суспільства та послідуючі за цим революційні події у Франції змусили мислителів активізувати розв’язання суспільних питань. Осмислення історичного ходу людської цивілізації вимагалось необхідністю оцінити та спрогнозувати вектор розвитку людства. Як оцінити Французьку революцію: позитивно чи негативно? Це крок вперед або крок назад в історичному прогресі? Схвалити революцію або вважати такою, що заважає природному ходу подій? Ці питання мали також і велике практичне значення для проблем зовнішньої і внутрішньої політики Західної Європи того часу.
Теоретичним обґрунтуванням процесів розвитку людства зайнялись філософи, яких тепер відносять до класиків німецької філософії. Разом із пробами осягнути сутність та внутрішні механізми історичного розвитку перед ними постали проблеми оцінки пізнавальних можливостей людини. Чи здатна вона осмислити сутність свого існування та характер розвитку суспільства? Наскільки достовірним є знання, яке виникає в ході теоретичних розмірковувань філософів про історію людства? Яка роль філософії в процесі такого пізнання? Ці питання стали одними з головних, що постали перед представниками німецької класичної філософії.
Висновки
У цілому про представників німецької класичної філософії можна говорити, що при всій різноманітності їх учень всі вони складають єдине духовно-теоретичне утворення, в якому були успадковані кращі здобутки світової філософської думки, знайшли своє відображення найбільш актуальні проблеми сучасності і поставлені проблеми, над вирішенням яких вони працювали самі і багато чого залишили на доопрацювання своїм спадкоємцям. Їх споріднює також розуміння ролі філософії в духовному житті людства, вони високо підняли її гуманізуючу місію, поставили її на службу людини і захистили її право на власне "Я", спрямовували на ідеали добра, краси і свободи. Всім їм характерний історизм і увага до сутності людини, глибоке проникнення в її буття і її духовний світ.
Німецькі мислителі перетворили філософію, її предмет в строгу систематизовану сферу духовності, виробили світоглядні і методологічні критерії, виявили високий професіоналізм і ерудицію. Представники німецької класичної філософії надали філософії інтегральності і системності; це розгалужена система концепцій, ідей, принципів, що розподілилися в розроблених ними розділах онтології, гносеології, антропології. Ними було прокладено шлях діалектичному методу, який в нових історичних умовах став конче необхідним, і його застосування давало можливість пояснювати і обґрунтовувати різноманітні процеси і явища природи, суспільства і духовного світу людини. Отже, німецька класична філософія є непересічним культурно-духовним досягненням людства, вершиною філософської думки, загальнолюдським надбанням.
... Культура як відтворення самої людини Вступ 3
1. Культура як відображення людської діяльності. 4
2. Становлення нового образу людини в сучасній культурі. 9
Висновки 14
Література 15
Вступ
Культура є найширшим поняттям, що існує відносно людського суспільства та відображає результати його діяльності. Людство є певною „третьою силою”, яка разом з Природою та Богом, перетворює дійсність, надає їй змін. Однак, якщо Природа і Бог реалізує в своїх творіннях (а тому числі і в Людині) таємничий світ своїх задумів, то Людина реалізує в продуктах своєї діяльності саму себе. Те, що виготовляється людськими руками і розумом, бере натхнення та інтелектуально-духовний матеріал із середини єства Людини та становиться певним зліпком його внутрішньої сутності.
Людство за час свого існування створило багато такого, чим можна одночасно і пишатися, і навпаки – соромитися. Найбільшим збитком, що нанесли люди самі себе – це знищення природи на планеті, порушення екології. Серед здобутків людства – утворення філософії, релігії, моралі, видів мистецтва. Під питанням залишаються: науково-технічний прогрес і зовнішні ознаки цивілізації – такі як комфорт, техніко-побутова влаштованість повсякденного життя. Все частіше сьогодні лунають голоси, що технічний розвиток цивілізації руйнує природу, фізично губить людину і духовно збіднює її, відчужує від інших людей. Однак, в усіх цих – і поганих, і добрих – витворах людського розуму та волі можна прослідкувати та проаналізувати ті збуджувальні мотиви, які спонукають людину до тієї чи іншої діяльності, становлячись відображенням її прагнень та бажань. В результатах своєї діяльності людина відтворює сама себе, а неоднозначність їх оцінки свідчить про суперечливість натури людини, відображає в ній єдність та боротьбу протилежностей, про що й піде мова в цієї роботі.
Висновки
Культура за своїм визначенням та сутністю є організованою, це є своєрідний механізм організації людських емоцій, пам'яті, вчинків, думок, механізм впорядковування людського життя, перетворення її в осмислене ціле. Бажання та думки людини, навіть самі, здавалося б, прості й примітивні, не спричиняють за собою автоматичних дій. Вони в тому або іншому ступені пропускаються через механізм культури, осмислюються. Найпростіша споживацька життєва орієнтація і найскладніше, витонченіше естетичне переживання оформлені в певну культурну парадигму – цілісності життя, повноти буття, збігу бажання і значення.
Первинна, початкова культурна оформленість людських бажань створює можливість для "культурної облаштованості" людського життя. Подальша реалізація онтологічної потреби може йти по шляху "розширеного відтворення" життєвого світу своїх бажань, розбіжності бажання і значення, або по шляху пошуку значення, трансформації пошуків значення.
Жодна людина не може жити поза культурою, але форми його культурного буття можуть бути різні. Культура здатна надати людині справді безмежні можливості для вибору, тобто для реалізації її свободи. У поняттях окремої людини практично безмежна кількість видів діяльності, яким вона може себе присвятити. Однак кожен професійний вид діяльності – це узагальнений досвід попередніх поколінь, тобто культура в широкому розумінні цього слова.
... Реформування освітньої галузі в наш час ВСТУП
Освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. Вона є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені. За роки незалежності на основі Конституції України визначено пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, здійснюється практичне реформування галузі.
Водночас стан справ у галузі освіти, темпи та глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби особистості, суспільства і держави. Глобалізація, зміна технологій, перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, утвердження пріоритетів сталого розвитку, інші властиві сучасній цивілізації риси зумовлюють розвиток людини як головну мету, ключовий показник і основний важіль сучасного прогресу, потребу в радикальній модернізації галузі, ставлять перед державою, суспільством завдання забезпечити пріоритетність розвитку освіти і науки, першочерговість розв'язання їх нагальних проблем.
Питання, що розглядаються у даній роботі, висвітлюють основні моменти реформ, що відбуваються в сучасній освіті України і зокрема – в сфері вищої освіти.
1. СУЧАСНИЙ ОСВІТЯНСЬКИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ
2. БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ЯК ЗАСІБ ІНТЕГРАЦІЇ І ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ
3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ
ВИСНОВКИ
Головним пріоритетом розвитку національної системи освіти є курс на перетворення її в ґрунтовну та якісну галузь. На сьогодні вважається край важливим наблизити українську освіту до міжнародних стандартів, збагатити її дієвими теоретичними і практичними розробками, оптимізувати структуру, забезпечити високоякісними кадрами. Вирішення соціальних та економічних проблем, що стоять перед освітою, буде залежати від того, чи вдасться забезпечити максимальну мобілізацію можливостей і реалізацію здібностей кожної людини як суб'єкта діяльності.
При реформуванні галузі освіти необхідно виходити з положення про те, що кожен член суспільства повинен бути оптимально пристосований до професійної діяльності за рахунок максимального використання індивідуальних здібностей. Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити інвестиції у вищу освіту і підвищення кваліфікації людей, а також домогтися прискорення прогресу у вирішенні фундаментального завдання модернізації національної системи освіти, для того, щоб кожна людина могла отримати нові знання, навички та компетенції, які їй будуть потрібні в процесі навчання впродовж життя.
Нагальна потреба у ліквідації недоліків вищої школи вимагає концептуального удосконалення освіти і професійної підготовки фахівців. Це вимагає проведення відповідних заходів щодо формування відношення до людини як мети соціального прогресу, а не засобу; орієнтація на активізацію людського капіталу у вищій освіті і професійній підготовці, що базується на концепції гармонійного розвитку людини; реформування системи вищої освіти.
Вирішення проблеми інвестування в розвиток вищої освіти, «людського капіталу» дасть змогу досягти не лише короткотермінового економічного успіху, а й закласти засади для формування сталих довготермінових тенденцій розвитку національної економіки з її подальшою інтеграцією в Європейський простір вищої освіти.
... Проблеми матеріальної єдності світу в філософії Вступ 3
1. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ "СУБСТАНЦІЯ" ТА "МАТЕРІЯ" В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ 4
1.1. Субстанція як першооснова світу 4
1.2. Трансформація співвідношення понять ”субстанція” і ”матерія” в історії філософії 7
2. ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ "МАТЕРІЯ". 13
СПІВВІДНОШЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОГО ТА ПРИРОДНИЧО-НАУКОВОГО РОЗУМІННЯ МАТЕРІЇ 13
2.1. Історична трансформація поняття "матерія" 13
2.2. Співвідношення філософського та природничо-наукового розуміння матерії 19
Висновки 21
Література 22
Вступ
З часів античності філософи розділилися на два табори: матеріалістичний і ідеалістичний. Матеріалізм і ідеалізм пропонують різні погляди на першосутність буття. Кожна із сторін абсолютизує або речовинний "субстрат", або духовний чинник буття.
В історії філософії бували періоди, коли нібито здавалося, що одна із ідеологій переважала і остаточно поборювала іншу. Особливо це вірно по відношенню до матеріалізму. В часи, коли наука робила значні кроки вперед та дивувала суспільство геніальними винаходами та відкриттям, люди вважали, що матеріалістичні принципи є єдино вірними, так як вони підтверджувалися емпіричним шляхом і надавали реальні, наочні результати. Але, навпаки, в періоди наукових криз або значних соціальних потрясінь, коли людство втрачало сенс буття і не знаходило наукових аргументів поясненню катаклізмів і потрясінь, – на перше місце виступали ідеалістичні обґрунтування світу.
Останнім часом, можна сказати, що позиції матеріалізму знов дещо похитнулися. Люди більше прагнуть до осмислення сенсу буття з точки зору ідеалізму. Матеріалізм, скоріш за усе, вже не дуже приваблює людство. Для порівняння матеріалістичних ідей з початку їх виникнення і до наших днів в цій роботі наданий історичний екскурс розвитку матеріалізму. Основна увага при цьому приділена аспекту матеріальної єдності світу, розрізненню понять "субстанція" і "матерія".
Висновки
Філософський зміст категорії “субстанція” виражають два основні аспекти: абсолютна самодостатність, незалежність від чого-небудь і першопричина, першооснова усього існуючого. Поняття “субстанція” співвідноситься із категорією буття, але ототожнювати їх не слід. Субстанція у наведеному сенсі виступає конкретизацією більш абстрактного поняття буття.
Матеріалісти ототожнюють субстанцію з матерією. Вони розглядають в якості основи всіх форм буття матеріалістичне начало. Їх філософський світогляд базується на матеріальному поясненні всіх речей світу, а також елементів духовного життя людини.
Позиція ідеалістів відносно якогось одного елемента, який би міг бути в основі єдності усіх речей, є дуже різнобарвною. Різноманітні думки ідеалістичного спрямування стосовно такого першоначала в багатьох випадках засновані на переконанні в ідеальні поняття, що в цілому зближує ідеалістичний філософський світогляд з релігійним, де все базується на вірі. Ідеалісти розрізняють поняття "субстанції" і "матерії". Субстанція, на їх думку, є вищим поняттям, ніж матерія. Вона є можливою сутністю (в деяких вченнях – альтернативною) всіх речей.
Тому проблему матеріальної єдності світу в філософії найбільш успішно розв'язують матеріалісти. Їх вчення постійно знаходить підтвердження в сфері наукових розробок і досліджень природи. Останні дані відносно мікроструктури будови тіл, призводять до думок, що такий єдиний першоелемент може існувати.
Матеріалізм у своєму розвитку пройшов тривалий шлях від "наївної" натурфілософії перших мислителів античності до наукового обґрунтування матеріальності світу в наші дні.
... Ставлення молоді до майнового розшарування (без дослідження) ВСТУП
РОЗДІЛ І. МОЛОДЬ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ГРУПА 5
1.1. Соціально-психологічна характеристика молоді 5
1.2. Настановлення, цінності та ціннісні орієнтації сучасної української молоді 16
Висновки до 1-го розділу 25
РОЗДІЛ ІІ. МАЙНОВЕ РОЗШАРУВАННЯ В ОЦІНКАХ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 26
2.1. Соціально-психологічний підхід до майнового розшарування в суспільстві 26
2.2. Майнова нерівність та інші аспекти економічного життя в оцінках українських громадян 30
Висновки до 2-го розділу 39
РОЗДІЛ ІІІ. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СТАВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ДО МАЙНОВОГО РОЗШАРУВАННЯ 40
3.1. Ставлення молоді до майнового розшарування в аспекті економічної поведінки 40
3.2. Соціально-психологічні особливості відношення молоді до соціального утриманства 45
Висновки до 3-го розділу 49
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 51
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 53
ВСТУП
Актуальність дослідження. Процеси соціальної динаміки, що мають місце в сучасному українському суспільстві, вимагають розглядати проблему формування масової свідомості молоді під особливим кутом зору. По-перше, молодь є однією з найбільших соціально-демографічних груп нашого суспільства; по-друге, кожний рік економічно активне населення країни поповнюється випускниками навчальних закладів, які прагнуть знайти своє місце в суспільстві; по-третє, актуальність врахування суспільної думки даної категорії населення України зумовлюється складністю обставин, у яких опинилася сучасна молодь. Існують глибокі протиріччя між новими соціально-економічними, політичними вимогами і якостями особистості, які традиційно формуються соціальними інститутами сучасного українського суспільства.
Під впливом трансформаційних змін, що обумовлені процесами перехідної економіки, відбувається значне розшарування суспільства: поділ його на багатих і бідних, можновладців та пересічних громадян, триває стратифікація суспільства. Ці процеси не є завершені, а продовжують активно тривати. При цьому постійно існує загроза порушення мирного паритету між полярними групами населення. Питання соціальної нерівності все частіше починають займати чільне місце у проявах масової свідомості.
Молодь, що вважається, найбільш динамічною соціальною силою, має свою думку стосовно розвитку соціально-політичної ситуації в країні. Питання соціально-психологічного плану неодмінно при цьому перетинаються з політичними. Тому виявлення ставлення молоді до різних подій і явищ суспільного життя слід вважати важливим і актуальним в наш час.
Українські науково-дослідні установи постійно здійснюють моніторинг громадської думки в Україні, при цьому велике значення приділяючи саме молодіжній аудиторії. Найбільш відомими є дослідження сучасних українських науковців Т.В. Безулика, А.І. Білого, Є.І. Бородіна, В.М. Ворони, Т.П. Голобуцької, О.П. Голобуцького, М.Ф. Головатого, Є.І. Головахи, В.О. Куліка, В.А. Ребкало, М.М. Слюсаревського, Г.В. Циганенко, М.О. Шульги та ін. Однак аналіз робіт даних авторів свідчить про те, що ставленню молоді саме до майнового розшарування в них не приділено достатньої уваги. При цьому питання, які можна вважати близькими до цієї тематики, не пов’язані з розглядом психологічних особливостей великих соціальних груп, а більш розглядаються у політологічному або демографічному аспекті.
Враховуючи актуальність проблеми та недостатню степінь її висвітлення темою даного дослідження стало: „Ставлення молоді до майнового розшарування”.
Об’єкт дослідження – масова свідомість молоді.
Предмет дослідження – ставлення молоді до майнового розшарування.
Мета дослідження: прослідкувати особливості формування в свідомості молоді ставлень до майнового розшарування у період трансформації українського суспільства.
Відповідно до мети дослідження, були поставлені наступні завдання:
1. Узагальнити теоретичні положення щодо соціально-психологічних особливостей молоді.
2. Дослідити, у чому саме змінилося ставлення молоді до майнового розшарування під час трансформаційних перетворень у суспільстві.
3. Проаналізувати особливості формування ставлення молодих людей до майнового розшарування та залежність їх політичних переконань від психологічних особливостей.
Гіпотезою дослідження виступає ствердження того, що негативне ставлення молоді до майнового розшарування у значні степені залежить від психологічних особливостей особистості.
Для вирішення завдань були застосовані наступні методи: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, аналіз літератури з даної проблематики.
Робота складається із вступу, 3-х розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Молодь – динамічна, енергійна і критично мисляча частина суспільства, яка володіє величезним соціальним і творчим потенціалом. Молоді люди характеризуються оптимістичністю, енергійністю, прагненням долати старі догмати, нищити авторитети. Індивідам, особливо раннього періоду юності, притаманні колективізм, підвищене почуття соціальної справедливості, прагнення до рівності, братерства, допомоги і взаємодопомоги. Юнаки схильні ідеалізувати дійсність, вимагають від себе та оточуючих людей діяти у відповідності з високими моральними стандартами.
Однак, незважаючи на високий духовний та фізичний потенціал, молоді люди мають невеликий життєвий досвід, не уявляють собі труднощів на шляху свого професійного становлення. Частка реалізації їх планів є невисокою. Вони, як правило, не здатні без керівництва з боку старших товаришів організуватися, здійснювати планомірну діяльність. Сучасне і майбутнє бачиться їм у рожевих кольорах, а практичне здійснення своїх мрій, переноситься, як правило, на невизначений строк. Молодь прагне зайняти високі соціальні позиції в соціумі, однак при цьому тільки 40% мають високий рівень домагань.
Сучасна українська молодь, як і решта населення країни, опинилася в епіцентрі значних соціальних перетворень, пов’язаних з зміною світоглядних основ, переходом суспільства від соціалістичної орієнтації на ринкову. Процеси, що супроводжують ці зміни, характеризуються наявністю численних криз у всіх сферах життя, розділенням суспільства за майновою ознакою. Молодь, що є діючим агентом в усіх суспільних трансформаціях має свою думку стосовно подій, що розвиваються в українському соціумі.
Ставлення молоді до майнового розшарування, як показав аналіз даних емпіричного дослідження, не є однозначним. В залежності від свого соціального статусу, моральних переконань та сформованих соціальних установок, молоді українці визначаються стосовно майнового розшарування подвійним чином. Більша частина обстежуваного контингенту молоді оцінює його як негативне явище, тобто як таке, що заважає нормально розвиватися суспільству, заважає доланню кризового стану, спричиняє конфлікти і надмірну напругу між соціальними групами. Менша частина молодих людей вважає, що майнова нерівність – наслідок природного розділення людей за власними здібностями, логічний результат реалізації людьми своїх можливостей.
Ставлення до майнового розшарування студентської молоді показує, що воно в значній мірі обумовлено соціально-психологічними характеристиками індивіда. Ті, хто відносять себе до заможних верств, вважають майнове розшарування позитивним соціально-психологічним процесом, в ході якого слабкі та неуспішні люди повинні зайняти нижчий щабель в стратифікаційній структурі соціуму, а високообдаровані, енергійні, ініціативні та заповзятливі – вищий. Ті, хто відносить себе до малозаможних верств, вважають, що суспільство в першу чергу повинно додержуватися принципів справедливості, соціального захисту та підтримки, гуманності. Майнове розшарування такі особи пояснюють з точки зору неспроможності особистості здолати соціальні бар’єри.
Ставлення молоді до майнового розшарування в суспільстві відзначається на її психологічних характеристиках. Молоді люди, які відносять себе до тієї чи іншої частини активного населення країни, мають відповідні настановлення, орієнтацію і мотивацію на досягнення певного рівня в суспільстві. Таким чином, підтверджується гіпотеза даного дослідження стосовно того, що негативне ставлення молоді до майнового розшарування у значні степені залежить від психологічних особливостей особистості.
... Особливості виховання дітей в українській родині ВСТУП 3
Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИХОВАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ СІМ’ЯХ 6
1.1. Розгляд аспектів родинного виховання в працях вітчизняних авторів 6
1.2. Традиції сімейного виховання в різні періоди розвитку українського суспільства 11
1.3. Особливості сучасної української родини 16
Висновки до розділу І 22
Розділ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У НЕБЛАГОПОЛУЧНИХ РОДИНАХ 23
2.1. Методологічні основи проведення дослідження особливостей виховання у неблагополучній родині 23
2.2. Дослідження особливостей виховного потенціалу неблагополучної родини 26
Висновки до розділу ІІ 31
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 32
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 34
ДОДАТКИ 37
ВСТУП
Актуальність дослідження. Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується усталеними соціально-економічними відносинами, за яких при всій множинності цінностей і цілей найвищою є людина, її практична діяльність. Вирішальне значення у формуванні людини як особистості належить родині. Саме родина покликана сформувати особистість громадянина, здатного адаптуватися до швидкозмінних суспільних процесів, бути активним учасником виробничих процесів, сповідувати суспільно визнані цінності життя, бути патріотом своєї держави.
Конституцією України, Державною національною програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»), урядовою програмою «Українська родина», іншими нормативними документами визначено, що саме сім’я, родина виконує провідну роль у підготовці дітей до самостійного життя, через її діяльність відбувається становлення громадянина як особистості і фахівця, зміцнюється інтелектуальний і духовний потенціал нації.
У сім’ї як базисній складовій неперервної освіти найефективніше здійснюється фізичне, трудове, естетичне та розумове виховання, найбільш гармонійно проходить підготовка до майбутнього сімейного та суспільного життя. Неперехідне значення має родинне виховання в наш час зміни пріоритетів, побудови громадянського суспільства. Посилення значення родинного виховання зумовлене кардинальними змінами в українському суспільстві. В багатьох сім’ях рівень освіченості дітей вищий, ніж батьків; зменшилась участь дітей в домашній праці; в сучасній сім’ї значною мірою послабшала або й зникла роль особистого прикладу батьків.
В сім’ях через недостатність взаємопорозуміння між батьками і дітьми, напруженість і нерівність взаємостосунків не завжди повно використовуються потенційні виховні можливості, мають місце значні помилки у формуванні кращих якостей у дитини. У молоді, як правило, не сформоване розуміння соціальної ролі чоловіка, дружини, батька, матері. Половина зареєстрованих шлюбів розпадається. Збільшується кількість неповних та дистанційних сімей.
Як наслідок – збільшення кількості дітей-сиріт, безпритульних, поширення серед неповнолітніх пияцтва, наркоманії, збільшення кількості самогубців серед дітей, загострення підліткової злочинності, нігілістичне ставлення молоді до старших, втеча молоді у комп’ютерний (віртуальний) світ. Основними причинами такого стану є відмова сім’ї виконувати своє природне завдання по відношенню до нащадків.
Окремі аспекти сімейного виховання досліджували педагоги XVIІ–ХІХ століть (О.В. Духнович, Я.А. Коменський, Г.С. Сковорода, К.Д. Ушинський). На пріоритетності родинних цінностей у вихованні підростаючого покоління наголошували письменники І.П. Котляревський, І.С. Нечуй-Левицький, Т.Г. Шевченко, Л. Українка. Кінець ХІХ та початок ХХ століття в галузі педагогічної думки позначені працями П.П. Блонського, В.І. Вернадського, П.Ф. Лесгафта, С.Ф. Русової, С.Т. Шацького. Особливої уваги щодо реалізації виховного потенціалу сім’ї надавали видатні педагоги ХХ століття А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський.
Відповідність ідей родинного виховання принципам державної освітньої програми в період розбудови національної школи в Україні, необхідність посилення ролі сімейного виховання в сучасних умовах зумовили вибір теми дослідження – «Особливості виховання дітей в українській родині». При цьому новим напрямком в дослідженні такої теми є вивчення ціннісних орієнтацій членів родини з неблагополучних сімей стосовно питань виховання.
Об’єкт дослідження – сучасна українська родина.
Предмет дослідження – особливості родинного виховання.
Мета дослідження полягає у виявленні особливостей виховання дітей в сучасній українській родині в залежності від ціннісних орієнтацій батьків.
Відповідно до мети визначено такі завдання:
1. Простежити становлення і розвиток української педагогічної думки про родинне виховання.
2. Проаналізувати основні напрями реалізації родинного виховання в різні історичні періоди розвитку української нації; виокремити систему цінностей української сім’ї.
3. Експериментально дослідити становище дітей у неблагоприємній родині як результат нехтування батьками своїх обов’язків, виявити особливості сімейного виховання в залежності від ціннісних установок батьків.
Для розв’язання поставлених завдань використовувалися теоретичні та емпіричні методи дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, що дав можливість простежити генезис родинновиховної думки в історичному аспекті; вивчення праць науковців, педагогів-практиків, журналістів з метою дослідження педагогічної системи родинного виховання та його цінностей, спостереження за поведінкою учнів, бесіди, інтерв’ю з учителями, батьками, анкетування.
Робота структурно складається з вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури, додатків.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
1. Українці мають самобутню та оригінальну систему виховання, вдосконалену і перевірену багатовіковим досвідом. Вона спирається на загальнолюдські норми навчання і виховання, проте реалізує їх, виходячи з власних, національних умов, звичаїв і традицій. Основою формування особистості українська народна і наукова педагогіка вважає сім’ю.
Сім`ї належить пріоритетне місце в процесі формування і розвитку особистості від моменту її народження. Вона є першим вихователем дитини і середовищем передачі духовного багатства, культурних традицій, формування ціннісних орієнтирів, практичних умінь навичок, тому, безперечно, основну причину безпритульності і бездоглядності дітей потрібно шукати в особливостях їх сімейного оточення.
Історично сформована українська система сімейного виховання забезпечує засвоєння дітьми визначеного кола знань і духовних орієнтирів, зумовлених етнопсихологічними та культурно-історичними надбаннями українців, що відповідають вимогам саме українського суспільства і відображені у стилі життя і традиціях родинного виховання.
Об’єктом і суб’єктом в українській сімейній педагогіці завжди була і залишається людина. Українці створили своєрідний ідеал всебічно і гармонійно розвиненої особистості, наділивши його тими рисами, які притаманні їх національному характеру: сильна воля, внутрішня особиста гідність, на яких ґрунтується любов до праці, рідного краю, повага до старших, уміння долати життєві труднощі тощо. Взаємоповага і довіра, гуманне ставлення до дитини, що виключають застосування антипедагогічних методів впливу, – основні принципи української системи сімейного виховання. Моральне виховання спирається на глибоке почуття любові до Бога, батьківщини і родинного вогнища.
2. Українська сім’я пройшла великий історичний шлях розвитку, який призвів до суттєвих змін у її функціях і значенні. Головною функцією української сім’ї було і залишається виховання підростаючого покоління. Однак, сьогодні відмічається зростання кількості сімей, в яких основна увага приділяється розв’язанню матеріальних проблем, а формування культури спілкування і поведінки відходить на задній план, часто батьки не надають значення контролю за навчальною діяльністю дітей. Багато батьків не розуміють, що успіх виховання залежить від їх відповідальності, зацікавленості, відповідної педагогічної підготовки.
За даними педагогічних досліджень, процеси урбанізації й міграції населення, зниження віку укладання шлюбу та створення сім’ї не сприяють засвоєнню моральних і етичних цінностей народу, що спричинює втрату кращих традицій, досвіду родинної педагогіки.
У сучасних ускладнених соціально-економічних умовах сім’я продовжує визначати спрямованість формування особистості дітей. Вона залишається тією соціальною інституцією, де закладається фундамент особистості: виховуються її почуття, формується характер, випрацьовуються звички поведінки, потреби та ставлення до найрізноманітніших сторін суспільного буття та до самого себе. Фактор сім’ї є одним з найбільш важливим у системі взаємозв'язаних сил та чинників суспільного виховання. Тому подальше вдосконалення сімейного виховання є одною з найважливіших соціальних проблем, від успішного розв’язання яких у значній мірі залежить сучасне та майбутнє української держави.
3. Сучасний період розвитку родини підвернений впливу чинників, які, на жаль, сприяють нівелюванню деяких моральних цінностей української родини. Особливо це стосується сімей, матеріальні негаразди в яких призводять до моральної деградації її членів. Як показало узагальнення даних, що були зібрані в ході експертного опитування, родини, які мають низьке матеріальне становище, характеризуються байдужим ставленням до своїх дітей. У таких умовах позитивний вплив батьківської родини є мінімальний, такий, що не сприяє вихованню високоморальної, всебічного розвиненої особи і громадянина.
... Основні етапи розвитку теорії пізнання від Декарта до неокантіанців ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 6
ЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ОСНОВ В ПІЗНАННІ СВІТУ 6
1.1. РОЗВИТОК РАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ НА ТЕОРІЮ ПІЗНАННЯ У ХVII – ХVIIІ СТ. 6
1.2. СЕНСУАЛІЗМ ЯК ПРОТИСТАВЛЕННЯ РАЦІОНАЛІЗМУ 8
Висновки до 1-го розділу 11
РОЗДІЛ 2 12
ГНОСТИЦИЗМ І АГНОСТИЦИЗМ У ХІХ СТОЛІТТІ 12
2.1. ВПЛИВ НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ НА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ 12
2.2. ПОЗИТИВІЗМ В ФІЛОСОФІЇ ХІХ СТОЛІТТЯ 16
Висновки до 2-го розділу 20
РОЗДІЛ 3 21
СУПЕРЕЧКИ В ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 21
3.1. "ДРУГИЙ ПОЗИТИВІЗМ" 21
3.2. НЕОКАНТІАНСТВО 24
Висновки до 3-го розділу 30
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 31
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 33
ВСТУП
Актуальність теми. Сучасне українське суспільство переживає добу великих докорінних змін. Метаморфози у суспільстві зумовлюють новітній напрям розвитку філософської думки і передбачають нові, постмодерністські філософські тенденції. Сучасна філософія відмовляється від єдиноправильних, раціонально-теоретичних тверджень, а вибирає шлях та гасло сумніву, гіпотези, роздуму. Вона є радше запитуванням, пізнанням, шуканням, аніж ствердженням. Тому зараз, на початку нового тисячоліття, актуальним залишається проблема переосмислення теоретичного надбання людства в усіх галузях наукового (а іноді і позанаукового) пізнання.
Увесь цей час людство йшло шляхом використання набутих знань з практичними цілями. Винаходи та ідеї науки і техніки постійно знаходили свою реалізацію в багатьох творіннях, котрі полегшили процес праці, створили умови для значного підвищення її продуктивності, вивільнення людини від обтяжливого труда. За великими мірками, сьогодні людина стала більш незалежною від звичайних проблем буденності, має більше часу на свій духовний зріст, моральне і фізичне вдосконалення. Однак, все гучніше роздаються голоси філософів, які стверджують, що людина не стала щасливішою через здобутки науково-технічного прогресу, а навпаки – іноді можна спостерігати зворотні процеси: процеси відчуження людини від суспільства, руйнування сімейних цінностей, конфлікт між людиною і природою.
Теорія пізнання має тривалу історію свого розвитку. Завжди філософи прагнули зрозуміти як кінцеву мету пізнання, способи оволодіння Істиною, так і намагалися вдосконалити механізми отримання достовірних знань в різних сферах людської діяльності. Свій початок теорія пізнання бере з філософської спадщини античності, в першу чергу – Платона і Аристотеля. Їх ставлення до проблем гностицизму продовжили і розширили мислителі інших епох: Августин, Т. Аквінський, Б. Паскаль, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, В. Дільтей, К.-Г. Юнг, А. Шопенгауер, М. Бердяєв та ін. Практично всі філософи, що існували в історії науки, розробляючи ту чи іншу галузь філософських знань, завдавалися питанням, наскільки глибоко можна її пізнати.
Найбільш цікавою в цьому плані є доба, яка безпосередньо слідувала за Відродженням в Європі і закінчувалася у середині ХХ ст. Це був час, коли поставала теорія пізнання не просто як роздуми мислителів на "вільну тему", а як спроба озброїти мислення людини найбільш дієвими методами пізнання, спрямувати наукові пошуки у продуктивному напрямі. Видатними філософами-гностиками цього періоду були Ф. Бекон, Дж. Локк, Р. Декарт, Б. Спіноза, І. Кант, неокантіанці. В їх наукових дискусіях, котрі тривали цілі століття, неодноразово лунали сумніви щодо можливості пізнання основ світу.
В науковій літературі цей період розбивається на декілька частин, підстави для розрізнення яких є далекими від проблем гностики. Як правило, це матеріально-економічний підхід, або підхід суспільно-економічних формацій, а також загально-культурологічний підхід, який оцінює розвиток людства в цей час від набутків культури, науки в цілому, освіти, виховання. Відповідно до цього, певним чином нав’язується думка, що і теорія пізнання розвивалася за деякими об’єктивними історичними законами.
Метою даної роботи є виявлення в розвитку гностичної теорії своїх внутрішніх закономірностей, котрі яскраво виразили себе в період ХVII – ХХ ст.
Об’єкт дослідження – теоретичні засади гностичної теорії.
Предмет дослідження – особливості розвитку теорії пізнання в період ХVII-ХХ ст.
На досягнення мети дослідження спрямовані наступні завдання:
1. охарактеризувати основні течії і напрямки теорії пізнання в даний період;
2. проаналізувати суперечливості в гностичних поглядах представників різних напрямів теорії пізнання;
3. виявити закономірності розвитку теорії пізнання, її залежність від зміни науково-світоглядних парадигм в цей час.
Методи дослідження: загальнонаукові принципи історизму, системності, компаративістський підхід, індукції, дедукції, також принцип світоглядного плюралізму, герменевтичний метод тлумачення текстів під час вивчення та узагальнення джерельної бази дослідження.
Поряд із методами аналогії, сходження від абстрактного до конкретного, аналізу та синтезу у даному дослідженні використано й біографічно-історичний принцип, який застосовано для дослідження суспільно-культурних явищ крізь призму життя і творчості окремих помітних постатей в історії європейської філософської думки.
Робота структурно складається з вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури.
Загальні висновки
З самого початку становлення системи наукового знання в теорії пізнання існували суперечки в методах і шляхах пізнання. В Новий час, епоху Просвітництва змістом протиріч виступали розходження між раціоналізмом і сенсуалізмом. В дальші часи ці суперечки стосуються позитивістського і суб’єктивно-ідеалістичного напрямів. В філософії ХІХ ст. відбувається так званий гносеологічний поворот, тобто питання пізнання стають центральною темою філософії. Тут конкурують традиції раціоналізму (лінія Декарта, Лейбніца) і емпіризму (лінія Локка, Юма), перша з яких продовжує схоластичну традицію дедуктивного пізнання, а друга затверджує тезу, згідно якому всяке знання походить з досвіду.
Наступний етап розвитку гносеології супроводжувався прагненням захистити класику. Тому в 60-х роках XIX століття виникає неокантіанство. У XX ст. одержала розвиток філософія, для якої вищим знанням є знання наукове, і яка була пов’язана з позитивістськими традиціями в науці.
В період від Декарта до неокантіанців проблему пізнання дуже часто пов'язували з можливістю наукових методів, іноді, прямо вказуючи на те, що пізнання основ Всесвіту залежить тільки від науки, її раціональних або позитивістських методів. На початку ХХ ст. все частіше стали лунати голоси, що наука не тільки не здатна дати справжнього, істинного знання, а навпаки – різні її розгалуження все більш ускладнюють процес видобування несуперечливих знань, пропонують концепції, коріння яких полягають в ірраціональній сфері, а значить, вихідні положення котрих не можна перевірити емпіричним шляхом.
Розвиток науки, техніки здійснював вплив на розвиток теорії пізнання. Нові успіхи, які періодично мали місце в різні періоди існування європейської цивілізації, надавали поштовху для розвитку нових, більш досконалих філософських концепцій пізнання світу. Відсутність нового та застій в науці, навпаки – сприяв посиленню позицій агностицизму. Перша і друга глобальні революції в природознавстві проходили як формування і розвиток класичної науки і її стилю мислення.
Збільшення та вдосконалення знань про природу і суспільство, які отримувалися в ході наукових досліджень, посилювали розбіжності, що існували як між прихильниками раціонального і чуттєвого знання, так і на більш вищому рівні – між гностиками і агностиками. Ті наукові теорії і відкриття, які мали місце в європейської історії ХІХ-ХХ ст. з одного боку свідчили про потужні можливості людського розуму, його логіці, можливості високої організації видобування нових знань, з іншого – вони вказували на те, що попередні концепції були помилковими, неістинними, хоча на момент свого відкриття вони й вважалися геніальними.
З початком ХІХ століття розпочинається етап відмежування філософії від процесу видобування наукових знань. Метафізичні розмірковування про пізнання світу замінюються чіткою системою проведення експериментальних досліджень, які використовуються в різних галузях науки. Філософія втрачає статус єдиновірного знаряддя осягнення істини, науковцям становляться потрібними не умозрітельні розмірковування про пізнання світу в принципі, а можливість отримання конкретних, практичних знань, які можна застосовувати з прикладними намірами.
Періодизація теорії пізнання цього періоду все ж таки у великій мірі залежить від етапів розвитку наукових знань в цілому, а ті, в свою чергу, – від періодизації історичного і навіть суспільно-економічного розвитку людства, зокрема європейської цивілізації. Проблеми Нового часу не могли порушити вирішення питань, які постали перед мислителями у подальшому – у ХІХ і ХХ ст., і причиною цього було недостатній рівень уявлень людей про оточуючий світ. Відповідно до цього, нові відкриття в науці і техніці, поступово змінюючи та спростовуючи себе, викликали до життя нові погляди в теорії пізнання, суперечки про можливість пізнання між новими поколіннями науковців і філософів.
... Моделі самозбереження та цінності здоров’я сучасної української молоді Вступ 4
РОЗДІЛ І
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗДОРОВ'Я 11
1.1. Здоров'я і здоровий образ життя: поняття, складові, проблеми виміру. 11
1.2. Соціологічний портрет сучасної української молоді та її здоров’я. 27
Висновки до 1-го розділу 33
РОЗДІЛ ІІ
МОДЕЛІ САМОЗБЕРІГАЮЧОЇ ПОВЕДІНКИ ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ 34
2.1. Види та типи моделей самозберігаючої поведінки в дослідженнях сучасних соціологів. 34
2.2. Фактори, що впливають на самозберігаючу поведінку. 42
Висновки до 2-го розділу. 50
РОЗДІЛ ІІІ
ДОСЛІДЖЕННЯ МОДЕЛЕЙ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ЦІННОСТЕЙ ЗДОРОВ'Я СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ 52
3.1. Теоретичні основи дослідження 52
3.2. Аналіз та інтерпретація результатів дослідження. 60
Висновки до 3-го розділу 65
Загальні висновки 68
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 73
ДОДАТКИ 76
Р Е Ф Е Р А Т
В даній роботі на прикладі молодіжного середовища розглянуті такі аспекти в області охорони здоров’я як здійснення самозберігаючої поведінки окремими індивідами. Дослідження було спрямовано на апробацію чотирьохвидової моделі поведінки молодих людей в сфері здоров’я, відповідно до якої реалізується захист та підтримання функціонального стану організму, психічне, душевне та фізичне здоров’я. В роботі використані матеріали досліджень російських і українських соціологів, результати статистичних, демографічних та соціологічних проектів та розробок.
В ході проведення дослідження вивчено та узагальнено розуміння здоров’я як соціальної цінності, виявлено ставлення молоді до його збереження, їх відношення в цьому аспекті до себе, до оточуючих людей, до суспільства в цілому.
В ході проведеного дослідження встановлена типологізація самозберігаючої поведінки в групі респондентів з числа працівників Дніпропетровського відділення ООО “Комерційного банку "Дельта"”, що надало змогу визначити степінь розповсюдження шкідливих звичок у молодіжному середовищі, їх вплив на загальний стан та працездатність індивіда.
В ході емпіричного дослідження був застосований як основний метод анкетування, що дозволило виявити відношення молоді до свого здоров’я, ставлення до активного образу життя, ранжувати цінності молоді в цій сфері. За допомогою цього методу стало можливим визначення ставлення молоді до перспектив розв’язання цих проблем в масштабі усього соціуму, висловити свої пропозиції до покращення та вдосконалення молодіжної політики в сфері здоров’я.
Загальні висновки
Інформація про історію пізнання людиною проблем власного здоров'я і способів його збереження дає конкретні уявлення про складний шлях, який пройшло людство, щоб зрозуміти взаємозв'язок компонентів духовного, психічного і фізичного в її оздоровленні. Науково-технічна революція докорінно змінила життя, його умови. Відповідно драматично змінилася й адаптація людини до реального життя. Вона перестала залежати від росту, фізичної сили і міцності кісток. Пристосування людини до дійсності в наш час залежить переважно від її ціннісних орієнтацій, що знаходить своє відображення в конкретних видах поведінки, впливає на самозбереження індивіда.
Молодь являється специфічною соціальною групою, на яку в сучасних умовах значного погіршення екологічного стану природного середовища, а також соціально-економічних реалій українського суспільства повинно бути прикута особлива увага всіх соціальних інститутів. Від здоров’я молодих людей, залежить майбутнє нації, її перспективи та демографічний розвиток. На наш погляд, отримані дані свідчать про проблемний стан здоров’я молоді, оскільки знайдені серйозні вади, які характеризують фізичний стан здоров’я, значна кількість молодих людей має проблеми з психоемоціональним станом і потребує соціально-психологічної та психіатричної допомоги, певні відхилення має духовний світ молоді, серйозні проблеми фіксуються у соціальній складовій здоров’я. Нездорове молоде покоління навряд чи зможе отримати повноцінну освіту, що відповідає світовим стандартам, професійну підготовку, яка дозволить їм ефективно працювати, включитися у суспільні відносини. Опинившись поза ринкових відноси, поза громадського життя, суспільства, воно поповнює ряди безробітних та девіантів.
Поведінка є однією з основних детермінант здоров’я, ступінь впливу якої значно перевищує вплив багатьох інших чинників. Вона разом з біологією людини, медичною допомогою та навколишнім середовищем відноситься до основних чинників, що визначають рівень здоров’я. Самозбереження молоді в значній степені залежить від її самозберігаючої поведінки. Класифікація моделей такої поведінки дозволяє констатувати наявність двох їх великих груп: позитивної і негативної. Однак в ході дослідження було випробувано дієвість підходу, відповідно якого більш доцільним є розгляд самозберігаючої поведінки у площині чотирьох моделей: досягаючої, адаптивної, регресивної та руйнівної. Причому, тільки першу з них можна вважати такою, що дійсно позитивно впливає на стан здоров’я, самопочуття молодої людини. Решта градацій відображає поступове зниження активності видів поведінки в збереженні здоров’я, почуття відповідальності за підтримання організму в нормальному стані.
Чотирьохвидова модель самозберігаючої поведінки дозволяє виявити в діяльності людей такі компоненти як свідоме ставлення до цінностей здоров’я, відношення до себе та інших людей з приводу здоров’я, усвідомлення руйнівної дії шкідливих звичок, наявність сформованих наукових понять стосовно законів і правил його збереження. В основі поведінки, напрямленої на здоров’я, лежать різні інколи взаємовиключаємі мотиви. Кореляції між діями, позитивними для здоров’я, бувають незначні, тоді як негативні для здоров’я поведінкові акти (куріння, вживання алкоголю, наркотиків) є взаємопов’язаними. При цьому відсутній легко ідентифікований позитивний орієнтир на здоров’я, котрий міг би стати основою для поведінкових актів, які спрямовані на підтримку здоров’я та уникнення ризиків. Відсутність такої орієнтації пояснюється тим, що більшість видів поведінки, важливих по впливу на здоров’я, викликані мотивами, котрі не пов’язані з здоров’ям, та поведінка в сфері здоров’я частіше пов’язана з результатом щоденної дії, не потребуючої свідомої мотивації.
Результати опитування показують, що, незважаючи на поширений погляд стосовно безвідповідальності молоді щодо самозбереження, в цілому можна сказати, що молоді люди піклуються про своє здоров’я. Близько 90 респондентів, що були опитані за програмою даного дослідження, підтвердили високій статус у своїй свідомості здоров’я як соціальної цінності, здійснюють у різних формах поведінкові акти, спрямовані на його підтримання та відновлення. У зв’язку з переносом відповідальності з держави на індивідів проявилась адаптивна модель поведінки особливо у молоді, тому що саме молодь знаходиться у такому періоді який потребує визначення в цьому житті. І тому культура відношення до здоров’я буде постійно змінюватися, наприклад, у молодих людей досягаючого типу: можливі більші затрати на підтримку здоров’я, правильне та якісне харчування, заняття спортом, повноцінний відпочинок, так як саме здоров’я буде розглядатися в якості необхідного ресурсу в здійснені вертикальної мобільності з однієї сторони, а з іншої – максимально реального втілення існуючого потенціалу, якщо відсутня соціальна підтримку, а амбіції дуже високі. Для інших, які не мають матеріальних та психологічних ресурсів, характерна регресивна руйнуюча поведінка в сфері здоров’я. Адаптивна модель самозбереження являється основною формою поведінки сучасної молоді в області здоров’я. Вона не вимагає з їхнього боку значних зусиль, припускає задовольнятися реальним її станом. Зростання руйнівного впливу неблагоприємних екологічних чинників спонукає молодих людей до фаталістичного, потурального відношення до збереження власного здоров’я. В його основі лежить розуміння того, що які б зусилля не прикладала людини, її результати нівелюються природо негативними факторами.
Основними бар’єрами в формуванні самозберігаючої поведінки у молоді є – недостатній рівень потреби в здоров’ї, матеріальний бар’єр, відсутність звички піклуватися про своє здоров'я, хибні уявлення про здоров’я, тому, що частіше за все вони сформовані на основі ненаукових джерел. Парадоксально виглядає елемент поведінки молоді, відповідно до якого, молодь, розуміючи пагубність шкідливих звичок, продовжує активну практику впровадження їх у своє життя, масово вживає алкогольні та тютюнові вироби, пробує наркотичні речовини. Тільки 10% молоді можна вважати такими, що принципово відстоюють позицію здорового образу життя, недопущення набуття шкідливих звичок.
Таким чином, поведінкові фактори можуть бути як сприятливі, так і шкідливі для здоров’я, що залежить від вибору способу життя конкретною особою. При цьому слід враховувати, що протягом життя людина змінює моделі своєї поведінки під тиском суспільства, сім’ї, друзів, комерційної реклами тощо. Отже, для того щоб вплинути на поведінку людини, а особливо молодої, змусити її зробити вибір щодо самозберігаючої моделі поведінки, найліпше конструктивно-досягаючої або конструктивно-адаптивної, необхідні зусилля з боку як самої людини, так і її найближчого оточення та суспільства в цілому.
З урахування важливості способу життя, поведінки у сфері здоров'я, як найважливіших детермінант здоров’я не викликає сумніву необхідність створення відповідної законодавчої бази, реформування інформаційного простору молоді щодо здоров'я (на данний момент вся інформація спрямована на інформування про небезпечність ВІЛ/СНІДу та зміни статевої поведінки молоді), створення навчальних курсів всіх рівнів (починаючи з дитячих дошкільних закладів) щодо наученню здоровому способу життя, формуванню потреби у здоров'ї ще з дитинства. На наш погляд, значну роль у цьому могла би відіграти система засобів масової комунікації, що за допомогою цілеспрямованих циклів молодіжних передач, могли б створити певні уявлення щодо здоров'я, причому у єдності його фізичної, психічної, соціальної складових, показати напрями його збереження. Всі наведені заходи, на наш погляд, могли б вплинути на конкретну поведінку молоді у сфері здоров'я, сприяти їй у виборі, формуванні та шляхів здійснення правильної моделі поведінки.
Молоде покоління в більшості своїй опинилося без надійних соціальних орієнтирів. Руйнування традиційних форм соціалізації, заснованої на соціальній зумовленості життєвого шляху, з одного боку, підвищило особисту відповідальність молодих людей за свою долю та здоров’я, поставивши їх перед необхідністю вибору, з іншого – виявило неготовність більшості з них включитися в нові суспільні відносини. Вибір життєвого шляху став визначатися не здібностями і інтересами молодої людини, а конкретними обставинами. У недалекому минулому достатньо стійкі норми, регулюючі людські потреби і інтереси у сфері соціально-трудових відносин, надійно перешкоджали розвитку індивідуалізму і встановлювали строгі межі тому, чого законно могла добитися молода людина, стійкість суспільства забезпечувалася загальними цілями, що розділяються більшістю населення. Сучасна ж ситуація так само носить подвійний процес: з одного боку, розширюється приватний сектор і посилюється індивідуалізація, з іншою, підривається система соціального контролю, що породжує відчуття безконтрольності, вседозволеності, нестабільності. Такі процесі відображаються в свідомості окремих людей, трансформуються в нові поняття та цінності, які ми могли можливість спостерігати в ході дослідження на прикладі відношення до власного здоров’я.
Таке положення, що характеризується знеціненням норм, свідчить про відчуження молоді від праці і ближнього соціального оточення, сприяє відтворенню соціальної нестабільності. Причому, аномалія буденного життя виявляється головним чином у втраті молодими людьми відчуття зв'язку з суспільством, сприяючи зростанню поведінки, що відхиляється і саморуйнується, в їх середовищі. Молодь повинна бути найбільш здоровою фізично частиною населення, життєвою силою суспільства, згустком енергії, нерозбещених інтелектуальних і фізичних сил, що вимагають виходу. За рахунок цих сил життя суспільства може і повинно бути наповнюватися новою, конструктивною динамікою.
... Моделі самозбереження та цінності здоров’я сучасної української молоді Вступ 4
РОЗДІЛ І
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗДОРОВ'Я 11
1.1. Здоров'я і здоровий образ життя: поняття, складові, проблеми виміру. 11
1.2. Соціологічний портрет сучасної української молоді та її здоров’я. 27
Висновки до 1-го розділу 33
РОЗДІЛ ІІ
МОДЕЛІ САМОЗБЕРІГАЮЧОЇ ПОВЕДІНКИ ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ 34
2.1. Види та типи моделей самозберігаючої поведінки в дослідженнях сучасних соціологів. 34
2.2. Фактори, що впливають на самозберігаючу поведінку. 42
Висновки до 2-го розділу. 50
РОЗДІЛ ІІІ
ДОСЛІДЖЕННЯ МОДЕЛЕЙ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ЦІННОСТЕЙ ЗДОРОВ'Я СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ 52
3.1. Теоретичні основи дослідження 52
3.2. Аналіз та інтерпретація результатів дослідження. 60
Висновки до 3-го розділу 65
Загальні висновки 68
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 73
ДОДАТКИ 77
Р Е Ф Е Р А Т
В даній роботі на прикладі молодіжного середовища розглянуті такі аспекти в області охорони здоров’я як здійснення самозберігаючої поведінки окремими індивідами. Дослідження було спрямовано на апробацію чотирьохвидової моделі поведінки молодих людей в сфері здоров’я, відповідно до якої реалізується захист та підтримання функціонального стану організму, психічне, душевне та фізичне здоров’я. В роботі використані матеріали досліджень російських і українських соціологів, результати статистичних, демографічних та соціологічних проектів та розробок.
В ході проведення дослідження вивчено та узагальнено розуміння здоров’я як соціальної цінності, виявлено ставлення молоді до його збереження, їх відношення в цьому аспекті до себе, до оточуючих людей, до суспільства в цілому.
В ході проведеного дослідження встановлена типологізація самозберігаючої поведінки в групі респондентів з числа працівників Дніпропетровського відділення ООО “Комерційного банку "Дельта"”, що надало змогу визначити степінь розповсюдження шкідливих звичок у молодіжному середовищі, їх вплив на загальний стан та працездатність індивіда.
В ході емпіричного дослідження був застосований як основний метод анкетування, що дозволило виявити відношення молоді до свого здоров’я, ставлення до активного образу життя, ранжувати цінності молоді в цій сфері. За допомогою цього методу стало можливим визначення ставлення молоді до перспектив розв’язання цих проблем в масштабі усього соціуму, висловити свої пропозиції до покращення та вдосконалення молодіжної політики в сфері здоров’я.
Вступ
Актуальність теми. Аналіз кількісних та якісних характеристик населення за останнє десятиріччя свідчить про те, що Україна перебуває у стані глибокої демографічної кризи, яка характеризується депопуляцією, старінням населення та зменшенням середньої тривалості життя. Особливе занепокоєння викликає стан здоров’я нації в цілому, що має стратегічне значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Показники здоров’я населення України сьогодні настільки погіршилися, наблизившись до критичних, що їх можна оцінити як загрозу національній безпеці. Смерть від нещасних випадків, отруєнь, травм займає перше місце в структурі причин смертності українців. У результаті неприйняття заходів для збереження демографічного потенціалу Україна ще більш відстає від розвинутих держав світу. Тривалість життя населення України наближається до аналогічного показника в країнах Південної Америки (67 і 73 роки) [27, с. 45].
Найбільш страждає від кризових явищ найуразливіша частина соціуму – діти і молодь. За даними управління охорони здоров’я, більше 60% дітей, які у 2007 році вступили до школи, мають ті чи інші порушення соматичного та психічного характеру. У віковій структурі найбільший рівень захворюваності відмічається у дітей віком від 7 до 14 років. Цілком зрозуміло, що в подальшому ця категорія дорослішає і ці негативні показники переносяться на більш дорослих індивідів – студентів та працюючу молодь. У структурі захворюваності дітей віком від 0 до 14 років перше місце займають хвороби органів дихання (62,19%), на другому місці – інфекційні та паразитарні хвороби (5,9%) і хвороби шкіри та підшкірної клітковини (5,6%), третє місце посідають хвороби органів травлення (4,1%). Показники захворюваності підлітків 15-18-літніх показують незначне зниження. У структурі захворюваності підлітків цієї вікової групи перше місце належить хворобам органів дихання (46,2%), на другому місці хвороби шкіри та підшкірної клітковини (7,5%;), на третьому – травми та отруєння (6,4%) [26, с. 9].
Щодо сільської молоді, то на жаль, вона також не може похвалитися добрим здоров'ям та його сприятливими тенденціями – за останні десять років поширеність хвороб лише серед сільських підлітків (15-17 р.) зросла майже на третину (31,8%). Кількість звертань підлітків сільської місцевості до медичних закладів із приводу всіх захворювань становить щорічно близька 12 тис. у розрахунку на кожні 10 тис. підлітків. Загалом як первинна, так і загальна захворюваність підліткового населення сіл нижча, ніж у містах. Це значною мірою обумовлено меншою кількістю звертань і неповним виявленням патології на селі, що пов'язано з недостатньою чисельністю та укомплектованістю сільських амбулаторно-поліклінічних закладів “вузькими” спеціалістами, підлітковими терапевтами тощо. Як свідчать результати вибіркових соціально-демографічних обстежень, які проводить Держкомстат України, основна маса (81%) сільської молоді не має можливості отримати відповідне медичне обслуговування за місцем проживання. При цьому науковці Інституту охорони здоров'я дітей і підлітків АМН України стверджують, що останнім часом стан здоров'я підлітків у сільській місцевості гірший, ніж у міських поселеннях. На фоні певного зниження захворюваності й поширеності хвороб інфекційної та паразитарної патології, хвороб ока та його придаткового апарату, ендокринної системи, значно зростає захворюваність і поширеність новоутворень, розладів психіки та поведінки, хвороб органів травлення. Зростає також поширеність хвороб кістково-м'язової системи та сполучної тканини, систем кровообігу, частота вперше виявлених вад розвитку [26, с. 10].
Епідемічна ситуація щодо поширення в Україні ВІЛ/СНІД в останні роки ускладнилася. З офіційно встановленим діагнозом ”ВІЛ-інфекція” налічується 2879 дітей. Майже всі вони інфіковані своїми матерями, які найчастіше мають молодіжний вік. Найбільша кількість ВІЛ-інфікованих дітей спостерігається у Донецькій, Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській областях та Автономній республіці Крим. Слід відзначити, що насправді становище щодо захворювань ВІЛ/СНІД незрівнянно гірше, ніж його представляють дані офіційної статистики. В Україні за оцінками національних і міжнародних (ЮНЕЙДС, ВООЗ) експертів, кількість ВІЛ-інфікованих громадян визначається у межах 370-530 тис. чол., тобто не менше як 1 % дорослого населення. Щодо хвороб, які передаються статевим шляхом, то слід констатувати, що протягом останніх років відбувається певне зниження захворюваності на сифіліс, гонорею тощо. Вирівнюється також співвідношення між хлопчиками та дівчатами, хворими на сифіліс. Але загалом захворюваність підлітків хворобами, що передаються статевим шляхом є досить високою. Потребує особливої уваги захворювання підлітків на туберкульоз – протягом останніх 10 років в Україні спостерігається неухильне зростання захворюваності на туберкульоз цієї вікової групи.
Виходячи із важливості здоров’я в житті суспільства, різні аспекти здоров’я та його збереження знаходились і знаходяться під прискіпливою увагою науковців. В закордонній практиці дослідження здоров’я відомими є роботи К. Купера (значення оздоровчої практики в діяльності людини), К. Ніші (здоровий образ життя), З. Вендровська (медико-соціальні аспекти діяльності професійних груп), З. Пулкінен (вплив екологічних факторів на здоров’я людини), Р. Банністер (здоров’я в системі інформаційних технологій), С. Дж. Маттіус (методологічні питання здоров’я).
Теоретичну базу вітчизняних досліджень цього явища було закладено в рамках колишнього СРСР, коли фундаментального значення набули роботи радянських вчених: Г.Л. Апанасенко, М.М. Амосова, Л. С. Виготського, П. Ф. Лесгафта, М.О. Семашко.
Значного розвитку аспекти збереження здоров’я набули в працях сучасних російських дослідників: теоретико-методологічні питання, пов'язані з цією сферою (Л.Є. Анісімова, Д.Д. Венідіктов, П.П. Денісенко, О.В. Дмітрієва, Г.П. Макарова, В.Н. Кудрявцева, Ю.П. Лісіцин, В.Д. Ліщук, Л.А. Сабурова, А.В. Сахно, Ф.П. Смірнов, Б.Г. Юдін); дослідження економічних, юридичних, соціально-політичних проблем здоров'я в умовах ринкової економіки (І.Б. Назарова, Н.В. Сергєєв, С.Ю. Сидоріна, Л.П. Ципленкова, Р.Ю. Шульга), проблеми здоров'я окремих груп населення – інвалідів, підлітків, молоді, людей похилого віку (Н.Л. Антонова, І.В. Журавльова, О.В. Краснова, Т.З. Козлова, Л.А. Пономарьова, Д.Б. Раднаева, Л.С. Шилова); вивчення соціально-демографічних і соціально-психологічних особливостей окремих груп населення, так званих груп ризику – підлітків, молоді, що вживають наркотики, алкоголь, мають захворювання, що передаються статевим шляхом (І.В.Журавльова, Л.Ю. Іванова, В.В. Касаткіна, Н.Є. Русанова, О.В. Тюсова); дослідження самозберігаючої поведінки населення загалом та його окремих прошарків (Т.Б. Борискіна, І.В. Журавльова, А.В. Меренков, Л.С. Шилова). Значне місце займають дослідження факторів ризику, що обумовлюють стан здоров'я населення: Е.А. Фомін, Н.М. Федорова (самодермінаційна поведінка населення у сфері здоров'я, вплив на здоров'я стресогенних факторів, зокрема, безробіття, втрати постійного джерела доходу, психоемоційних станів, невдач у сімейному житті); І.Б. Назарова (взаємозв'язок стану здоров'я населення та різноманітних груп факторів: демографічних (стать, вік, національність, місце проживання), економічних (освіта, доход, зайнятість), соціальних та поведінкових (вживання алкоголю, паління, зайняття фізкультурою, контроль за вагою, конфесіальна приналежність).
В українській соціологічній науці останнім часом активно здійснюються спроби подолати суто медико-демографічний підхід до цієї проблеми, розробити нові концепції здоров'я, визначити і дослідити його складові та механізми формування. Можна назвати наступних сучасних українських вчених, які своїми наробками роблять певний внесок у вирішення проблеми здоров'я як у теоретичному, так і практичному плані: роботи А.П. Алексеєнко, В.П. Войтенко, І.В. Єршової-Бабенко, М.В. Кривоносова, І.С. Кратенка, В.Л. Кулініченко, А.П. Лантух, Л.П. Сущенко (теоретико-методологічні проблеми здоров'я); В.С. Бакірова, В.М. Ніколаєвського, О.Я. Бабака, М.І. Яблучанського (дослідження стану здоров'я населення, його соціальних детермінант); І.Е. Бекешкіної, Є.І. Головахи, О.А. Донченко, Н.В. Паніної, Л.М. Юр'євої (проблеми психічного здоров'я населення, вивчення його соціального самопочуття); Ю.І. Саєнко, Г.І. Мімандусової (дослідження здоров'я і соціального самопочуття населення, яке потерпіло в результаті Чорнобильської катастрофи).
Відсутність чіткої концепції здоров'я, призвела до значних розходжень як у його сучасної інтерпретації, так і у визначенні основних факторів впливу. Існує певна розсіяність напрямів дослідження здоров'я: від медико-соціального (найбільш розробленого) до соціологічного, який тільки починає формуватися. Наприклад, в період з 1994 по 2008 рік в Україні захищене близько 200 дисертацій в межах медичної науки з питань збереження здоров’я різними групами населення (О.Є. Абатуров, О.В. Артамонов, О.В. Арямнова, М.Г. Ахаладзе., А.Д. Барзилович, О.В. Бердник, М.П. Беро, О.К. Бондар, І.Б. Бутирська, Ю.В. Бушуєв, Н.В. Василенко, М.П. Вашкулат, Л.М. Величко, М.М. Вовкодав, Ю.О. Гайдаєв, Т.С. Грузєва, Ю.П. Дегтярьов , Т.І. Діордічук та ін.). В той же час не соціологічною наукою, а іншими галузями знань розглядалися питання здоров’я населення України та його особливостей в різних сферах діяльності людини: філософія – 5 дисертацій, педагогіка – 6, психологія – 9, право – 17, фізкультура і спорт – 8, державне управління – 19 дисертацій. Соціологічна наука за той же період представлена однією роботою.
Що стосується здоров'я молоді, то соціологічних робіт тут не дуже багато, хоча останнім часом їх кількість збільшилася. Насамперед треба назвати київських дослідників О.О. Яременко, О.М. Балакірєвої, О.В. Вакуленко, І.Л. Демченко, які провели серію соціологічних досліджень відносно самих різноманітних проблем, пов'язаних зі здоров'ям підлітків, молоді (формування здорового способу життя молоді; вживання у молодіжному середовищі тютюну, алкоголю, наркотиків; сексуальне та репродуктивне здоров'я молоді, підлітків; проблеми ВІЛ-інфікованих). Цікаві дані щодо здоров'я шкільної молоді отримали харківські учені О.В. Кабачна, Є.П. Копіна, В.М. Ніколаєвський, Л.Г. Сокурянська, І.І. Шеремет.
Сьогодні у науковому дискурсі відносно проблеми здоров'я загальноприйнятим є визнання способу життя як найважливішого чинника здоров'я. Це, безсумнівно, привертає увагу вчених – демографів, психологів, соціологів – саме до вивчення способу життя, як головного чинника, що характеризує життя людини в сучасному суспільстві, поведінки в сфері здоров'я. Разом з цим, слід констатувати, що найбільш розробленими сьогодні є прикладні аспекти дослідження здоров'я молоді, пов'язані з фізичною складовою здоров'я: фізичне здоров'я, проблеми ВІЧ-інфекції та СНІДу, наркоманії, алкоголізму. Мало розробленими залишаються теоретичні питання, пов'язані зі здоров'ям як соціальним феноменом, дослідженням факторів впливу, формуванням та розвитком поведінки в сфері здоров'я.
Тому метою мого дослідження є соціологічний аналіз моделей самозбереження та виявлення цінностей здоров’я сучасної української молоді.
Об’єктом даної роботи є моделі самозберігаючої поведінки молоді в умовах сучасного українського суспільства
Предметом роботи виступають особливості і чинники формування такої поведінки.
Для досягнення мети дослідження передбачено виконання наступних завдань:
– проаналізувати теоретико-методологічні напрацювання сучасних науковців стосовно теми і проблеми дослідження і на цій основі визначити сутнісні ознаки поведінкових моделей у сфері здоров'я;
– виявити особливості та типи самозберігаючої поведінки, які притаманні сучасній молоді;
– визначити чинники, які впливають на формування такої поведінки;
– дослідити ціннісні орієнтації молоді в сфері здоров’я;
– вивчити образ здоров’я, який склався в уявленнях молодих людей.
Методи дослідження. В роботі використовувались: історичний метод (при дослідженні генезису концепцій здоров'я та здорового образу життя), порівняльний (при виявленні сутності та специфічних особливостей теоретичних підходів до розгляду здоров'я, інтерпретації його сутності), системний (при обґрунтуванні концепції самозбереження та його залежності від самозберігаючої поведінки), а також моделювання (при визначенні факторів, що впливають на стан здоров'я та на форми самозберігаючої поведінки). Серед конкретно-соціологічних методів у рамках дослідження знайшли застосування: аналіз документальних джерел, анкетування.
Емпірична база дослідження. Для опитування застосовувалася репрезентативна вибірка, до якої ввійшли працівники Дніпропетровського відділення ООО “Комерційного банку "Дельта"”. Кількість опитаних: 100 осіб у віці від 22 до 35 років включно. Анкети оброблені на комп’ютері за допомогою програми SPSS.
Як інформаційна база використовувались також опубліковані дані досліджень здоров'я молоді, що були проведені зарубіжними та українськими вченими, зокрема дані Регіонального моніторингового докладу №7 – “Молодежь в меняющемся обществе. Проект МОNEE. ЦВЕ/СНГ/Балтія. – ЮНІСЕФ”, а також дані соціологічного дослідження “Соціальні проблеми шкільної молоді м. Харкова”, проведеного Східноукраїнським фондом соціальних досліджень і соціологічним факультетом Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Джерелом щодо медико-статистичних показників здоров'я молоді слугували офіційні дані Держкомстату та дані Центру медичної статистики Дніпропетровської області.
Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загального висновку, додатків та списку використаної літератури.
Загальні висновки
Інформація про історію пізнання людиною проблем власного здоров'я і способів його збереження дає конкретні уявлення про складний шлях, який пройшло людство, щоб зрозуміти взаємозв'язок компонентів духовного, психічного і фізичного в її оздоровленні. Науково-технічна революція докорінно змінила життя, його умови. Відповідно драматично змінилася й адаптація людини до реального життя. Вона перестала залежати від росту, фізичної сили і міцності кісток. Пристосування людини до дійсності в наш час залежить переважно від її ціннісних орієнтацій, що знаходить своє відображення в конкретних видах поведінки, впливає на самозбереження індивіда.
Молодь являється специфічною соціальною групою, на яку в сучасних умовах значного погіршення екологічного стану природного середовища, а також соціально-економічних реалій українського суспільства повинно бути прикута особлива увага всіх соціальних інститутів. Від здоров’я молодих людей, залежить майбутнє нації, її перспективи та демографічний розвиток. На наш погляд, отримані дані свідчать про проблемний стан здоров’я молоді, оскільки знайдені серйозні вади, які характеризують фізичний стан здоров’я, значна кількість молодих людей має проблеми з психоемоціональним станом і потребує соціально-психологічної та психіатричної допомоги, певні відхилення має духовний світ молоді, серйозні проблеми фіксуються у соціальній складовій здоров’я. Нездорове молоде покоління навряд чи зможе отримати повноцінну освіту, що відповідає світовим стандартам, професійну підготовку, яка дозволить їм ефективно працювати, включитися у суспільні відносини. Опинившись поза ринкових відноси, поза громадського життя, суспільства, воно поповнює ряди безробітних та девіантів.
Поведінка є однією з основних детермінант здоров’я, ступінь впливу якої значно перевищує вплив багатьох інших чинників. Вона разом з біологією людини, медичною допомогою та навколишнім середовищем відноситься до основних чинників, що визначають рівень здоров’я. Самозбереження молоді в значній степені залежить від її самозберігаючої поведінки. Класифікація моделей такої поведінки дозволяє констатувати наявність двох їх великих груп: позитивної і негативної. Однак в ході дослідження було випробувано дієвість підходу, відповідно якого більш доцільним є розгляд самозберігаючої поведінки у площині чотирьох моделей: досягаючої, адаптивної, регресивної та руйнівної. Причому, тільки першу з них можна вважати такою, що дійсно позитивно впливає на стан здоров’я, самопочуття молодої людини. Решта градацій відображає поступове зниження активності видів поведінки в збереженні здоров’я, почуття відповідальності за підтримання організму в нормальному стані.
Чотирьохвидова модель самозберігаючої поведінки дозволяє виявити в діяльності людей такі компоненти як свідоме ставлення до цінностей здоров’я, відношення до себе та інших людей з приводу здоров’я, усвідомлення руйнівної дії шкідливих звичок, наявність сформованих наукових понять стосовно законів і правил його збереження. В основі поведінки, напрямленої на здоров’я, лежать різні інколи взаємовиключаємі мотиви. Кореляції між діями, позитивними для здоров’я, бувають незначні, тоді як негативні для здоров’я поведінкові акти (куріння, вживання алкоголю, наркотиків) є взаємопов’язаними. При цьому відсутній легко ідентифікований позитивний орієнтир на здоров’я, котрий міг би стати основою для поведінкових актів, які спрямовані на підтримку здоров’я та уникнення ризиків. Відсутність такої орієнтації пояснюється тим, що більшість видів поведінки, важливих по впливу на здоров’я, викликані мотивами, котрі не пов’язані з здоров’ям, та поведінка в сфері здоров’я частіше пов’язана з результатом щоденної дії, не потребуючої свідомої мотивації.
Результати опитування показують, що, незважаючи на поширений погляд стосовно безвідповідальності молоді щодо самозбереження, в цілому можна сказати, що молоді люди піклуються про своє здоров’я. Близько 90 респондентів, що були опитані за програмою даного дослідження, підтвердили високій статус у своїй свідомості здоров’я як соціальної цінності, здійснюють у різних формах поведінкові акти, спрямовані на його підтримання та відновлення. У зв’язку з переносом відповідальності з держави на індивідів проявилась адаптивна модель поведінки особливо у молоді, тому що саме молодь знаходиться у такому періоді який потребує визначення в цьому житті. І тому культура відношення до здоров’я буде постійно змінюватися, наприклад, у молодих людей досягаючого типу: можливі більші затрати на підтримку здоров’я, правильне та якісне харчування, заняття спортом, повноцінний відпочинок, так як саме здоров’я буде розглядатися в якості необхідного ресурсу в здійснені вертикальної мобільності з однієї сторони, а з іншої – максимально реального втілення існуючого потенціалу, якщо відсутня соціальна підтримку, а амбіції дуже високі. Для інших, які не мають матеріальних та психологічних ресурсів, характерна регресивна руйнуюча поведінка в сфері здоров’я. Адаптивна модель самозбереження являється основною формою поведінки сучасної молоді в області здоров’я. Вона не вимагає з їхнього боку значних зусиль, припускає задовольнятися реальним її станом. Зростання руйнівного впливу неблагоприємних екологічних чинників спонукає молодих людей до фаталістичного, потурального відношення до збереження власного здоров’я. В його основі лежить розуміння того, що які б зусилля не прикладала людини, її результати нівелюються природо негативними факторами.
Основними бар’єрами в формуванні самозберігаючої поведінки у молоді є – недостатній рівень потреби в здоров’ї, матеріальний бар’єр, відсутність звички піклуватися про своє здоров'я, хибні уявлення про здоров’я, тому, що частіше за все вони сформовані на основі ненаукових джерел. Парадоксально виглядає елемент поведінки молоді, відповідно до якого, молодь, розуміючи пагубність шкідливих звичок, продовжує активну практику впровадження їх у своє життя, масово вживає алкогольні та тютюнові вироби, пробує наркотичні речовини. Тільки 10% молоді можна вважати такими, що принципово відстоюють позицію здорового образу життя, недопущення набуття шкідливих звичок.
Таким чином, поведінкові фактори можуть бути як сприятливі, так і шкідливі для здоров’я, що залежить від вибору способу життя конкретною особою. При цьому слід враховувати, що протягом життя людина змінює моделі своєї поведінки під тиском суспільства, сім’ї, друзів, комерційної реклами тощо. Отже, для того щоб вплинути на поведінку людини, а особливо молодої, змусити її зробити вибір щодо самозберігаючої моделі поведінки, найліпше конструктивно-досягаючої або конструктивно-адаптивної, необхідні зусилля з боку як самої людини, так і її найближчого оточення та суспільства в цілому.
З урахування важливості способу життя, поведінки у сфері здоров'я, як найважливіших детермінант здоров’я не викликає сумніву необхідність створення відповідної законодавчої бази, реформування інформаційного простору молоді щодо здоров'я (на данний момент вся інформація спрямована на інформування про небезпечність ВІЛ/СНІДу та зміни статевої поведінки молоді), створення навчальних курсів всіх рівнів (починаючи з дитячих дошкільних закладів) щодо наученню здоровому способу життя, формуванню потреби у здоров'ї ще з дитинства. На наш погляд, значну роль у цьому могла би відіграти система засобів масової комунікації, що за допомогою цілеспрямованих циклів молодіжних передач, могли б створити певні уявлення щодо здоров'я, причому у єдності його фізичної, психічної, соціальної складових, показати напрями його збереження. Всі наведені заходи, на наш погляд, могли б вплинути на конкретну поведінку молоді у сфері здоров'я, сприяти їй у виборі, формуванні та шляхів здійснення правильної моделі поведінки.
Молоде покоління в більшості своїй опинилося без надійних соціальних орієнтирів. Руйнування традиційних форм соціалізації, заснованої на соціальній зумовленості життєвого шляху, з одного боку, підвищило особисту відповідальність молодих людей за свою долю та здоров’я, поставивши їх перед необхідністю вибору, з іншого – виявило неготовність більшості з них включитися в нові суспільні відносини. Вибір життєвого шляху став визначатися не здібностями і інтересами молодої людини, а конкретними обставинами. У недалекому минулому достатньо стійкі норми, регулюючі людські потреби і інтереси у сфері соціально-трудових відносин, надійно перешкоджали розвитку індивідуалізму і встановлювали строгі межі тому, чого законно могла добитися молода людина, стійкість суспільства забезпечувалася загальними цілями, що розділяються більшістю населення. Сучасна ж ситуація так само носить подвійний процес: з одного боку, розширюється приватний сектор і посилюється індивідуалізація, з іншою, підривається система соціального контролю, що породжує відчуття безконтрольності, вседозволеності, нестабільності. Такі процесі відображаються в свідомості окремих людей, трансформуються в нові поняття та цінності, які ми могли можливість спостерігати в ході дослідження на прикладі відношення до власного здоров’я.
Таке положення, що характеризується знеціненням норм, свідчить про відчуження молоді від праці і ближнього соціального оточення, сприяє відтворенню соціальної нестабільності. Причому, аномалія буденного життя виявляється головним чином у втраті молодими людьми відчуття зв'язку з суспільством, сприяючи зростанню поведінки, що відхиляється і саморуйнується, в їх середовищі. Молодь повинна бути найбільш здоровою фізично частиною населення, життєвою силою суспільства, згустком енергії, нерозбещених інтелектуальних і фізичних сил, що вимагають виходу. За рахунок цих сил життя суспільства може і повинно бути наповнюватися новою, конструктивною динамікою. ... „Цінності як регулятиви суспільного життя” (М.Шелер, М.Вебер, Ю.Габермас). Зміст
Вступ 3
1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА 5
2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 15
2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА 15
2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА 20
2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА 26
Висновки 31
Література 33
Вступ
Актуальність дослідження в нашій країні цінностей як регулятивів суспільного життя обумовлено тим, що трансформація економічного та соціокультурного простору України потребує пошуку нових ефективних важелів регулювання людської діяльності. Реформування українського суспільства вимагає переосмислення багатьох соціальних проблем, їх аналізу в контексті всієї світової теорії і практики. Неоднозначні соціальні зміни в Україні вимагають глибокого осмислення та переосмислення смислу та ролі усталених цінностей, світоглядно-практичної переорієнтації як суспільної, так й особистісної свідомості, зміни, насамкінець, ціннісних установок як підґрунтя мети наукового пізнання.
Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину. Ці дві теми філософських роздумів ішли паралельно, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи одна одну. Але в критичні моменти розвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Філософське мислення пов’язує людину і людство з його потребами, з одного боку, і зі світом культури як світом цінностей з іншого. А оскільки це так, то одним з найважливіших аспектів філософського теоретичного осягнення людиною світу є ціннісний підхід, що знаходить свою методологічну основу в загальній теорії цінностей (аксіології).
Теоретико-методологічне обґрунтування поняття цінностей можна зустріти в роботах М.Бердяєва, Е.Фромма, В.Франкла. Аксіологічний драматизм характеризує роздуми М.Вебера і А.Швейцера, О.Шпенглера і К.Ясперса, К.-Г.Юнга і А.Камю, Г.Ріккерта і В.Дільтея, Т.Парсонса і П.Сорокіна, М.Шелера і Ю.Габермаса. Сфера морально-етичного побутування цінності та практичні соціально-культурні проблеми ціннісного відношення розглядаються у дослідженнях Н.Ю.Бортнікової, О.Г.Дробницького, А.М. Єрмоленко, В.А.Малахова, В.А. Сіверса, Ф.А.Хайєка та ін.
Здавалось би, що значна розробленість теми повинна була б сприяти глибокому осмисленню даного явища та опрацьовання певних висновків та рекомендацій стосовно вдосконалення суспільного життя, проте, універсальність поняття „цінності” та ціннісного відношення людини до світу, проникненість ним свого життя загалом стали однією з причин розмитості поняття “цінність” у філософії, де воно уявляється зрозумілим з самого початку, інтуїтивно. Але ця первинна наочність цінності приховує та утаємничує буттєву глибину, зумовлює значну складність її аналізу та обґрунтування.
Сказане вимагає нових підходів до дослідження ціннісного життя взагалі і діяльності окремої людини, зокрема; пояснює першочерговість соціально-філософського аналізу теоретичних і методичних питань способу, форм і функціонування цінностей для дійсного знаходження шляхів подолання складної і болісної сучасної соціокультурної ситуації. Тому метою даної роботи є звернення до духовної спадщини філософів сучасності та минулого для більш глибоко вивчення значення цінностей в суспільному житті.
На реалізацію мети дослідження були спрямовані наступні завдання:
• проаналізувати методологічне і світоглядне значення категорії “цінність” у пізнанні існування і функціонування людського суспільства;
• провести філософсько-історичний аналіз основних підходів до проблеми розуміння цінностей як регулятивів суспільного життя філософами М.Вебером, М.Шелером, Ю.Габермасом;
• оцінити ставлення вищевказаних філософів до проблеми цінностей людського буття як показника розвитку суспільства в контексті історичних зламів епохи.
Об’єктом дослідження стали цінності суспільного життя. Предметом дослідження – роль цінностей як регуляторів суспільства.
Методологічну основу дослідження склали загальнофілософські принципи об'єктивності й історизму, всезагального зв'язку та розвитку, історичного і логічного, єдності соціальної теорії і практики.
1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА
Цінність – значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, і, як правило, їх розуміння і аналіз здійснюється через поняття „культура” в широкому смислі цього слова. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, яка є предметним полем їх формування. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму [14, 4].
Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних основ в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів.
Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. „Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі” [17, 386].
Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.
Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявно не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності – ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа.
Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її, наділяючи людськими смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність.
Світ цінностей – це світ саме практичної діяльності. Наше емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється в практичному житті. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. "Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони відчуваються нами як оцінки" [9, 12]. Аксіологія як теорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження характеру і структури людської діяльності.
Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб'єкта.
Цінності виростали з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, що потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно він відображається в меті. Мета – це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності.
Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуття значимості явищ, суб'єктивне поцінування їх. У свою чергу цінності надають емоціям глибини, значущості, перетворюючи їх у стійкі почуття. Завдяки емоціям у ціннісних актах людині дана вона сама, її суб'єктивно-психологічне ставлення до дійсності.
Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це – функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.
І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чином спрямовуючи й організовуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності.
Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння.
"Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення" [9, 13].
Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об'єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології.
Цінність – явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб'єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об'єктивна значущість та суб'єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину.
Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності – належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з'ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення.
Суб'єктивний компонент цінностей не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічному світі, який репрезентований системами соціальних значень. Для окремої людини суспільні значення є об'єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об'єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвіду, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами.
Цінність конституюється для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність – це характеристика оцінюваного, а оцінка – процес встановлення наявності чи відсутності цінності.
Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує в собі ціннісний проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого нічого не виткано, ще не є цінністю. Зацікавленість у певних потребах є неодмінною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об'єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. (Житло – цінність, упорядковане житло – оцінка.) Таким чином, оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами й інтересами суб'єкта.
Оцінка передбачає існування підстави або критерію, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної.
Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що "гарна споруда – всього лише погані руїни". Взірцем, згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви, технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ – значить підвести її під певне поняття, взірець. Назвати звичну річ іншим ім'ям – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ. Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп. Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми – це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки. Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми.
Основна форма, в якій функціонують цінності, – ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів. Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя.
Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності, імперативності, спонукальності. Найяскравіше в ідеалі виражена його закличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес. Дослідники зазначають, що в ідеалі виражена особистісно інтеріоризована ідея. Ця ідея носить надосібний характер. Вона повинна мати в свідомості індивіда таке всебічне обґрунтування, щоб він приймав її за істину.
Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда.
В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, політична (етатизм) орієнтації. Домінування в кожному з типів певного виду цінностей модифікує сукупний зміст таких систем і робить їх системами, на які орієнтовані певні соціально-культурні групи, з визначеними установками та способом життя.
Етизм – це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей.
Для естетизму найбільш властива орієнтація на естетичні цінності в житті людини. Це однобічна життєва орієнтація, привабливість якої – у здатності відірватись від світу турбот і відповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства.
Ціннісній орієнтації утилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх, зводячи навіть людину до її вартості.
Науково-теоретична орієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. В поясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує на універсальність свого світобачення.
Політична орієнтація пов'язана з прагненням до влади, до кар'єри. Вона притаманна шанолюбним людям, що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших.
Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей. До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри.
Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод – на цінність добра. Пізнання об'єктивного світу і суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри.
Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору.
Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики.
Потреба в сенсі – це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей. Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в Універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття.
Таким чином, цінності виконують у людському бутті кілька функцій. Вони виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) "поля взаємності", ґрунт для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного світу; 4) "мотиви мотивів", смислове обґрунтування цілей діяльності; 5) життєві та історичні орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов'язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов'язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання.
2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА
Одним з основоположників аксіології як філософської науки про цінності вважається німецький філософ і соціолог Макс Шелер (Scheler) (1874 – 1928). У еволюції філософських поглядів Шелера виділяють ранній (прикладна феноменологія, подолання неокантіанства), класичний (релігійний – некатолицькій; соціологія знання і феноменологічна аксіологія) і пізній (відхід від теїзму і обґрунтування філософської антропології) періоди.
Головними роботами М.Шелера, в яких він піднімав питання цінностей та інші питання, що були пов’язанні з роллю та місцем людини в суспільстві, були такі: "Формалізм в етиці і матеріалістична етика цінностей" (1913 – 1916), "Становище людини у космосі” (1928), "Філософський світогляд" (1929), "Трансцендентальний і психологічний метод" (1900), "Феноменологія і теорія пізнання" (1913 – 1914, опублікована в 1933), "Криза цінностей" (1919), "Про вічне в людині" (1921), "До феноменології і теорії симпатії та про любов і ненависть” (1923), "Форми знання і суспільство" (1926). Шелер зумів "збудувати" цільну систему поглядів, окремі підсистеми (області) якої взаємно доповнюють, коректують і обґрунтовують одна одну. У такому ракурсі розгляду вся творчість Шелера, що прийшлася на початок ХХ ст., бачиться як грандіозна спроба антропологічного "розвороту" в практиці європейських способів "філософствування", які на той час зайшли в "безвихідь" і попалися в свої ж "пастки".
Початкова установка антропологічного дискурсу Шелера задається тим, що він постулює початкову подвійність „істинної” людської дії. Він акцентує увагу, що вона може включати до себе як ідеальну, так і життєву складову. Будь-який акт свідомості інтенціонален, тобто направлений на предмети, але самі ці предмети можуть бути як "практичними", (презентуючими людську тілесність), так і "ідеальними" (презентуючими компонент людського буття). Останнє має як би два горизонти – емпіричний, ситуативний і надемпіричний. Згідно Шелеру, в надемпіричному горизонті людина протиставляється світу, „піднімається над життям”, становиться причетною Абсолюту – Богу [21, 56].
У цьому, другому, горизонті людина має справу з трансцендентним – з цінностями, які існують у світі, визначають нормативність людській поведінці, "значать" в ньому через певні системи оцінок, але ніколи не можуть бути виведені з властивостей предметів і явищ цього світу і завжди залишаються самототожними в своїй суті. В цьому відношенні Шелер "жорстко" протиставляє своє розуміння неокантіанському (Віндельбанд, Ріккерт) зведенню цінностей до чистих значимостей. Слід, проте, на думку Шелера, розрізняти власне цінності і їх носіїв, що виявляють їх в благах і станах речей. Точно також їх слід відрізняти від їх "затребованності" в людських потребах і інтересах, що приписують цінностям позитивні або негативні значущості. У цих випадках, відповідно Шелера, слід говорити про дієвість явища цінностей в благах і станах речей по відношенню до суб'єктів. Причетність до цінностей дозволяє останнім апріорно-безпосередньо бачити предмети, які зовні фіксуються як певні порядки данностей. Тим самим Шелер вводить поняття "матеріального апріорі", що дозволяє сходити до суті через відповідність акту цього сходження предмету, протиставляючи його ("матеріальне апріорі") "формальному апріорі" Канта, який вимагав дотримання умов необхідності і загальності.
Феноменологічний досвід, згідно Шелеру, протистоїть нефеноменологічному досвіду, що випливає з природної установки, природної конституції суб'єкта пізнання. Це не іманентний досвід, він знаково-символічно опосередкований і "домислений", а тим самим має справу не з феноменами, а з "домисленим". Таким чином, цінності є у Шелера інтенціональним змістом певних (не всіх) людських актів, виступаючи підставою для тих або інших цільовольових зусиль. Ступінь доступності цінності або цінностей суб'єктам дозволяє їх ієрархізувати, дати типологію на підставі певних критеріїв. У принципі, потенційно (через причетність Богу) людина здатна необмежено "прориватися" до цінностей, проте через свою "світоглядну недосконалість" і обмеження, які накладаються сучасною "практицістською" цивілізацією, її можливості в цьому відношенні різко обмежуються структурами переживання цінностей, що складаються. При цьому, за Шелером, чим більш повноцінною є особа, тим більш цінним становиться для неї світ, і навпаки [21, 62].
Шелер не вважає розум початком, що визначає людину, і інакше трактує чуттєве – через поняття "емоційного апріорі", завдяки якому тільки і можливий хід до "останньої суті" речей – цінностям, і без якого неможливий феноменологічний досвід. "Інтенціональне відчуття чого-небудь", на думку філософа є вищим рівнем в багатошаровій структурі відчуттів, решта рівнів презентують в ній "стани відчуттів": 1) відчуття відчуттів, 2) відчуття тілесності, 3) чисті душевні відчуття, 4) духовні відчуття. "Стани" суть "емоційні функції" (у межах, нередукованих до рівня несвідомого пасивних афектів і активно-агресивних пристрастей), "базис" ("субструктура") структури чуттєвості, відповідальний за переваги-відкидання цінностей; "інтенції" суть "переживання" (любові-ненависті), емоційно нейтральні, мають справу з єдиною цінністю, спонтанні за своєю природою ("суперструктура", "надбудова"). Вони задають строгий, точний, об'єктивний "порядок серця" (акти переживання носять космічний, а не психологічний характер). Їх задача відкривати (але не створювати) самототожні цінності, тобто розширювати "масштаби" їх існування.
Своє етичне навчання Шелер конституював як "матеріалістичну етику", що проголошує не обов’язок, а цінність своїм обґрунтуванням, своєю "матеріальною" основою. Вищих же своїх проявів любов досягає як любов до Бога – Абсолютної цінності, необхідного "центру", що не дозволяє заповнити цей "центр" різного роду "ідолам" і "фетишам". Будь-яка любов є "дрімаюча" любов до Бога, що робить можливим для сущого, залишаючись самим собою, бути причетним іншому сущому. Людину робить людиною перш за все здатність трансцендувати себе в актах молитви ("не людина молиться – він сам є молитва життя, здійснена поверх нього самого, він не шукає Бога – він той живий "Ікс", якого шукає Бог!"). Цінності святості, за Шелером, займають вищий четвертий рівень в структурі цінностей, збудованих за принципом "релятивності" по відношенню до Абсолютної цінності (перші три рівні у порядку "наростання" наближеності до Бога: 1) гедоністичні цінності корисності, 2) вітальні (від слова „vitalis” – життєвий) цінності, 3) духовні цінності етики і права, естетики, чистого пізнання.
Цінності святості є, на думку Шелера, переживаннями предметів, апріорно даних як символи священного, як розуміння Бога в якості "абсолютного особистого духу". Наслідування певному типу домінуючих цінностей конституює той або інший (ідеальний, "схемний", за Шелером) тип особи. Таких типів філософ визначає три: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої. Таким чином, Шелер вводить вже в своїй аксіології принципову відмінність типів пізнання за їх можливістю "наближення" до Абсолютної цінності: емоційно-діяльнісне, метафізично-споглядальне, "рятуюче" (що йде від Бога). Прийнявши ідею Арістотеля про "сходи істот" (рос. – „лестницу существ”), Шелер обґрунтовує "серединне" місце людини між твариною і Богом, її причетність і тому, і іншому (людина знаходиться між ними, вона – "межа", "перехід", "божественне явище" в потоці життя, вічний "вихід" життя за межі самої себе"). Вона є сполученням різних порядків (людського і надлюдського, кінцевого і нескінченного, тимчасового і вічного, природного і надприродного). З одного боку Шелер, вслід за Ніцше схильний вважати людину "хворою твариною", "помилковим кроком життя", що завів homo naturalis в "безвихідь" (в цьому відношенні відмінності homo naturalis від homo farber чисто кількісні. З другого боку, вслід за Августином Блаженним він слідує ідеї богоподібності людини, неможливості визначення її сутності через саму себе. З одного боку, будучи причетною до життя через свій тваринний початок, людина включена у відносини панування, з іншою, – будучи спрямованою до Бога, до Абсолюту, людина постійно виходить за межі самої себе в актах любові. Відповідно поглядам Шелера, особистість не можна (та і не треба) пізнавати, її можна тільки "зрозуміти" в ході люблячого спогляданні суті.
Людина як особистість відчинена світу, на відміну від тварини, що завжди говорить світу "так", вона здатний говорити "ні", вона – "аскет життя", "вічний протестант", "вічний Фауст". Вона локалізована в одушевленому тілі, але проектується "позажиттєвим" духом, утримується їм в світі цінностей. Одушевлене тіло, фундоване життєвим поривом, втілює в собі силу, конституюється в "тут-бутті", "бутті в собі", другу складову якого утворює "буття в трансценденції" на основі духу, що втілює в собі дієву немічність, безсилля (звідси початкова трагічність людського буття, чим вище підіймається людина в своєму розвитку, тим життєво слабкіше вона стає). Дух створює культуру, але не може сам втілити її в соціумі, в світі дієвого (він могутній тільки в світі ідей, "сила" яких – в їх "чистоті" "неохопленої" дійсності). Тому векторність людині, на думку Макса Шелера, завжди задається "з низу до верху", а не навпаки (від "пориву" до "цінності"), "нижче" завжди виступає умовою для "вищого", але прогрес духу завжди здійснюється за рахунок аскетичного заперечення життя. "Хитрість духу" повинна полягати в умінні "поставити" собі на службу "нижчого", при цьому дух завжди "дистанціює" від життя, використовуючи схильність людини до неприйняття дійсності. Таким чином, людина визначально є подвійною, вона завжди "в світі" і "за світом". Звідси і амбівалентність самого поняття "людина", в якому дані одночасно і "популярність" і "таємниця", що підлягає постійній розшифровці, що дозволяє наближатися до ідеалу "загальної людини". У розшифровці "таємниці" людини і укладено власне, згідно Шелеру, призначення сучасної філософії.
Таким чином, на думку філософа, найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Шелер вважав цю форму втілення цінностей головною. Згідно його поглядів, кожна видатна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. Філософ намагався зробити спроби обґрунтування за допомогою своєї концепції цінностей тих соціально-політичних процесів, які були притаманні Європі початку ХХ століття. Перша світова війна, біди і жахи якої збентежили людство і поставили його на межу абсурду, дозволила М.Шелеру говорити про певну кризу цінностей своєї епохи. В час соціальних потрясінь виключається все, що відноситься до усталених життєвих цінностей і являє собою кризу цивілізації, яка свідчить про те, що цінності людини є дуже мінливі.
2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА
Макс Вебер народився в середині ХІХ ст. і його розвиток як людини співпав з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світові стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового ґатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища.
М. Вебер як і ряд інших західних філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважав, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Він першим ввів у філософію поняття "цінність". Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме, цінне. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності та ін.
Головна праця М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 –1905) розглядує розвиток суспільства відповідно до появи та зміцнення в свідомості людей цінностей накопичення капіталу. Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування.
Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863 – 1936), з яким вступив в полеміку з цього питання М.Вебер, вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя.
У своїй дослідницькій діяльності науковець, на думку Вебера, повинен виходити з домінуючих у даний момент цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не виступає як об'єктивний неупереджений дослідник, а керується існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Розв'язує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності і оцінку. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у даному суспільстві цінностей, інакше його праця не приноситиме користі людям, котрі живуть у цьому суспільстві. Але власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.
Будь-яке тлумачення стосовно раціонально орієнтованої цілеспрямованої дії володіє – з погляду на розуміння використаних засобів – вищим ступенем очевидності. Якщо не з такою ж повнотою, то все-таки з достатньою ясністю, відповідної властивої нам потреби в поясненні, ми розуміємо такі "помилки" (зокрема змішання проблем), які не чужі нам самим або виникнення яких ми здатні за допомогою "вчувствовання" співпереживати. Навпаки, високі "цілі" і "цінності", на які, як показує досвід, може бути орієнтована поведінка людини, ми часто повністю зрозуміти не можемо, хоча у ряді випадків здатні осягнути його інтелектуально; чим більше ці цінності відрізняються від наших власних, найважливіших для нас цінностей, тим важче нам зрозуміти їх в співпереживанні за допомогою "вчувствовання", силою уяви. Залежно від обставин нам у ряді випадків доводиться або задовольнятися чисто інтелектуальним тлумаченням названих цінностей, або, якщо і це виявляється неможливим, просто прийняти їх як даність і спробувати по можливості зрозуміти мотивовану ними поведінку за допомогою інтелектуальної інтерпретації або наближеного співпереживання (за допомогою "вчувствовання") його загальної спрямованості. Сюди відносяться багато високих актів релігійності і милосердя, недоступні тому, для кого вони не існують як цінності; в рівній мірі недоступний і крайній раціоналістичний фанатизм, наприклад, вчення про “права людини” тим, хто повністю його відкидає. Афекти (страх, гнів, честолюбство, заздрість, ревнощі, любов, натхнення, гордість, мстивість, шанування, відданість, різні прагнення) і засновані на них ірраціональні (з позицій цілераціональної поведінки) реакції ми здатні емоційно співпереживати тим інтенсивніше, ніж більш самі до них схильні; якщо ж вони значно перевищують за своєю інтенсивності доступні нам переживання, ми можемо зрозуміти їх значення за допомогою "вчувствовання" і раціонально виявити їх вплив на характер поведінки індивіда та вживані їм засоби.
Услід за Ріккертом, Вебер жорстко формулює принцип: усяке пізнання є судженням. Не інтуїція, не проникнення, не безпосереднє осягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаючого суб’єкта об’єкту, що пізнається, і опосередковане співвіднесення цих протиставлених елементів. Усяке безпосереднє проникнення в об’єкт, усяке злиття суб’єкта з об’єктом, незалежно від того, відбувається воно на рівні психології (проникнення) чи на рівні спекулятивної філософії (тотожність суб’єкта і об’єкта), Вебером відкидається в якості основи наукового дослідження. Судження передбачає співвіднесення матеріалу (нескінченного емпіричного багатоманіття) з деякими принципами; у Ріккерта в якості останніх виступають цінності. “Співвіднесення з цінністю” і для Вебера є тим актом, який конституює загальнозначимість судження.
Філософ пише: „ „Співвіднесення з цінністю” передбачає єдиний шлях переходу від повної невизначеності “проникнення” до того роду визначеності, який в змозі дати пізнання індивідуальних духовних змістів свідомості. Бо в протилежність простому “змісту почуття” ми позначаємо “цінністю” саме тільки те, що здатне перетворити зміст деякої позиції в артикульовано-усвідомлене позитивне чи негативне “судження”...”Передбачення” деякої етичної чи естетичної “цінності” в усіх без виключення випадках містить у собі висловлення деякого “ціннісного судження” ” [6, 122].
Вебер розмежовує два акти – “співвіднесення з цінністю” та оцінку: якщо перший перетворює наше індивідуальне враження в об’єктивне і загальнозначиме судження, то другий зовсім не виводить за межі об’єктивності. “Це вірно, що світогляди різних людей постійно втручаються в сферу наших наук, навіть у нашу наукову аргументацію, вносячи в них туман невизначеності, що внаслідок цього по-різному оцінюється переконливість наукових доказів (навіть там, де йде мова про встановлення простих каузальних зв’язків між фактами) в залежності від того, як результати дослідження впливають на шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується чи зменшується в такому випадку можливість здійснити певні бажання”[6, 350].
”Співвіднесення дійсності з ціннісними ідеями, що надають їй значимості, виявлення і упорядкування забарвлених цим компонентів дійсності з точки зору їх культурного значення – дещо зовсім несумісне з гетерогенним аналізом дійсності за посередництвом законів і упорядкуванням її в загальних поняттях. Ці два види мислительного впорядкування реальності не знаходяться в обов’язковому логічному взаємозв’язку. ”[6, 374].
Наука про культуру, суспільство та історію, заявляє Вебер, повинна бути також вільна від оціночних суджень, як і наука природнича. Така вимога зовсім не означає, що вчений повинен взагалі відмовитись від власних оцінок і смаків, просто вони не повинні втручатись в межі його наукових суджень. “Постійне змішування наукового трактування фактів і оціночних міркувань залишається самою поширеною, але і самою шкідливою особливістю досліджень в області нашої науки. Але відсутність переконань і наукова об’єктивність ні в якій мірі не тотожні”[2, 356]
Хоча до цих пір Вебер розмірковував як учень Ріккерта у питанні про цінності та оцінки, однак в самі передумови останнього він вносить суттєвий коректив. На відміну від розгляду цінностей та їх ієрархію як надісторичне, Вебер схильний трактувати цінність як установку тієї чи іншої історичної епохи, як властивий епосі напрям інтересу. “Що стосується значення висловлювання “співвіднесення з цінністю”, то я повинен послатися на більш ранні висловлювання і перш за все на відомі роботи Ріккерта, – пише Вебер в статті “Смисл “свободи від цінностей” соціологічних і економічних наук” – Слід тільки нагадати про те, що висловлювання “співвіднесення з цінністю” передбачає тільки філософське трактування того специфічно наукового “інтересу”, який керує вибором і обробкою об’єкта емпіричного дослідження” [5, 122].
Інтерес епохи – це дещо більш стійке і об’єктивне, ніж просто окремий інтерес того чи іншого дослідника, але в той же час це дещо більш суб’єктивне, ніж надісторичний інтерес, що отримав у неокантіанців назву “цінностей”.
“Що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає в безкінечне переплетення каузальних зв’язків, визначають пануючі в даний час і в мисленні даного вченого ціннісні ідеї...Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне до істини” [2;382]. Ріккерт правильно відмітив ступінь залежності веберівської методології від неокантіанської теорії цінностей: Вебер запозичує принцип “співвіднесення з цінністю” як логічний принцип, що робить можливим висловлювання загальнозначимих суджень у сфері наук про культуру; він приймає науковчення Ріккерта як логік, але не більше. Відрізняється від Ріккерта в наступному:
1) Ріккерт розглядає цінності як надісторичні принципи, як останній фундамент наукового пізнання і людського етичного діяння. Вебер же вбачає в них деякі історичні утворення, загальні для певного періоду часу, але такі, що не мають сили поза межами цього періоду (“інтерес епохи”);
2) Ріккерт хоче побудувати на основі теорії цінностей універсальну теорію світобудови; Веберу це здається утопічним; для нього теорія цінностей є логічним засобом дослідження, постулат логіки – не більше. Вебер по-своєму розуміє як зміст теорії цінностей, так і її значення. Оскільки згідно з Вебером, цінності суть лише вираження загальних установок свого часу, настільки у кожного часу є свої абсолюти. Абсолют, таким чином, виявляється історичним, відносним. а Вебер виявляється близьким до історизму в змістовному, “онтологічному” загальносвітоглядному відношенні.
Таким чином, поняття "цінності" гармонічно вписуються в раціональну систему Вебера, пояснюючи глибинні причини раціональної поведінки індивіда в суспільстві. Для його поглядів характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення раціонально діючої людини – це капіталізм з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональною бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з точки зору раціональності. Вебер вводить поняття ідеального типу – зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Завданням філософії, на думку Вебера, саме і є необхідність встановлювати відповідність реальності ідеальним типам, які є втіленням "інтересів епохи", проявом пануючих у даний час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони, як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства, є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства. Цінності для Вебера – це розуміння обов'язку, яке стає основою для соціальної дії.
2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА
Юрген Габермас (Habermas) (народився в 1929) – німецький соціальний філософ, концепція якого виступає рубіжною точкою повороту некласичної філософії від модернізму до постмодернізму. Основні твори філософа: "Структурна зміна громадськості" (1962), "Теорія і практика" (1963), "Пізнання і інтерес" (1968), "Техніка і наука як ідеологія" (1968), "Рух протесту і реформа вищої школи" (1969), "До логіки соціальних наук" (1970), "Теорія суспільства або соціальна технологія" (спільно з Н.Луманом, 1971), "Культура і критика" (1973), "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973), "Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму" (1973), "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976), "Що таке універсальна прагматика" (1976), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1983), "Ранні дослідження і доповнення до теорії комунікативної дії (1984), "Філософський дискурс модерна" (1985), "Мораль і комунікація" (1986), "постметафізичне мислення" (1988), "Факт і значущість" (1992), "Роз'яснення до етики дискурсу" (1994). В своїх роботах він піддавав глибокому аналізу суспільні процеси сучасності, намагався пояснити соціальний розвиток через свідомі прагнення людей до певних ідеалів, цінностей.
Виступаючи на початку своєї професійної кар'єри провідним представником молодого покоління Франкфуртської школи, Габермас усвідомив можливість теоретичної інтерпретації "оречовління" (Verdinglichung) через побудову теорії раціоналізації: "Вже тоді моєю проблемою була теорія модерна, теорія патологій модерна, з погляду здійснення, деформованого здійснення, розуму в історії", – писав Габермас. Аналізуючи "критичну теорію суспільства" Хоркхаймера – Адорно – Маркузе, Габермас підкреслював, що в рамках подібного підходу неможливо встановити нормативні передумови її власного генезису як акцентовано раціонального інтелектуального здійснення. Рефлективно долаючи "критичну теорію суспільства", Габермас доходить до висновку про те, що недоліки її зводяться до наступного: 1) нечіткість нормативних відносин; 2) абсолютистське трактування істини і відношення філософії до наук; 3) недооцінка демократичних традицій правової держави. Габермас заперечував проти зведення класичною "критичною теорією" суспільної раціональності до раціональності трудової діяльності і – як наслідок – проти редукції процесу самоздійснення людського роду до трудової діяльності. На думку філософа, інституційні межі суспільства ("виробничі відносини" за Марксом) зовсім не є безпосереднім результатом процесу праці. Надалі практика повсякденності „з презирством” ігнорується, признається відвернутим або несамостійним чинником. В комунікативній дії починає бути присутній креативний момент сумісного конституювання миру мовними і когнітивно-інструментальними засобами. У ньому є також морально-практичні і експресивні моменти здійснення усередині цих світів таких функцій мови, як опис, сприяння налагодженню міжсуб'єктних відносин і вираз суб'єктивних намірів. У модерні в кожному з цих моментів виділилися на принципах світобачення «сфери ціннісних критеріїв». З одного боку, це мистецтво, література і естетична критика, а з іншою – дискурси, які виростають з процесів навчання і спеціалізуються на вирішенні проблем і дослідженні питань істини і справедливості; один напрям пов'язаний з перетворенням світу, інший – з процесами навчання-освіти усередині цього світу. Ступінь віддаленості знань мистецтва і критики, що перетворилися на системи, науки і філософії, права і моралі від повсякденних комунікацій визначається тим, наскільки вони готові обмежитися виконанням словесної функції і таким її аспектом, як вираз значень.
З погляду окремих сфер культурних цінностей синдром буденного світу є «життям», «практикою» або «моральністю». Їм протистоять «мистецтво», «теорія» або «мораль». Про своєрідну роль посередників, яку грають критика і філософія, Габермас говорить в іншому контексті. У першому випадку співвідношення «мистецтва» і «життя» представлене так же проблематично, як в другому співвідношенні «теорії» і «практики» або «моралі» і «моральності». Неопосередкована перестановка спеціальних знань в приватні і суспільні сфери буденного життя може, з одного боку, поставити під загрозу автономію і своєрідність систем знань, а з іншого – порушити цілісність контекстів життєвих світів. Знання, орієнтовані винятково на те, щоб виразити претензію на знання навіть в не характерному для контексту варіанті всім спектром виразних засобів, властивих повсякденній практиці, виводять з рівноваги комунікативну систему світу. Такого роду втручання „приводять до естетизації, онаучиванню або моралізації окремих життєвих сфер; найхарактернішими прикладами їх практик є експресивні контркультури, реформи, що проводяться на користь технократії, або фундаменталістські рухи” [20, 156].
На думку Габермаса, в сучасних суспільствах добиваються визнання принципи правопорядку і моралі, які все менш відповідають партикулярним життєвим формам. На особовому рівні набуті в процесі соціалізації когнітивні структури все більш відділяються від змістовних знань у області культури, з якими вони спершу інтегрувалися у сфері «конкретного мислення». Предмети, на яких сперши відпрацьовувалося здійснення формальних повноважень, робляться все більш нестійкими. Філософ, простежуючи цю тенденцію, враховував тільки ступінь свободи, визначаємій структурними компонентами „життєвого світу”, і при цьому одержав наступні остаточні варіанти: для культури цей стан тривалого перегляду нестійких традицій, для суспільства – стан залежності легітимних систем від формальних, виключно дискурсивних методів визначення і обґрунтування нормативів; для особи – стан ризикованого самоврядування абстрактною персональною ідентичністю. Структури здійснюють тиск на знання,, зводячи його до критичного рівня, вони визначають цінності, встановлюють нормативи і примушують проводити самокеровану індивідуалізацію (оскільки абстрактна персональна ідентичність припускає відхід до самореалізації в автономних життєвих проектах.
Перспектива аналізу, на думку Габермаса, – катастрофічна для сучасної цивілізації і культури, побудованим за принципами раціональності, коли існує тенденція до перетворення їх початкових принципів в свою протилежність. Філософ протиставляє свою точку зору концепціям Адорно і Хоркхаймер, котрі вважали, що не тільки ідеальна, але і практична тенденція до самознищення властива раціональності. При цьому термін Aufklarung – Просвіта – трактується гранично широко: це не тільки історична епоха, але і процес становлення людини як розумної істоти, на практиці реалізовуючій цінності розуму, розвиваючій науку, суспільні демократичні інститути, норми соціалізації і свободи. Така сукупність підходів була названа Ю. Габермасом «проектом модерна». Критичний аналіз філософа зосереджений на виявленні інструментального характеру знання, яке повинне було звільнити людину від залежності від природи (від «влади природи»), але привело тільки до її тотального поневолення. Так, в проблематику критики розуму Габермас увійшла тема влади (панування) як одна з центральних для пояснення індустріальної сучасності.
Поняття „життєвого світу” допомагає Габермасу показати, як цінності зберігаються в цьому просторі у вигляді текстів. На думку дослідника, традиція не розривається, якщо відтворення культурних цінностей здійснюється засобами критичного аналізу. Розвиток потенціалу заперечення як невід’ємної процесу досягнення взаєморозуміння за допомогою мовного спілкування в структурно диференційованому життєвому світі стає заставою того, що тексти слідуватимуть один за одним і збережеться спадкоємність традицій, які, як відомо, живі лише завдяки силі переконання. Так само не розірветься в соціальному просторі і мережа, сплетена з відносин, заснованих на взаємному визнанні, якщо соціальна інтеграція виходитиме з абстрактного, але проте скроєного «за індивідуальними мірками» універсалізму. Воля призначена для того, щоб налагодити соціальне партнерство всіх груп, враховуючи інтереси кожного окремо взятого індивіда. Беручи участь в дискурсі, індивід, кажучи «так» чи ні», наданий сам собі тільки за умови, що сумісними пошуками істини він все-таки залучений в універсальне співтовариство. При зміні поколінь в рамках певної історичної епохи якість універсальності не зникає, тоді як процес соціалізації виходить за рамки індивідуалізації.
Важливо підкреслити, що Габермас свідомо декларує раціоналізм своєї концепції, зв'язуючи просування комунікативного розуму із збагаченням культурного потенціалу суспільства. Суспільні групи можуть використовувати в своїй діяльності тільки ресурси раціоналізованих життєвих світів. Перш за все це відноситься до культури – присутнього в науці і філософії потенціалу знань індивідів про світ і про самих себе; культура – це і гранично широкі норми права і моралі, і досвід радикального естетичного модерна. Більш того, культура є для Габермаса найважливішим ресурсом в практиці вдосконалення комунікативного співтовариства. На його думку, культура, досвід допоможуть Європі знайти свою нову ідентичність – як комунікативного співтовариства.
Таким чином, у 80-х роках ХХ ст., коли писалися твори філософа про постмодерн, рецепт Габермаса представлявся не тільки дієвим, але і цілком здійсненним в практиці європейського співтовариства. Події почала XXI в., загострення релігійної, національної, соціальної і культурної ворожнечі, які відобразила зіткнення глобалістських і антиглобалістських тенденцій в суспільстві, примусили Габермаса повернутися до проблеми дискурсу і контрдискурсу сучасності, втіленої у філософському знанні про модерність – ціннісну установку соціуму. Про це він говорив в своїй лекції у Франкфурті-на-Майні незабаром після нью-йоркських подій 11 вересня 2001 р. Нове звучання теми модерна ще раз підкреслює важливість багатьох «за» і «проти», виказаних Габермасом в його творах.
Висновки
Розуміння цінності як філософської категорії завдяки сенсоутворюючій функції актуалізується в ті епохи, які потребують складання і фіксації у філософській, науковій, соціокультурній, урешті-решт, побутовій сферах індивідуальної і суспільної свідомості таких вихідних положень і засадових принципів, на фундаменті котрих будується нова світоглядна картина світу. Це уможливлює прийняття в практику і культуру нового матеріалу, забезпечує динаміку уявлень і знань людини про навколишній світ і саму себе, створює нелінійно-лінійну суспільну систему. В часи пошуку нової інтегративної та інтерпретативної ідеї, нового цілісного світобачення саме поняття цінності виступає фундаментальною категорією для всього суспільства.
Проблема цінностей надзвичайно загострюється в переломні (кризові) епохи історичного розвитку культури, бо кожного разу, коли спільноту людей потрясали соціальні катаклізми, коли хаос, хитання, але і сподівання “знайти світло в кінці тунелю” зливались у синтетичне питання “бути чи не бути” культурі як природному середовищу людини, філософська думка незмінно упиралася в проблематику цінностей як основу культурного менталітету особистості, нації, суспільства загалом.
У процесі поставлення і розв’язання аксіологічних проблем філософами очевидною є думка, проте, що феномен цінності являє собою безсумнівний, реальний, той що опосередковує усі види людської соціокультурної діяльності, у тому числі й інтелектуальної, факт буття, що несе в собі величезний не лише світоглядний, але і гносеологічний методологічний потенціал дослідження культури на всіх її рівнях і у всіх ракурсах виявлення як гуманістичного середовища перебування людини.
Цінність є цілісністю практичного і духовного, що випереджально відображає об’єктивну та суб’єктивну реальності та за посередництвом чуттєвої логосності стає першопринципом людського життя. Цінність поєднує у собі моменти емоційно-раціональної обробки відображеного і телеологічної орієнтації у перетворюючій свідомості на духовне вираження тілесності людини. Регулятивний характер її дії полягає в тому, що вона має виразний соціально-діяльнісний характер. Із-за бінарної структури (поєднання чуття та мислення, емоцій і раціо, смислу та значень, оцінювання та оцінюваного і т.д.) цінність передбачає момент зіставлення наявного стану речей із деяким ідеальним і тому є проектом перероблення дійсності, причиною виникнення різних форм діяльності, що призводять до змін в суспільстві, впорядкування суспільних відношень.
Формування цінностей пов’язано безпосередньо з розвитком суспільства, з тими процесами, що ставали основополагаючими для визначення обличчя соціуму. Цінності – це призма, через яку слід розглядати ту чи іншу епоху суспільного життя. Поняття “цінність” потребує лише діалектичного розуміння і тлумачення. Будь які інші інтерпретації редукують цінність або до простої оцінки, значущості чи матеріальних благ, або до містичного та непізнаваного явища.
Формування цінностей відображає людський спосіб переживання буття, який не просто знімає нерозрізнення природи та власного життя, але стає фундаментом свідомості. Воно є таким особистісним знанням, яке існує в об’єктивному та конституює і конструює в ньому людину як людину, а суб’єктивне як активно пережите об’єктивне. Здібності людини до ціннісній оцінки може вважатися онтологічною “заданістю” свідомості, що пізнає. Практика виступає найближчою формою існування цінностей і рівнем відображення людиною ціннісних відносин задля перетворення об’єктивного світу в той світ, в якому людина стверджується як персонально-родова істота.
... Следующие рефераты >>>
Cгенерировано за 0.569865 секунд
|
|
