|
Система оголошень институт.com.ua допоможе Вам знайти або розмістити оголошення для студентів, пов'язані з освітою в Україні та закордоном, працевлаштуванням для студентів, репетиторством. Також Ви можете розмістити інформацію про послуги у сфері освіти.
|
чи здатні ентузіастиВы можете заказать реферат на тему чи здатні ентузіасти или найти уже готовые рефераты, которые содержат некоторую информацию по запросу «чи здатні ентузіасти»: Контрольна робота з маркетингу Умова задачі.. 3
Київський "Будинок моделей взуття" працює в галузі виробництва взуття з 1960 року, проводячи апробацію розроблених моделей , його цехи шиють взуття малими партіями з використанням ручного і механічного виробництва....і.т.д.
1. Чинники макросередовища, що здатні вплинути на попит на продукцію компанії. 4
3. Сформулюйте гіпотези про споживчі мотивації покупців взуття фірми. Які мотивації споживачів мають знайти відображення при позиціонуванні Будинку моделей взуття і чому? 8
4. Методи збору первинної інформації про покупців, що хочуть придбати взуття нестандартних розмірів. 9
5. Сформулюйте пошукові питання для визначення рівня короткострокового попиту на ринку взуття. Оберіть 4-5 питань та розробіть для них питання анкети 11
Список використаних джерел 14
... Організація та проведення маркетингових досліджень ринку туристичного підприємства курсова - бакалавр
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕНЬ РИНКУ У ТУРИСТИЧНІЙ СФЕРІ 6
1.1. Економічна сутність туристичного ринку і його складові 6
1.2. Чинники формування попиту та пропозиції в туризмі 11
1.3. Методологія досліджень ринкової кон’юнктури 23
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РИНКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТУРИСТИЧНОГО ПІДПРИЄМСТВА ТОВ «Назва» 29
2.1. Загальна характеристика туристичного підприємства ТОВ «Назва» 29
2.2. Аналіз зовнішнього середовища туристичного підприємства ТОВ «Назва» 33
2.3. Аналіз внутрішнього середовища ТОВ «Назва» 43
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТУРИСТИЧНОГО ПІДПРИЄМСТВА ТОВ «Назва» З УРАХУВАННЯМ РЕЗУЛЬТАТІВ РИНКОВОЇ ДОСЛІДЖЕННЯ 53
3.1. Аналіз ринку туристичного підприємства ТОВ «Назва» 53
3.2. Напрямки вдосконалення маркетингового комплексу туристичного підприємства ТОВ «Назва» 61
Усі вищенаведені пропозиції здатні покращити проведення маркетингових досліджень на підприємстві ТОВ «Назва». 69
ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ 71
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ 74
ДОДАТКИ 79-89 звітність... Електронна демократія, електронний уряд, медіа в сучасному глобальному світі Вступ 3
1. Електронна демократія. 4
2. Електронний уряд. 7
3. Мас-медіа в сучасному глобальному світі. 10
Висновки 12
Література 13
Вступ
Інформаційне суспільство, яке на думку науковців встановлюється в наш час, викликає багато роздумів і питань та стає головною ознакою сучасного глобалізованого світу. Розвиток інформаційних технологій сприяє посиленню інтеграції політичних, економічних, соціальних культурних сфер різних країн і народів в єдину загальнопланетну систему. Зовнішньо наш світ змінюється кардинально, але як це впливає на суттєві сторони повсякденності: політику, економіку, взаємовідносини людей та самої людини? Можна користуватися і супутниковим телебаченням і стільниковим зв’язком, але чи змінює це наше положення в суспільстві? Яким чином трансформуються в цьому випадку наші відносини в ньому? На всі ці питання повинна дати відповідь наука, що досліджує багатоманіття людських стосунків та взаємовідносин.
Політична сфера – одна із таких сторін нашого життя, що визначає наш статус, степінь участі в керуванні державними справами, вирішенні проблем громади, а на вищому рівні – роль держав в світовій політиці. Глобалізація, безперечно, за допомогою інформаційних засобів інтенсивно впливає на соціально-політичні процеси, що тривають в країнах. Наскільки здатні сучасні інформаційні технології змінити політичне обличчя людства? Це є предметом прискіпливої уваги науковців, політологів, державних діячів. Окремі аспекти розгляду ними цієї проблеми висвітлені в даній роботі, а саме: сутність, перспективи електронної демократії та електронного уряду, діяльність засобів масової інформації в умовах глобалізації та інформаційного суспільства.
... 1. Проаналізувати особливості адміністративної відповідальності осіб, що обіймають посади в державних органах 2
2. Задача 5
Після офіційного попередження самовільних забудовників за розпорядженням голови ради, уповноважені на те організації ліквідували самовільно поставлені гаражі, у тому числі гараж Опалькіна, інваліда Вітчизняної війни, якому було дозволено в порядку винятку поставити гараж біля дому. До виконавчого комітету поступила колективна скарга забудовників. Як необхідно вирішити цю справу ? 5
3. Підготувати доповідь на тему: "Проблема визначення предмету адміністративного права в адміністративній науці" 6
4. Задача 18
Учні 7 класу Бондар та Квасненко, займаючись у гуртку "Юний технік" виготовили два пристрої, що були здатні передавати радіохвилі на відстані (аналог радіотелефону). Своїми виробами вони користувались на контрольних роботах та іспитах у школі для "підказування" один одному. Вчителем історії на черговій контрольній роботі були виявлені "юні техніки" та направлені до директора школи для подальшого з’ясування обставин.
Директор школи викликав дільничного інспектора, який склав протокол про вчинення адміністративного правопорушення (за ст. 145 КпАП) та виніс постанову про накладення стягнення на Бондара та Квасненко у вигляді попередження, а на їх батьків - штрафу у розмірі 54 гривні. Прокоментуйте справу. 18
5. Задача 19
Громадянина Павленка було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 193 КпАП. До нього було застосовано адміністративне стягнення у вигляді штрафу та оплатного вилучення пневматичної зброї. Начальник Жовтневого РВВС в Запорізькій області, прийняв рішення залишити у відділку вилучену зброю для проведення тренувань працівників міліції, а кошти за зброю на виплату Павленку зібрати з самих працівників міліції. 19
... Формування початкового підприємницького капіталу Вступ 3
1. Підприємницький капітал та його форми 4
2. Порядок формування початкового підприємницького капіталу 8
3. Особливості формування стартового капіталу в перехідний період 11
4. Джерела формування підприємницького капіталу 23
Висновки 30
Список літератури 32
Додаток 1. Практичні рекомендації Мікрофінансового банку щодо отримання кредиту 34
Додаток 2. Заявка на отримання кредиту в Мікрофінансовому банку 35
Список літератури
1. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. N 2121-III (із змінами та доповненнями Законом України від 20 вересня 2001 р. N 2740-III)
2. Закон України “Про лізинг”( Із змінами, внесеними згідно із Законом N 394-XIV від 14.01.99, ВВР, 1999, N 9-10, ст.67 )
3. Положення Національного банку України "Про кредитування" N 246 від 28.09.95 (Із змінами і доповненнями, внесеними Постановами НБУ за станом на 04.12.2001 )
4. "Малий бізнес України. Підприємці здатні відродити країну"/Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні "Єднання", 1997.-144с.
5. Банківська справа. Навчальний посібник /За ред. проф. Р.І.Тиркала. – Тернопіль:Карт-бланш, 2001 р.
6. Банківська справа. Навчальний посібник.// За ред. проф. Р.І.Тиркала. – Тернопіль:Карт-бланш, 2001 р.
7. Боровская М.А. Банковские услуги предприятиям: Учебное пособие. Таганрог: Изд-во ТРТУ, 1999. 169с.
8. Величко В., Величко А. Тенденції в нагромадженні капіталу і зростання інвестиційної активності// Економіка України. - 1999. - №1.
9. Грищенко О.В. Анализ и диагностика финансово-хозяйственной деятельности предприятия: Учебное пособие. Таганрог: Изд-во ТРТУ, 2000.
10. Капроні Р. Кисіль С. Лізинг в Україні. Проект з розвитку лізингу в Україні. МФК, 2001 р.
11. Кошкин Л.И. Хачатуров А.Е. Булатов И.С. Менеджмент на промышленном предприятии. К:"Эколайн", 2000
12. Лук'янець Т.І. Рекламний менеджмент. К.:КНЕУ, 1998
13. Покропивний С.Ф. Підприємництво: стратегія, ефективність, організація. К:КНЕУ, 1997р.
14. Устинов В.А. «Экономика управления предприятием» Учебное пособие.. – М.: ГАУ, 1993 г.
15. Шершньова З.Е., Оборська С.В. Стратегічне управління. К:КНЕУ – 1999
... Вступ 3
1. Причини ожиріння 4
2. Негативні наслідки 7
3. Профілактика та лікування захворювання 12
Висновки 14
Література 15
Вступ
Понад мільярд людей у світі потерпають від надмірної ваги й ожиріння. Чимало з них помруть від недуг, яким можна було б запобігти.
Серед дорослого населення США зайву масу тіла виявлено в кожного п’ятого мешканця, Північної Америки та Великої Британії – в кожного третього, Німеччини – в кожного другого. Особливе занепокоєння викликає ожиріння серед дітей: у Великобританії надмірну масу тіла мають 20% дітей і підлітків, в Іспанії – 27%, в Греції – 31%, в Італії аж 36%, а в Російській Федерації – 50% жінок і 30% чоловіків.
Українці вже увійшли до числа європейських націй, які найбільше потерпають від надлишкової ваги. В Україні 2006 року більш ніж третина мешканців міст страждали від зайвої ваги, а 17,5% – від ожиріння. На сьогодні ожиріння чи надлишкову вагу мають 35-36% українських чоловіків, 41% жінок і 15-16% дітей. Тенденція зростання показників продовжує зберігатися. В таких умовах актуальною становиться проблема ретельного та всебічного вивчення цього явища, визначення ефективних засобів боротьби з ним.
Висновки
Ожиріння може бути визначене як надлишкова кількість жиру в організмі, що значним чином зменшує функціональність та опір організму. Ожиріння є важливим фактором ризику багатьох серйозних медичних проблем, які призводять до зниження якості життя, значного збільшення захворюваності та передчасної смерті. Основними причинами ожиріння виступають неправильний режим споживання їжі та пасивний образ життя.
Боротьба з ожирінням становиться значною проблемою для багатьох людей планети і не є простою справою. Перебільшення сили методів впливів схуднення або надмірна захопленість "модними" дієтами може привести до більш руйнівних наслідків для організму, ніж саме ожиріння. Як правило, ті люди, що захворіли на ожиріння, тривалий час продовжують більш-менш нормально функціонувати в суспільстві, хоч, безперечно, є схильними до захворювання на різні хвороби. Але невдале користування методикою схуднення, може привести до дуже швидкого згасання функцій організму та прогресування в ньому незворотних явищ, які здатні призвести до смерті.
... Вступ 3
1. Теорія виховання, її становлення і зв'язок з іншими науками. 4
2. Афекти, настрої, емоційний стрес 8
3. Засоби подолання стресу 14
Висновки 19
Література 20
Вступ
Психологія й педагогіка – науки, які, розвиваючись окремо, не можуть існувати одна без одної. Вони взаємодоповнюють себе та користуються плодами досягнень інших наук для застосування у власних сферах. Педагогіка як наука, що займається вивченням можливостей засобів, які використовуються у вихованні, спирається на здобутки психологічних дисциплін. Здібності людини, її діяльність, когнітивна та афективна сфера особистості враховуються в педагогіці для вивчення більш ефективного впливу на людину. Пам'ять, увага, уява, мислення, інтелект, які активно досліджує психологія, є головними засобами при навчанні та вихованні людини. В свою чергу, психологія як дисципліна користується досягненнями педагогіки, коли заходить мова про підготовку, навчання висококваліфікованих фахівців для цієї сфери.
Питання, які розглядуються в даній роботі, є однаково важливими для тих, хто здійснює свою діяльність в сфері педагогіки або психологічної науки. Знання положень теорії виховання, а також питань, що пов’язані з афектною сферою особистості, є одними з головних питань, які необхідно знати, щоб опанувати майстерністю педагога, вихователя – тобто людини, що працює з іншими людьми.
Висновки
Сучасні науковці свідчать, що теорія виховання не стоїть на місці – вона розвивається відповідно до потреб сьогодення. В наш час вже не можна виховувати людину так, як це робилося в давні епохи. Розвиток науки, техніки, суспільства та суспільних відносин свідчить про те, що людина також змінилася. Відповідно, повинні змінюватися й форми впливу на неї. Складні теорії, які починають займати науково-педагогічний простір, вимагають ретельного вивчення їх змісту для ефективного застосування в процесі навчання й виховання. Сучасні, синергетичні принципи базуються на розумінні необхідності співробітництва педагога та учня, їх самоорганізації, продуктивності взаємної діяльності.
Немаловажне значення в педагогічному процесі має афектна сфера особистості. Вона однаково важлива як для людини, що здійснює педагогічну діяльність, так і для учнів. В процесі виконання професійних обов’язків або навчанні нерідко бувають випадки виникнення сильних стресогенних факторів, які здатні нанести значної шкоди для людини, руйнуючи її фізіологічну та нервову систему. В цих умовах знання правил, як правильно поводитися в критичних ситуаціях, є необхідною умовою для попередження негативних процесів. Вміння регулювати свою нервово-психічну діяльність вольовим шляхом є обов’язковим елементом психічної гігієни особистості, її захисним механізмом від стресів.
... Опитування, спостереження та аналіз документів у соціологічному дослідженні Вступ 3
1. Мета та призначення соціометричного тестування 4
2. Анкета та інтерв'ю в соціологічному дослідженні 5
3. Сутність соціологічного спостереження та його особливості 9
4. Поняття документів у соціології та їх класифікація. 11
5. Методи аналізу документів. Особливості контент-аналізу 14
6. Сутність основних методів обробки соціологічної інформації 18
Висновки 20
Література 21
ВСТУП
Будь-яке конкретно-соціологічне дослідження за своєю організаційною структурою та характером дослідницьких завдань значною мірою відрізняється від традиційної теоретичної дослідницької діяльності. Включаючи елементи теоретичного знання, які необхідні для попереднього аналізу соціального об’єкта, що вивчається, та узагальнення отриманих результатів, емпіричне соціологічне дослідження потребує від соціолога відповідних умінь вирішувати багато організаційних проблем, а також передбачає професійне володіння специфічними дослідницькими навичками й процедурами отримання первинної соціологічної інформації. Особливого великого значення при цьому набуває вміння обирати та застосовувати методи збору первинної соціологічної інформації, а також її обробки і аналізу. Головними при цьому виступають методи опитування, соціометричного тестування, спостереження, аналізу документів, а також методи обробки отриманих результатів.
ВИСНОВКИ
Найбільш важливими методами емпіричного соціологічного дослідження виступає опитування. У соціології застосовуються два головних види опитування – анкетування і інтерв’ю. За допомогою цих методів отримуються дані від великої кількості респондентів, що дозволяє складати уявлення про процеси розвитку великих соціальних груп і суспільства в цілому. Анкетування, як й інтерв’ю, має багато різних видів та підвидів, що дозволяє отримувати інформацію в різних умовах і з різними категоріями респондентів.
Окремо у ряді соціологічних методів стоїть соціометричне опитування. Воно дозволяє дослідити процеси становлення і розвитку соціальних груп, визначити соціально-психологічні аспекти соціальної взаємодії в ній, а також деякі соціальні і психологічні властивості індивідів, що її складають. Соціометричний метод, в основному, застосовують для малих соціальних груп, тому що процеси обробки і аналізу інформації при великій кількості респондентів значно ускладнюються.
Метод опитування і соціометричного тестування в ході досліджень доповнюються методами спостереження і аналізу документів, котрі ніколи не виступають як самостійні методи, а тільки як допоміжні, тобто такі, що здатні дослідити тільки один якийсь аспект дослідження або підтвердити результати, що отримані за допомогою інших методів.
Обробка соціологічної інформації, як і її аналіз, складає етап емпіричного соціологічного дослідження, в ході якого за допомогою логіко-змістовних процедур і математично-статистичних методів на підставі отриманих первинних даних розкриваються зв’язки змінних, що досліджуються.
... Основні напрямки консультування в управлінні персоналом соціальних служб Вступ 3
1. Теоретичні основи консультування в управлінні соціальних служб. 4
2. Кадрове консультування в діяльності соціальних служб. 7
3. Психологічне консультування керівників. 15
4. Юридичне консультування. 24
Висновки 27
Література 28
Вступ
Соціальні служби виконують багаточисельні функції щодо надання послуг населенню. Їм доводиться діяти в різноманітних сферах людської діяльності і знань. Керування закладами, які входять до системи соціальних служб, є нелегкою справою та вимагають неабияких знань, умінь та навичок в управлінні. Керівникам таких організацій приходять на допомогу консультанти – фахівці вузькогалузевого спрямування, які надають відповідні консультації відповідно до своєї спеціалізації.
Консалтинг як мистецтво надання консультацій сьогодні має значне поширення в українському суспільстві, знаходячи область свого застосування в сфері бізнесу, економіки. Проте соціальна робота, котра дуже часто стикається з проблемами, які притаманні сфері підприємництва, також вимагає консалтингової допомоги. Особливо важливим в цьому плані є надання консультацій кадрового, психологічного та юридичного характеру, про які піде мова в цій роботі.
Висновки
Всі питання, котрі виникають перед працівниками соціальної служби, розв’язуються через керівника організації, який в даному випадку є інтегруючою ланкою системи, її центром. В умовах, коли напруженість та масштабність роботи соціальної служби досягають значного рівня, велику допомогу для керівника здійснюють консультанти: фахівці з вирішення проблем управлінської діяльності.
Багато питань соціальної роботи, що здійснюється в межах соціальних служб полягає в областях наукових знань, які вимагають глибокої фахової підготовки. Специфіка діяльності керівника соціальною службою полягає в тому, що він в процесі управління повинен поєднувати ці різноманітні знання, втілюючи їх у відповідні рішення. Найбільш важкими для прийняття рішень є питання, пов’язані з психологічною, юридичною сферами. Дуже близьким до них є проблеми кадрового характеру, частина яких має юридичні, а частина – психологічні коріння.
Соціальні служби, їх структура та штатний розклад передбачають в більшості випадків укомплектованість подібними спеціалістами, які здатні в необхідний момент, здійснити надання консультацій керівнику соціальної служби з психологічних, юридичних, кадрових, педагогічних, медичних питань. Разом з консультативною діяльністю керівної ланки вони паралельно здійснюють виконання основних своїх обов’язків, які визначаються напрямами та завданнями конкретної соціальної служби.
Головними питаннями, які підлягають консультуванню в управлінні персоналом соціальних служб, являються кадрові питання. Від їх своєчасного та правильного вирішення залежить ефективність діяльності в цілому соціальної служби, якість виконуваних завдань.
... Контрольна з підприємницької діяльності 1. Захист споживачів в умовах ринкового господарювання 3
2. Аналіз діяльності малого і середнього підприємництва 6
3. Проаналізуйте існуючу схему державної реєстрації юридичних осіб в Україні. Дайте пропозиції щодо її вдосконалення 10
Література 19
Додаток 1. Типова схема державної реєстрації новоствореного підприємства в Україні 21
Література
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, №254/96-ВР
2. Господарський процесуальний кодекс України (у редакції Закону України від 21.06.2001 р. N 2539-III)
3. Цивільний кодекс Української РСР Із змінами і доповненнями, внесеними до 8 жовтня 1999 року N 1136-XIV, ОВУ, 1999 р., N 43, ст. 2128)
4. Закон України „Про підприємства в Україні„ № 887-XII від 27.03.91
5. Закон України Про захист прав споживачів: Прийнятий 12 трав. 1991 р. № 1023-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 30. - Ст. 379.
6. Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. N 1576-XII
7. Закон України „Про підприємництво” від 7 лютого 1991 року № 698-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 24. — Ст. 272.
8. Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. N 697-XII зі змінами від 28 лютого 1995 р. N 75/95-ВР.
9. Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності: Постанова Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року № 740 // Урядовий кур'єр. — 1998. — 2 червня.
10. Про порядок ліцензування підприємницької діяльності: Постанова Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 року № 1020 // Урядовий кур'єр. — 1998. — 16 липня.
11. Концепція державної політики у сфері управління
якістю продукції (товарів, робіт, послуг).
12. Указ Президента України „Про Програму захисту прав споживачів на 2003-2005 роки” від 11 грудня 2002 року N 1148/2002
13. "Малий бізнес України. Підприємці здатні відродити країну"/Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні "Єднання", 1997.-144с.
14. Банківська справа. Навчальний посібник /За ред. проф. Р.І.Тиркала. – Тернопіль:Карт-бланш, 2001 р.
15. Боровская М.А. Банковские услуги предприятиям: Учебное пособие. Таганрог: Изд-во ТРТУ, 1999. 169с.
16. Варналій З.С. Мале підприємництво: основи теорії і практики. К:Знання, 2001
17. Величко В., Величко А. Тенденції в нагромадженні капіталу і зростання інвестиційної активності// Економіка України. - 1999. - №1.
18. Господарське право: Практикум.//За заг. ред. В.С. Щербини. - К.Юрінком, 2001.
19. Грищенко О.В. Анализ и диагностика финансово-хозяйственной деятельности предприятия: Учебное пособие. Таганрог: Изд-во ТРТУ, 2000.
20. Економіка підприємства. Методичний посібник. // Укладачі: С. Ф. Покропивний, д-р. екон. наук, проф., Г. О. Швиданенко, канд. екон. наук, проф., О. С. Федонін, канд. екон. наук, доц., К:КНЕУ, 1997
21. Основи конституційного права.// За ред. В.В.Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 208 с.
22. Покропивний С.Ф. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність.Київ 1998г.
23. Створення підприємства і його реєстрація.//Дебет-Кредит №05 '2000
24. Шершньова З.Е., Оборська С.В. Стратегічне управління. К:КНЕУ – 1999
... Сучасний стан підготовки кадрів у культурній сфері Вступ 3
1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ У КУЛЬТУРНІЙ СФЕРІ 4
2. ОСВІТА ТА ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА МИТЦІВ I ПРАЦІВНИКІВ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ 9
Висновки 15
Література 16
Вступ
Духовна складова життя будь-якого суспільства не менш важлива, ніж матеріальна, економічна. Потреби людини мають у своїй структурі не тільки фізіологічні компоненти, а й вищі – духовні, моральні, ідеологічні. Тому налагодження культурного життя нації є однією з нагальних питань діяльності будь-якого державного утворення. „Хліба і видовищ” – вимагала публіка ще за часів Давнього Риму, підтверджуючи важливість єдності матеріального і духовного в житті як окремої особи, так і суспільства в цілому.
В сучасній Україні також розуміють, що „не хлібом єдиним жива людина”. Держава спрямовує значні зусилля на покращення та вдосконалення соціально-культурної сфери, піклується про підготовку відповідних кадрів в галузі культури. Від цього залежить не тільки задоволення культурних потреб громадян, а й духовне здоров’я нації. В даній роботі буде висвітлено питання підготовки кадрів у культурній сфері, акцентовано увагу на проблеми і труднощі ідеологічного, соціального і матеріального характеру.
Висновки
В ході підготовки кадрів культурної сфери нагальним чином постає проблема визначення генеральної лінії розвитку культурної сфери. Стратегія відродження української національної культури диктує необхідність загального розв'язання комплексу завдань стосовно творення, збереження, поширення та засвоєння духовних набутків нації. Саме сьогодні, з особливою гостротою постають проблеми системно-комплексного осмислення мистецької спадщини нашого суспільства, культурної активізації нації та вільного діалогу всіх її етнографічних та соціальних спільнот. Тільки ті фахівці, що мають відповідні ідеологічні спрямування, здатні ефективно реалізувати в життя генеральну концепцію розвитку української культури.
На жаль, культурна розбудова сьогодні забезпечується державою за остаточним принципом. Економічного прогресу не спостерігається вже тривалий час, а життя людини, що проходить під знаком поступового збідніння та відставання від культурних джерел світової спільноти, знецінюється духовно, підлягає значному впливу агресивних і фаталістичних течій.
На сьогоднішній день в Україні вдалося зберегти певні здобутки української культури: працюють освітні заклади підготовки фахівців в цій галузі, які вже самі по собі є цитаделями збереження самобутності та неповторності творчості народу та його найліпших представників-митців; створена розгалужена система соціально-культурних закладів та установ; існують і працюють народні, творчі, самодіяльні колективи; українська культура та її майстри знайшли визнання на міжнародній арені. Цей успіх та подальші досягнення культурних діячів як і раніш будуть у значній степені залежати від професійних кадрів у сфері культури.
... 1.Соціально-культурні процеси в епоху Нового часу. Формування засад. 2.Філософія Ф.Бекона Вступ 3
1. Соціально-культурні процеси в епоху Нового часу. 4
Формування нових засад. 4
2. Філософія Френсіса Бекона. 10
Висновки 14
Література 15
Вступ
Вважається, що західноєвропейська цивілізація зробила крок назад після падіння Римської імперії та встановлення середньовічних порядків і образу мислення, а наступна епоха – епоха Ренесансу – відновлює рух прогресу, повертається до людських цінностей, змушує засумніватися в релігійних основах. З цієї точки зору, Новий час, що був наступною епохою після Відродження, оцінюється неоднозначно – з одного боку, це, безперечно, рух вперед – розвиток науки, техніки, промисловості були на порядок вище за середньовічні. З іншого боку, зміцнення релігійного світогляду, оновлення та реформація церковного життя, „очищення” віри від непотрібних елементів, змушує говорити про продовження панування християнської моралі та світогляду у суспільній думці того часу, зміцнення їх позицій.
Суспільно-політичний та культурний розвиток Нового часу породив нові філософські концепції, змусив людство по-іншому поглянути на свою роль та значення в розвитку цивілізації, пізнанні Всесвіту та свого буття в ньому. Дана робота присвячена визначенню соціально-культурних процесів, що тривали у Західній Європі у той час, та їх впливу на формування нових філософських засад. Не менш важливим вважається при цьому розгляд творчості Френсиса Бекона, який заклав нові методологічні основи наукового пізнання природи.
Висновки
Новий час став періодом бурхливого розвитку природознавчих наук. В залежності від цього в його межах заклалися достатні передумови для подальшого наступу людини на пізнання природи. Неоднозначність мислителів, науковців того часу в оцінці методів та шляхів такого пізнання цілком було залежним від різноманіття філософських, ідейно-теоретичних, політичних, соціальних, культурних поглядів.
На подібну неоднорідність концептуальної палітри вказували значні соціально-політичні потрясіння, які відбувалися в період Нового часу. Суспільні процеси мали масових прихильників як серед прибічників абсолютизму, так і з боку демократичних сил; як серед палких апологетів традиційної католицької церкви, так і серед її реформаторів; в культурі відбувалося еклектичне співіснування реалізму, романтизму і класицизму. Суспільство потребувало свого осмислення та оцінки з рівня найвищих абстрактних узагальнень, котрі можна було провести в межах тільки філософської науки.
Така неоднозначність вимагала винаходу якогось одного, але дійсно правильного, істинного критерію, за допомогою якого можна було б розв’язати дуалістичні загадки епохи. Ті методи, що існували до цього, були не здатні розв’язати проблеми сучасності. В цьому світлі вчення Ф.Бекона про потенціал індуктивного пізнання, яке зародилося саме в Новий час, заслуговує на увагу як метод істинного відображення дійсності: як природи, так і суспільства.
... Організація праці менеджера контрольна робота Завдання 2.4. Обговорення і аналіз конфліктних ситуацій з комплексних кейсів "МУЧЕНИЦЯ" та "ДОРОСЛІ ПРОБЛЕМИ "ДИТЯЧОГО СВІТУ"
З'ясувати і описати:
1. Передумови, елементи конфліктної ситуації. Інцидент
2. Причини виникнення конфліктної ситуації. Які своєчасні профілактичні заходи могли б запобігти конфлікту?
3. На якій стадії розвитку перебуває описуваний конфлікт? Класифікуйте його за всіма ознаками.
4. Чітко визначте і розмежуйте причини та привід конфлікту. Виявіть і сформулюйте інтереси опонентів.
5. Як відбувається розв'язання конфлікту в описуваному прикладі (структурні методи, міжособистісні методи - аргументуйте свою точку зору).
Які альтернативні шляхи конструктивного вирішення конфлікт¬ної ситуації можна запропонувати?
Рольова вправа 3.3.1. Складання річного плану роботи
Завдання
1) Скласти річний план особистої роботи менеджера на наступний рік, узгодивши максимально ділові та особисті інтереси.
2) Визначити, хто виконуватиме обов’язки керівника підприємства під час відсутності голови правління.
Інформаційне забезпечення...
Саомостійна робота 3.3. Провести самофотографію робочого дня.
Таблиця 5.1 Аналіз використання часу
...
Варіант 1.
Ситуаційно-розрахункова задача 4.2.1. "ВИСТАВКА"
! Увага! Умови багатоваріантні, варіюючі показники виділено!
Вихідні дані.
Ви керівник фірми. Підприємство молоде, зростаюче, працівники - ентузіасти-однодумці.
13 березня фірма отримала запрошення на участь у міжнародній виставці у США (місто М). Міжнародний аеропорт - у цьому ж місті М, рейси - щодня.
Відкриття виставки - 7 червня, термін роботи – 6 днів, підготовка до відкриття (завезення експонатів, оформлення стендів) - два дні; завершення (демонтаж, вивезення експонатів) після закриття - ще один день. Режим роботи виставки для відвідувачів - з 11 до 20 години щоденно. Максимальні витрати, які може дозволити собі фірма для участі у виставці, становлять 55 000 $.
Реєстраційний збір з учасників виставки становить 2000 $, реє¬страція одразу забезпечує включення до каталогу. Додаткова розши¬рена реклама у каталозі коштує 300 $ за 1/4 сторінки. На думку відділу маркетингу, оптимальною була б реклама на 1/2 стор.
Всю площу виставкового залу (демонстраційну) поділено на орендні модулі. Один модуль демонстраційного стенду - 25 м2, мінімальна можлива оренда експозиції - 75 м2.
Для презентації продукції фірми потрібно щонайменше 75 м2, бажана площа 130 м2. Оренда 1 м2 стенду на весь період виставки коштує 400 $.
Збирання та підключення до комунікацій стендового модуля коштує: за перші 70 м2 500 $, за кожні наступні 25 м2 - 200 $.
Орієнтовна вага багажу (продукція-експонат та елементи оформлення):
для стенду 75м2 - 240кг,
для стенду 100 м2 - 260 кг,
для стенду 125 м2 - 270 кг.
Тариф транспортування багажу - 4 $. за кг. в одному напрямку.
Для обслуговування стендів (презентування експонатів, кон¬сультування відвідувачів) потрібні 3-6 спеціалістів.
Можливе залучення кваліфікованого спеціаліста з обслуго¬вування демонстраційних стендів та презентаціях з адміністрації виставки коштує 450 $ за день роботи.
Інтереси фірми потребують участі у виставці керівника фірми, бажана участь заступника з комерційних питань. Заступник та 4 спеціалісти з фірми вільно володіють англійською, ділове спілкування керівника - потребує участі перекладача.
Залучення американського перекладача з адміністрації виставки коштує 70 $ за годину, або 450 $ заробочий день.
Авіаквиток Київ - М - Київ коштує 1000 $, проживання в готелі - 100 $ за добу, харчування, транспортні витрати на пересування по місту (добові) - 60 $ за добу для кожної особи.
Вартість одноразової візи - 40 $. за один паспорт, страхування -5 $ за добу з особи. Візи без страхового полісу на весь час перебування в країні Консульство США не видає.
Завдання
1. Розробити план участі фірми у виставці, розглянувши кілька можливих альтернативних варіантів і обґрунтувавши оптимальний, який забезпечить максимальне представництво як експонатів, так і співробітників підприємства.
Для цього:
1.1. Сформулювати проблему, мету рішення, вказати існуючі обмеження та критерії оцінювання альтернативних варіантів.
1.2. Запропонувати і розрахувати кілька альтернативних варіантів.
1.3. Виходячи з сформульованих критеріїв, аргументувати обрання оптимального варіанту. Обґрунтувати вибір.
До уваги взяти кількість розглянутих альтернатив, правильність розрахунків витрат по кожному з них, аргументи на користь варіанта, який обрано як оптимальний. Слід продемонструвати уміння враховувати і зважувати на переваги і недоліки кожної з альтернатив.
2. Скласти план заходів з підготовки до міжнародної виставки з урахуванням делегування відповідальності і повноважень, що існують у підприємстві.
3. Розділитися попарно, домовитися у кожній парі щодо роз¬поділу ролей керівника підприємства і його заступника, обговорити вже визначені кожним варіанти участі у виставці і визначити кінцевий варіант.
... Діяльність професіонала з попередження та розв"язання конфлікта Вступ 3
1. АНАЛІЗ КОНФЛІКТНОЇ СИТУАЦІЇ ПСИХОЛОГОМ-ПРОФЕСІОНАЛОМ. 4
2. ОБРАННЯ ФАХІВЦЕМ ТАКТИКИ РОЗВЯЗАННЯ КОНФЛІКТУ 7
3. РЕКОМЕНДАЦІЇ ПСИХОЛОГА УЧАСНИКАМ КОНФЛІКТУ СТОСОВНО СТИЛЮ ВИХОДУ З НЬОГО 9
4. ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ ФАХІВЦЯ-ПСИХОЛОГА ПО РОЗВ'ЯЗУВАННЮ КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЙ 13
5. ПОПЕРЕДЖЕННЯ КОНФЛІКТІВ 15
Висновки 17
Література 18
Вступ
Під діяльністю професіонала з попередження та розв'язання конфлікту слід розуміти діяльність фахівця-психолога, який використовуючи психологіч-ні знання, а особливо – положення конфліктології, працює над вирішенням конфліктних ситуацій. Виходячи з цього, можна виокремити два виду подібної діяльності: роботу психолога в певній організації, де штатним розкладом пе-редбачена така посада, і діяльність практикуючого психолога-консультанта, який надає професійні послуги психологічної допомоги. В першому випадку психолог знаходиться в зоні конфлікту та на власні очі бачить, як він розвива-ється. В другому – психолог, знаходячись поза межами конфлікту, зі слів кліє-нта уявляє собі обстановку, яка склалася навколо конфліктуючих сторін, та шляхом опитування постраждалого уточнює ситуацію. Не виключена і третя ситуація: сам фахівець-психолог стає учасником конфлікту (наприклад, в сфері своєї професійній діяльності, особистому житті або в колі своїх товаришів). В даному випадку його діяльність повинна стати взірцем професійного підходу до локалізації і розв'язання конфлікту.
Штатний психолог організації може постійно здійснювати реальний вплив на хід конфлікту, а в окремих випадках він здатен його передбачити і попередити. Психолог-консультант, як правило, стикається з вже існуючим конфліктом. В даному випадку він здатен надати клієнтові певних порад, за допомогою яких можна уникнути конфлікту в майбутньому. Попередити супе-речки, не знаючи морально-психологічного клімату в колективі та динаміки міжособистісних стосунків, йому дуже важко.
Як тому, так і іншому психологу для з'ясування конфліктної ситуації, перш за все, необхідно провести її аналіз.
Висновки
Діяльність фахівців-психологів по попередженню і розв’язанню конфлік-тів є теоретично обґрунтованою і виправданою на практиці. В більшості випа-дків, знання і вміння психологів значним чином знижують кількість і гостроту конфліктів. Як показує досвід, незнання елементарних правил спілкування призводить до виникнення конфліктів там, де їх могло не бути.
Особливо корисними є рекомендації фахівців для ліквідації конфліктних ситуацій. Втручання психолога навіть на найактивнішій фазі конфлікту може в значній ступені його послабити і навіть нейтралізувати.
В більшій мірі ефективної і необхідної є робота психолога, який знахо-диться на штатній посаді в організації, підприємстві, освітньому закладі. Він постійно працює з людьми, вивчає їх психологічні особливості, готов в будь-яку мить прийти їм на допомогу. Психолог організації має можливості не тіль-ки активно розв’язувати конфлікт, але й проводити відповідну діяльність по їх попередженню і профілактиці.
Психологи-консультанти, які займаються професійною практикою на-дання психологічної допомоги, на відміну від психологів організацій, в біль-шості випадків не здатні попередити конфлікт між людьми або в групи, але за допомогою психологічних знань і на підставі глибоко аналізу конфліктної си-туації, вони можуть надавати змістовні і ефективні рекомендації і поради.... Маркетингова політика комунікацій Тести: КОМУНІКАЦІЙНА ПОЛІТИКА В СИСТЕМІ МАРКЕТИНГУ ПІДПРИЄМСТВА
1. Комплекс маркетингових комунікацій, за допомогою яких фірма доводить інформацію про себе та свої товари до споживачів, включає:
1. Будь-яка оплачувана форма неособового представлення і просування товарів, послуг, ідей та (чи) підприємств – це:
1. Реклама.
3. Найкраще адаптувати до вимог окремих споживачів можна такий елемент комплексу маркетингових комунікацій (КМК):
4. Покупцям, що придбали джинси, на знак подяки дарували ще одні. Такий захід свідчить, що продавці застосували елемент КМК:
5. У газеті опублікували інтерв’ю директора фірми "Росинка", де йшлося про лікувальні властивості води "Доктор". Фірма застосувала елемент КМК:
6. Під час продажу золотих виробів, тракторів, та ліків найвищу ефективність має:
7. Велика інформативність, здатність викликати довіру споживачів, відносно невелика вартість на один контакт – ці характеристики найбільш властиві:
8. До програми комунікаційних заходів підприємство включило проведення конкурсу і використання купонів, які характерні для:
9. Перед виведенням на ринок нової моделі автомобіля "Лада", фірма розмістила рекламу на телебаченні, яку можна кваліфі-
кувати як:
10. Біля універсаму всім бажаючим пропонували скуштувати каву (безплатно) або взяти з собою пакетик для проби. З цього робимо висновок, що даний вид кави знаходиться на такому етапі життєвого циклу товару:
11. Рекламний носій був обраний рекламодавцем завдяки характеристиці "оперативність охоплення місцевого ринку", яка притаманна:
12. Служба маркетингу ретельно аналізувала періодичні видання, щоб визначити скільки коштів витрачають на рекламу конкуренти і запропонувати свій варіант рекламної кампанії. Цей метод розрахунку рекламного бюджету прийнято називати:
13. До переваг такого носія рекламної інформації як телебачення відносяться:
14. Розмір рекламного бюджету визначався службою маркетингу на власний розсуд. У даному випадку був використаний метод:
15. Маркетолог фірми "Макс" розрахував рекламний бюджет на основі визначення необхідної кількості рекламних контактів та враху¬вання при цьому вартості кожного рекламного звернення. Йдеться про метод розрахунку бюджету:
16. Найефективнішими каналами для розповсюдження рекламної інформації про плейєри, які популярні серед підлітків, будуть:
17. Магазин "Комфорт" провів широку рекламну кампанію з метою інформування споживачів і формування у них попиту на нові меблі. Отже, торговельне підприємство застосовує:
18. Фірма продає миючі засоби, про які споживачі недостатньо поінформовані, основна увага приділяється стимулюванню посередників. Можна зробити висновок, що продавець застосовує:
19. Дослідницька фірма визначала рівень знання марки товару серед споживачів, з чого зрозуміло, що дослідження спрямоване на встановлення:
20. Загальновідома формула механізму психологічного впливу рекламних оголошень складається з таких елементів:
21. Аналіз комерційної ефективності реклами передбачає визначен¬ня зміни під її впливом наступних показників:
22. Заходи стимулювання збуту можуть бути спрямовані на таких учасників товарообмінного процесу:
23. При виборі засобів розповсюдження рекламної інформації порівнюють значення таких показників:
24. Рейтинг рекламного носія – це:
25. При виборі рекламних носіїв використовують оціночний показ¬ник, який розраховується як сума добутків рейтингів усіх носіїв на кількість включень до них. Цей показник має назву:
Ситуаційна задача 2 «Виставка»
Ви - керівник фірми. Підприємство молоде, зростаюче, працівники - ентузіасти-однодумці. 4 січня фірма отримала запрошення на участь у міжнародній виставці у Франції. Відкриття виставки – 5 березня, тривалість виставки - тиждень, підготовка до відкриття (завезення експонатів, оформлення стендів)- три дні; завершення після закриття (демонтаж, вивезення експонатів) - ще два дні. Режим роботи виставки для відвідувачів - з 11 до 20 годин щоденно.
Максимальні витрати, які може дозволити собі фірма для участі у виставці, становлять 45 000 $. Реєстраційний збір з учасників виставки становить 1500 $, реєстрація одразу забезпечує включення до каталогу. Всю площу виставкового залу (демонстраційну) поділено на орендні модулі.
Один модуль демонстраційного стенду - 25 кв.м, мінімально можлива оренда експозиції - 50 кв.м. Для презентації продукції фірмі потрібно щонайменше 70 кв.м., бажана площа 120 кв.м. Оренда 1 кв.м. стенду на весь період виставки коштує 300 $. Збирання та підключення до комунікацій стендового модуля коштує: за перші 50 кв.м. 500 $, за кожні наступні 25 кв.м - 200 $.
Орієнтовна вага багажу (продукція-експонат та елементи оформлення): для стенду у 70 кв.м. - 250 кг, для стенду у 100 кв.м. - 290 кг, для стенду у 125 кв.м. - 320 кг.
Тариф транспортування багажу - 3 $. за кг. в одному напрямі.
Для обслуговування стендів (презентування експонатів, консультування відвідувачів) необхідні 3-6 спеціалістів. Можливе залучення кваліфікованого спеціаліста по обслуговуванню демонстраційних стендів та презентаціях з адміністрації виставки, ця послуга коштуватиме 400 $ за день роботи цього спеціаліста.
Інтереси фірми потребують участі у виставці керівника фірми, бажана участь заступника з комерційних питань. Заступник та 4 спеціалісти фірми вільно володіють французькою, ділове спілкування керівника вимагає участі перекладача.
Залучення французького перекладача з адміністрації виставки коштує 75 $ на годину, або 450 $ за робочий день.
Авіаквиток Київ - Париж - Київ коштує 600 $, проживання в готелі - 130 $ за добу; їжа, транспортні витрати на пересування по місту (добові) - 50 $ за добу для кожної особи.
Вартість одноразової візи - 40 $. за один паспорт, страхування - 5 $ за добу з особи.
Завдання
1. Розробити рішення про участь фірми у виставці, розглянувши кілька можливих альтернативних варіантів і обґрунтувавши оптимальний, який забезпечить максимальне представництво як експонатів, так і співробітників підприємства.
Для цього:
1.1. Сформулювати проблему, мету рішення, вказати існуючі обмеження та критерії оцінювання альтернативних варіантів.
1.2. Запропонувати і розрахувати кілька альтернативних варіантів.
1.3. Виходячи з сформульованих критеріїв, аргументувати обрання оптимального варіанту. Обґрунтувати вибір.
1.4. Скласти план організаційних заходів щодо підготовки до участі у виставці.
Теорія
Позиціонування реклами
Вступ 3
1. Як починалося позиціонування 3
2.Атака на свідомість 8
3. Реклама товару повинна позиціонувати себе як масова або елітарна 11
4. Особливості створення ефективного рекламного звернення 14
5. Креатив, як інструмент у рішенні завдань позиціювання 24
6. Проблеми українських брендів і можливості їх позиціювання. 30
Висновок 34
Література: 35
... Сензитивні етапи розвитку творчої обдарованості Вступ 3
1. ТВОРЧА ОБДАРОВАНІСТЬ І СЕНСИТИВНІ ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ 5
1.1. ПОНЯТТЯ ОБДАРОВАНОСТІ У СУЧАСНІЙ ПСИХОЛОГІЧНІЙ НАУЦІ 5
1.2. СЕНСИТИВНІ ПЕРІОДИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ЗДІБНОСТЕЙ ОСОБИСТОСТІ 9
1.3. КРЕАТИВНІСТЬ ЯК ОСНОВНИЙ ІНДИКАТОР ОБДАРОВАНОСТІ 13
1.4. ЗАЛЕЖНІСТЬ РОЗВИТКУ ОБДАРОВАНІСТІ ВІД ВІКОВИХ (СЕНСИТИВНИХ) ПЕРІОДІВ 15
2. ТВОРЧО ОБДАРОВАНІ ОСОБИСТОСТІ ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ 18
2.1. ТЕСТИ КРЕАТИВНОСТІ Е.П. ТОРРЕНСА 18
2.2. ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОГО МИСЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ЗА ДОПОМОГОЮ ТЕСТІВ КРЕАТИВНОСТІ Е.П.ТОРРЕНСА 23
2.2.1. Означення об’єкту дослідження 23
2.2.2. Визначення проблеми і формування гіпотези дослідження 23
2.2.3. Опис і хід дослідження. 24
2.2.4. Аналіз результатів 24
3.2.5. Інтерпретація результатів і висновки 27
Висновки 28
Література 29
Вступ
Питання, яке я розглядаю в своїй курсовій роботі є одним з найважливіших питань в психології і педагогіці сьогодні. Це питання про творчі здібності людини, про її обдарованість та зв’язок цих понять з певними етапами розвитку індивіда – сенситивними періодами.
Актуальність теми визначається постійною потребою суспільства в високо обдарованих людях, які здатні ефективно, якісно вирішувати проблеми, які постають в той чи інший галузі діяльності людства. Збагачення педагогіки і психології знаннями щодо механізмів формування таких особистостей є, на мою думку, майже не найголовнішим питанням практичного використання цих наук.
Розвиток творчої обдарованості пов’язаний з багатьма факторами. В цієї роботі мною приділена увага такому аспекту як розвиток творчої обдарованості в контексті знань про сенситивні (сензитивні) періоди розвитку дітей.
Серед напрацювань по цієї тематиці є дуже важливим положення про сенситивні періоди – періоди, в яких дитина володіє особливою чутливістю до певного роду дій. В цей період забезпечується найбільш сприятливі умови для формування в неї певних психологічних властивостей та видів поведінки.
Проблемами вивчення взаємозалежності сенситивності і розвитку здібностей займалися Б.Г.Анан’єв, Ю.З. Гільбух, В.О.Моляко, Н.С.Лейтес, Б.М. Теплов та інші. Серед наукових напрацювань сучасних українських авторів щодо практичного застосування явища сенситивності у розвитку здібностей дітей в різних галузях їх діяльності можна визначити роботи А.О. Артюшенко, Г.А. Єдинак, Л.В Зімакової, О.Л. Кононко, Н.П Лещій, А.Л. Палатного, Р.В. Чудної.
Незважаючи на широке висвітлення цієї теми в науковій літературі, залишається проблемою точне визначення межі сенситивних періодів для конкретної особи та застосування їх на практиці. Можна говорити лише про це поняття в узагальненому плані і знати про його наявність як про явище або властивість психіки. Також неможливо наперед розрахувати, коли для конкретної дитини наступить той чи іншій сенситивний період і коли він закінчиться.
Надана робота робить спробу систематизувати та узагальнити знання з цієї тематики. Об’єктом дослідження моєї курсової роботи є явище творчої обдарованості дітей молодшого шкільного віку. Предметом роботи стає степінь розвитку їх обдарованості у різні сенситивні періоди.
Я хочу прослідкувати, наскільки розвиток творчо обдарованих дітей залежить від сенситивних періодів (мета роботи). Для досягнення цієї мети поставлені наступні завдання:
- конкретизувати поняття обдарованості в контексті розвитку особистості;
- систематизувати знання щодо сенситивних періодів розвитку дітей та застосувати їх для визначення етапів розвитку творчої обдарованості;
- проаналізувати залежність розвитку творчої обдарованості від різних вікових періодів особистості та порівняти вікові періоди розвитку з сенситивними періодами;
- дослідити залежність розвитку творчих здібностей дітей від їх віку;
Під час проведення дослідження були використані результати практичного вивчення творчих здібностей дітей молодшого шкільного віку на базі 2-х і 3-х класів середньої школи №4 м.Бровари, яке проводилось на протязі квітня-травня 2006 року.
Практична цінність роботи, на мою думку, полягає в необхідності подальшого дослідження сенситивних періодів у розвитку дітей та врахування результатів цього вивчення в педагогічній діяльності загальноосвітніх шкіл.
Висновки
Сенситивні етапи розвитку особистості мають велике значення для розвитку творчих здібностей особистості. Особливо ці психічні процеси притаманні дитинству як основному періоду в онтогенезі індивіда.
Проведені дослідження показують, що творча обдарованість проявляється по-різному в різні сенситивні періоди. Враховуючи те, що розвиток особистості в сенситивні періоди відбувається з чергуванням підйомів і спадів, це необхідно враховувати під час навчально-виховної діяльності у навчальних закладах. Особистість дитини у своєму розвитку проходить декілька таких етапів, на кожному з яких відбувається набуття нею певних психологічних ознак і властивостей.
Вікова сенситивність є періодом стійкого балансу між соціальними і біологічними чинниками, які впливають на онтогенез дитини і створюють найсприятливіші умови для розвитку особистості у цілому. Розвиток творчої обдарованості залежить від вікової сенситивності і розвивається відповідно до цих умов. Внутрішні процеси, які відбуваються під час цього, на сьогоднішній день мають неоднозначні та різнохарактерне тлумачення в психології.
... Традиційний аналіз документів та його застосування Вступ 3
1. ТРАДИЦІЙНИЙ АНАЛІЗ ДОКУМЕНТІВ ЯК МЕТОД ЗБОРУ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ 5
1.1. Документи в соціології ї їх класифікація 5
1.2. Особливості традиційного методу аналізу документів 10
2. ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ТРАДИЦІЙНОГО АНАЛІЗУ ДОКУМЕНТІВ 13
2.1. Аналіз документів як складова соціологічного дослідження 13
2.2. Застосування аналізу документів у військово-соціологічних дослідженнях 18
Висновки 27
Література 28
Вступ
Складність і динамічність сучасних соціальних явищ, особливо у галузі політики, економіки, спонукає наукових дослідників більш ретельно і глибоко вивчати закони, по яким вони розвиваються. Мета таких досліджень є зрозумілою – допомогти суспільству опанувати процесами свого розвитку, відпрацювати необхідні рекомендації і настанови стосовно попередження криз і протиріч, які є супутніми сьогодні майже в усіх сферах діяльності людей.
Головним інструментарієм під час проведення відповідних соціологічних досліджень є методи збору та аналізу інформації про суспільні явища та факти. Різноманітність методів обумовлюється різними умовами проведення досліджень, їх метою і завданнями. Одним із них є метод аналізу документів, який найбільш широко застосовується в соціологічній практиці. Поширеність цього методу пояснюється включенням в нього поняття „документ”, яке за своєю суттю охоплює практично все, що створює людина: і не тільки на папері, а й за допомогою кіно-, відео-, аудіотехніки і цифрових технологій. Вони містять у собі всю інформацію, яку людство на сучасному етапі може запропонувати.
Проблема виникає в тому, що процес опанування цією інформацією ускладнюється, і навіть становиться неможливим, через її кількість і складність. Вдосконалення методів опрацьовування інформації людиною відстає від стрімкого потоку її зростання. Вже сьогодні можна знайти повідомлення через мережу Інтернет, що багато знань і розробок вчених залишаються невідомими через необхідність „перелопатити” величезний шар різного роду інформаційних джерел.
Тому метою дослідження цієї роботи є поглиблене вивчення якісних і кількісних параметрів методу аналізу документів, з’ясування перспектив і можливостей його подальшого використання. Для досягнення мети дослідження, на мою думку, необхідно виконати наступні завдання:
− Розкрити соціологічний зміст понять „документ”, „аналіз документів”, „традиційний аналіз документів”;
− Порівняти особливості традиційного методу аналізу документів з іншими методами;
− Узагальнити та поглибити знання щодо практичного застосування цього методу;
− Дослідити особливості використання методу аналізу документів в практичній сфері суспільної діяльності людей, а саме – для дослідження соціально-психологічних особливостей військових колективів.
Як гіпотеза дослідження виступає теза про те, що традиційний аналіз документів, незважаючи на широку практику свого застосування в соціологічних дослідженнях, не може виступати окремим і єдиним методом під час їх проведення.
Для перевірки істинності гіпотези була проведена апробація методу аналізу документів для дослідження соціально-психологічних явищ в певних соціальних групах – військових колективах, які вимагають сьогодні прискіпливої уваги саме науковців: психологів і соціологів.
Дана робота має практичне значення для подальшого розвитку і вдосконалення методів збору інформації як в цілому, так і для дослідження динаміки суспільних процесів у військових колективах.
Висновки
Традиційний аналіз документів практично ніколи не виступає в ролі єдиного методу дослідження. Тільки у поєднанні з іншими методами він приносить дієві результати і здатен для використання в будь-якому науковому пошуку. Разом з тим без традиційного аналізу документів не відбувається жодне соціологічне та й будь-яке інше наукове дослідження, що свідчить про його важливість і необхідність використання.
Методи традиційного аналізу в значній мірі засновані на інтуїції дослідника і містять в собі потенційну можливість суб’єктивних кривотлумачень у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Причинами таких викривлень можуть бути, наприклад, психологічні особливості дослідника: нестійкість його психіки, слабка уважність, нерозвинута пам'ять, втомленість та ін. Можливість неправильного тлумачення зростає при збільшенні кількості і обсягу змісту документів.
Метод аналізу документів потребує подальшого вдосконалення і розвитку. На сучасному етапі він обмежується недосконалістю людської мисленевої і інтелектуальної діяльності, яка передбачає, що всю інформацію, яка міститься в документах, людина повинна „пропустити через голову”, опанувати нею і творчо переробити у необхідному напрямку. Сучасна людина не встигає за розвитком інформаційних потоків та необхідністю опанування величезного потоку інформації.
Для дослідженнях у військової галузі, метод аналізу документів є одним з основних і перспективних методів дослідження соціально-психологічних процесів, що відбуваються у військових колективах. Документи військової діяльності в значній ступені повноти здатні при їх якісному аналізі, надати матеріал для відпрацювання відповідних висновків та практичних рекомендацій.
... Реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування
Вступ 3
1. Законодавство України стосовно системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування 5
2. Шляхи реформування системи закладів України для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування 12
2.1. Нові орієнтири розвитку системи закладів. 12
2.2. Підвищення ролі сімейного виховання. 14
2.3. Роль центрів соціальних служб для молоді. 17
3. Досвід країн колишньої соціалістичної співдружності щодо подолання явища безпритульності та бездоглядності 19
3.1. Росія. 19
3.2. Румунія. 20
3.3. Молдова. 22
3.4. Польща. 23
Висновки 25
Література 26
Вступ
На сьогоднішній день українське суспільство змушено констатувати, що в країні з кожним роком все більшого масштабу набувають проблеми, які пов’язані з охороною дитинства. Складне соціально-економічне становище в країні, ослаблення виховної ролі сім’ї загострили проблеми дитячої безпритульності і бездоглядності. Понад 80 тис. сімей з різних причин не виконують виховних функцій стосовно власних дітей. Понад 100 тис. дітей позбавлені батьківського піклування, з них майже 20 тис. потребують притулку. Кількість таких дітей продовжує збільшуватися.
На профілактичному обліку служб у справах неповнолітніх перебуває майже 150 тис. дітей, які бродяжать чи жебракують, мають схильність до вчинення правопорушень, вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, алкогольних напоїв тощо. Такі діти часто стають жертвами сексуальних злочинів, залучаються дорослими до протиправної діяльності. Більшість з них опиняються поза сферою сімейних відносин, покинуті батьками або самі покинули сім’ї, які не створили їм нормальних умов для життя та повноцінного розвитку. Мають місце непоодинокі випадки жорстокого поводження з дітьми. Щороку в притулки для неповнолітніх потрапляє від 25 до 30 тис. дітей. Збільшення кількості таких дітей у свою чергу становить загрозу для суспільства.
Збільшується кількість дітей-сиріт. За їх кількістю Україна займає одне з перших місць у світі. Соціальними сиротами вважається більш 80-ти тисяч дітей. Чверть з них зараз мешкають у інтернатах и дитячих будинках.
Вже сьогодні українські соціологи б’ють на сполох за приводом цього ганебного явища, яке може принести катастрофічні наслідки для суспільства: зростає нова соціальна група людей, які з дитинства не привчена до праці, до нормальних людських стосунків. Зараз вони обділені не тільки матеріальним статком, але й людською чуйністю та увагою. Що буде з ними, коли пройде 10-15 років і вони стануть дорослими? Чи вистачить у них розуміння простити нас, сьогоднішніх, за те, що в потрібний час ми не надали їм руку допомоги?
Сьогодні суспільство в черговий раз намагається вирішити їх проблеми. Не очікуючи результатів діяльності державних органів у справу охорони дитинства активно залучається громадськість, недержавні, благодійні структури та міжнародні організації.
Одним із головних практичних питань вирішення проблеми охорони дитинства в Україні стало питання влаштування і розміщення сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування, для подальшого утримання, навчання, виховання та забезпечення їх прав у відповідності з міжнародними стандартами. Утворення ефективної структури закладів соціального захисту та задоволення необхідних потреб цієї категорії дітей є однією з найголовніших завдань вирішення цієї проблеми.
Дане дослідження присвячено проблемі вдосконалення системи спеціалізованих закладів для дітей-сиріт та дітей, що позбавлені батьківського спілкування. Метою його є виявлення тенденцій розвитку такої системи та порівняння її з подібними системами в інших країнах.
Висновки
Таким чином, Україна під впливом зростання дитячої безпритульності вимушена шукати ефективні шляхи вирішення кризової ситуації щодо охорони дитинства сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування.
Пропозиції та рекомендації в цьому плані, які існують з моменту незалежності держави, не знайшли до сих пір свого ефективного втілення в системі сучасних соціальних органів держави внаслідок недостатнього фінансово-матеріального забезпечення. Система державних закладів утримання дітей-сиріт не задовольняє вирішенню їх проблем, через що стрімко зростає кількість дітей, що втікають з таких установ.
Повільно реалізується в Україні впровадження в практику принципу „з родини в родину” для влаштування дітей, які позбавлені батьківського піклування. Позитивний досвід інших країн (зокрема Польщі, Румунії) свідчіть про те, що в умовах України це може стати єдино вірним шляхом для вирішення проблеми безпритульності дітей.
Україна продовжує вкладати значні кошти для утримання державних установ інтернатного типу, інших закладів колективного утримання безпритульних дітей, значні зусилля зосереджуючи при цьому на контролі за використанням і розподілом фінансів. Практично життя вже давно довело тезу про те, що державі було б вигідніше вкладати гроші не в великі дитячі установи, які дійсно потребують значного фінансування, а в окремі родини, які здатні прийняти дитину у свою сім’ю та забезпечити їй належний рівень виховання.
Значного розвитку також вимагає взаємодія між державними і недержавними установами. Використання потенціалу недержавних, громадських організацій, волонтерського руху, повинно сприяти вирішенню проблем безпритульних дітей, означити нові шляхи в удосконаленні системі закладів для дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування.
... Безумовні рефлекси, їх біологічна сутність та значення Вступ 3
Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ БЕЗУМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ В ДОСЛІДЖЕННЯХ РІЗНИХ ВЧЕНИХ 5
1.1. Загальні поняття вродженої діяльності. 5
1.2. Класифікація рефлексів за нейрофізіологами Н.А.Рожанським і А.Д.Слонімом. 6
1.3. Класифікація безумовних рефлексів за етологом Дж.Темброком і нейрофізіологом Ю.М. Конорським. 7
Розділ 2. ФІЗІОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВИДІВ БЕЗУМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ 11
2.1. Підготовчий і виконавчий харчовий безумовний рефлекс. 11
2.2. Слиновидільний та ковтальний рефлекс. 13
2.3. Підготовчі та виконавчі захисні рефлекси. 13
2.4. Орієнтовні та статеві рефлекси. 15
Розділ 3. ЗНАЧЕННЯ БЕЗУМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ В ОРГАНІЗАЦІЇ РІЗНИХ ФОРМ ПОВЕДІНКИ ЛЮДИНИ І ТВАРИНИ 18
3.1. Особливості організації безумовного рефлексу (інстинкту). 18
3.2. Досягнення етологів в дослідженні вроджених форм поведінки. 19
3.3. Види інстинктивної поведінки. 24
Висновки 26
Література 28
Вступ
Вища нервова діяльність – сукупність рефлексів, які забезпечують різноманітні форми взаємозв’язку тварин і людини з навколишнім середовищем і здійснюється за участю вищих відділів ЦНС (кори великого мозку, підкірки). Основу вищої нервової діяльності становлять умовні рефлекси, що утворюються на основі безумовних рефлексів. Вища нервова діяльність забезпечується двома основними процесами – збудження і гальмування. Під час дії безумовних подразників ці процеси виникають у корі мозку, де вони можуть поширюватися або концентруватися в обмеженій ділянці.
У XVII ст. чеський лікар і фізіолог Іржир Проказка, базуючись на своїх теоретичних розмірковуваннях, прийшов до висновку, що формою діяльності нервової системи є рефлекс. Він ввів цей термін в фізіологію, а також поняття рефлекторної дуги, яке не відрізняється від сучасного уявлення. А в 1863 році російський фізіолог І.М.Сєченов на основі експериментальних досліджень і спостережень висунув ідею про рефлекторний характер діяльності мозку, яка була опублікована в книзі „Рефлекси головного мозку.”[12].
Великий внесок у вивчення безумовних рефлексів зробили багато вчених, а саме: І.М.Сєченов, який вважається батьком фізіології, І.П.Павлов, А.А.Ухтомський (принцип домінанти), П.К.Анохін (положення теорії функціональних систем) та інші.
Безумовні рефлекси разом з умовними забезпечують пристосування організмів до умов життя. Безумовними їх називають тому, що для їх утворення не потрібно якихось умов. Біологічна роль цих рефлексів полягає в тому, що вони зумовлюють існування новонароджених, які у перші моменти після народження, так і в наступному житті. Вони є основою для формування умовних рефлексів. Вміння володіти правою чи лівою рукою – безумовний рефлекс. Деякі безумовні рефлекси використовують у медичній практиці для визначення стану здоров’я людини: колінний, черевний, мигальний, смоктальний тощо.
Упродовж життя природжені рефлекси можуть змінюватись і стають невпізнанними. Слід зазначити, що у людини, на відміну від тварини, прояв безумовних рефлексів відбувається за участю кори головного мозку.
Інстинкти – ланцюг послідовних рефлексів, що є однією з форм пристосування тварин до умов життя.
Мета роботи – охарактеризувати безумовні рефлекси, розкрити їх біологічну сутність і значення.
Завдання:
• Висвітлити загальну характеристику безумовних рефлексів і проаналізувати їх біологічну сутність і значення;
• Визначити класифікацію безумовних рефлексів;
• Проаналізувати структурні основи безумовних рефлексів;
• Дати фізіологічну характеристику різним видам безумовних рефлексів;
• З’ясувати значення безумовних рефлексів в організації різних форм поведінки людини і тварини.
Об’єктом дослідження є безумовні рефлекси людини та тварин. Предмет дослідження: особливості безумовних рефлексів, їх характеристика та значення в організації різних форм поведінки людини і тварини.
Висновки
1. В основі регуляції різноманітної діяльності організму є функції нервової та ендокринної систем. Функції нервової системи виявляються в рефлексах. Безумовні рефлекси – це природжені реакції організму за участю нервової системи у відповідь на вплив подразників. Внаслідок поєднання за часом індиферентних (умовних) і біологічно значущих (безумовних) подразників виникають нові просторові взаємозв’язки між різними структурами чоловічого мозку, формується, за словами І.П.Павлова, тимчасовий зв’язок. І.П.Павлов, аналізуючи експериментальний матеріал, дійшов висновку, що тимчасовий зв’язок замикається між проекціями на кору великого мозку безумовного подразника, оскільки кожний безумовний рефлекс, центр якого знаходиться у підкіркових структурах, повинен мати своє кіркове представництво.
Вивчаючи безумовні рефлекси тварини, Е.А. Асратян дійшов висновку, що рефлекторна дуга центральних безумовних рефлексів має „багатоповерхову” структуру, тобто в центральній частині складається з багатьох паралельних гілок, які проходять крізь різні рівні ЦНС. Тому кіркове представництво безумовного рефлексу слід розуміти як кіркову (найвищу) гілку дуги безумовного рефлексу. Безумовні рефлекси носять вроджений характери, є видовими та стійкими, рефлекторна дуга лежить на рівні підкіркових структур і кори, має вертикальний характер.
2. Усі безумовні рефлекси можна поділити на рефлекси підтримання (збереження) життя людини чи тварини незалежно від умов існування, а також рефлекси, які функціонують в критичних ситуаціях, для захисту організму – захисні. Задовільна класифікація безумовних рефлексів не створена. І.П.Павлов виділяв: харчові, оборонні, статеві та батьківські гомеостатичні, орієнтовні, ігрові, локомоторні (ходіння, біг, літання).
3. Інстинкт – природжена форма поведінки людини і тварини, що характеризується стереотипністю дій, поштовхом для яких є зовнішні подразники. В зв’язку з еволюцією різних тварин, інстинктивна поведінка формується по-різному. В риб зумовлюється в основному діяльністю проміжного і середнього мозку, а в амфібій і рептилій залежить від діяльності переднього мозку. У птахів вищим регулятором інстинктивної поведінки являється смугасте тіло. Поряд з інстинктами велике значення в поведінці ссавців має утворення умовних рефлексів, які легше і швидше виробляються у видів з найрозвиненішою корою переднього мозку, оскільки в ссавців добре розвинений головний мозок.
Безумовні рефлекси та інстинкти не здатні забезпечити повне пристосування тварин до умов життя, що постійно змінюються. Це пристосування досягається умовними рефлексами, що формуються впродовж індивідуального життя. Рефлекторна діяльність нервової системи, що складається з безумовних і умовних рефлексів зумовлює всю різноманітність функцій організму у тому числі пам’ять, мислення і поведінку.
... „ДІТИ ВУЛИЦІ”: ПРОБЛЕМИ І ШЛЯХИ ЇХ УСУНЕННЯ Вступ 3
1. „ДІТИ ВУЛИЦЬ” ЯК НАСЛІДОК СОЦІАЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 5
2. ПРОБЛЕМИ „ДІТЕЙ ВУЛИЦЬ” 12
2.1. Житло. Притулок. 12
2.2. Життя. Здоров’я 13
2.3. Безправ’я. Незахищеність. Безперспективність 15
3. ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ПРОБЛЕМ „ДІТЕЙ ВУЛИЦЬ” 16
3.1. Нові орієнтири розвитку системи подолання дитячої безпритульності 16
3.2. Підвищення ролі сімейного виховання 18
3.3. Роль центрів соціальних служб для молоді. 21
Висновки 23
Література 24
Вступ
На сьогоднішній день українське суспільство змушено констатувати, що в країні з кожним роком все більшого масштабу набувають проблеми, які пов’язані з охороною дитинства. Складне соціально-економічне становище в країні, ослаблення виховної ролі сім’ї загострили проблеми дитячої безпритульності і бездоглядності. Велика кількість сімей з різних причин не виконують виховних функцій стосовно власних дітей. Число безпритульних дітей продовжує збільшуватися. За кількістю дітей-сиріт (в тому числі і соціальних) Україна займає одне з перших місць у світі.
Українські соціологи б’ють на сполох за приводом такого соціального явища як „діти-вулиці”. Воно може принести катастрофічні наслідки для суспільства: зростає нова соціальна група людей, яка з дитинства не привчена до праці, до нормальних людських стосунків. Зараз вони обділені не тільки матеріальним статком, але й людською чуйністю та увагою. Що буде з ними, коли пройде 10-15 років і вони стануть дорослими? Чи вистачить у них розуміння простити нас, сьогоднішніх, за те, що в потрібний час ми не надали їм руку допомоги?
Сьогодні суспільство в черговий раз намагається вирішити їх проблеми. Не очікуючи результатів діяльності державних органів у справу охорони дитинства активно залучається громадськість, недержавні, благодійні структури та міжнародні організації.
Одним із головних практичних питань вирішення проблеми охорони дитинства в Україні стало питання влаштування і розміщення сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування, для подальшого утримання, навчання, виховання та забезпечення їх прав у відповідності з міжнародними стандартами. Утворення ефективної структури закладів соціального захисту та задоволення необхідних потреб цієї категорії дітей є однією з найголовніших завдань вирішення цієї проблеми.
Дане дослідження стосується проблеми „дітей вулиць” України. Ця назва поки ще не знайшла конкретного відображення в нормативних законодавчих актах. Найбільш адекватної для цієї категорії дітей є назва „безпритульні діти”. Але, як випливає з цієї назви, вона не відображає того моменту, що в більшості своєї ці діти – „притульні”. У них є дім, є батьки, в особо важких ситуаціях держава їм надає притулок у вигляді дитячих будинків, інтернатів, спецшкіл. Але, рано чи пізно, вони знов опиняються на вулицях, становлячись „дітьми вулиць”.
Проблемам „дітей вулиць”, а також їх вихованню і навчанню присвячени праці таких українських дослідників як: Антонова-Турченко О. Г., Артамонова А., Бех І.Д., Волинець Л.С., Довженко В.І., Єременко Г., Заїка В., Каріна Н., Максименко С. Д., Московка М. М., Науменко Г. Г., Палій О., Панок В. Г., Петращук О. П., Святненко Г. В., Січкар О.О., Якубова Ю. М. Вони в своїх дослідженнях висвітлюють проблеми дітей вулиць, підкреслюють складність процесу їх ресоціалізації.
В моєї роботі розглянуті питання проблем „дітей вулиць” України. Предметом дослідження стало виявлення шляхів практичного вирішення проблем цієї категорії в сучасних умовах. Чому при постійному піклуванні держави, роботі громадських організацій, кількість таких дітей невпинно зростає? Метою роботи стало виявлення факторів, які заважають ефективному подоланню цього ганебного для України, яка проголосила себе соціальною державою, явища. Тому завданнями, які спрямовані на досягнення цієї мети стали:
- визначення категорії „дітей вулиць” з точки зору законодавчих актів держави та оцінка ролі відповідних державних структур в вирішенні їх питань;
- аналіз проблем, які притаманні категорії вуличних дітей;
- визначення факторів, які призводять до формування цієї групи;
- характеристика шляхів, якими державні структури намагаються подолати явище соціального сирітства;
- виявлення тенденцій розвитку системи боротьби з безпритульністю у країні.
Висновки
Таким чином, Україна під впливом зростання дитячої безпритульності вимушена шукати ефективні шляхи вирішення кризової ситуації щодо охорони дитинства сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування.
Пропозиції та рекомендації в цьому плані, які існують з моменту незалежності держави, не знайшли до сих пір свого ефективного втілення в системі сучасних соціальних органів держави внаслідок недостатнього фінансово-матеріального забезпечення. Система державних закладів утримання дітей-сиріт не задовольняє вирішенню їх проблем, через що стрімко зростає кількість дітей, що втікають з таких установ.
Повільно реалізується в Україні впровадження в практику принципу „з родини в родину” для влаштування дітей, які позбавлені батьківського піклування. Позитивний досвід інших країн (зокрема Польщі, Румунії) свідчіть про те, що в умовах України це може стати єдино вірним шляхом для вирішення проблеми безпритульності дітей.
Україна продовжує вкладати значні кошти для утримання державних установ інтернатного типу, інших закладів колективного утримання безпритульних дітей, значні зусилля зосереджуючи при цьому на контролі за використанням і розподілом фінансів. Практично життя вже давно довело тезу про те, що державі було б вигідніше вкладати гроші не в великі дитячі установи, які дійсно потребують значного фінансування, а в окремі родини, які здатні прийняти дитину у свою сім’ю та забезпечити їй належний рівень виховання.
Значного розвитку також вимагає взаємодія між державними і недержавними установами. Використання потенціалу недержавних, громадських організацій, волонтерського руху, повинно сприяти вирішенню проблем безпритульних дітей, означити нові шляхи в удосконаленні системі закладів для дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування.
... Фактори формування характеру особистості Вступ 3
1. ЗДІБНОСТІ ТА ХАРАКТЕР В СТРУКТУРІ ОСОБИСТОСТІ 5
1.1. Здібності людини та проблема їх формування 5
1.2. Темперамент людини як основа формування її характеру та здібностей 10
1.3. Вплив темпераменту на здібності та формування характеру 16
2. ДОСЛІДЖЕННЯ ФАКТОРІВ ФОРМУВАННЯ ЗДІБНОСТЕЙ 18
2.1. Креативність як здібність особистості до творчості та практика її дослідження 18
2.2. Програма дослідження креативності учнів старших класів за методикою Джонсона 20
2.3. Хід опитування 22
2.4. Обробка результатів 24
2.5. Аналіз та інтерпретація результатів 25
2.6. Висновки по дослідженню 28
3. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВРАХУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ЛЮДИНИ ПРИ ОРГАНІЗАЦІЇ РІЗНОГО РОДУ ДІЯЛЬНОСТІ 29
Висновки 31
Література 33
Додаток 1 35
Додаток 2 38
Вступ
В сучасній Україні актуальною залишається проблема формування особистості, її характеру та здібностей. Суспільству потрібні люди, які маючи високій творчий потенціал і досконалі психологічні, моральні та ділові якості, здатні стати лідерами нації в її прагненні до високого рівня життя, до розбудови економічно розвинутої держави.
Формування людини завжди залишалося в центрі уваги науковців. Особливе місце в цих дослідженнях займало вивчення здібностей індивіда, від яких, в цілому, залежить потенціал особистості, її значення у суспільному житті. У більш сучасному контексті історично-психологічного аналізу проблеми заслуговують на увагу психологічні підходи до дослідження здібностей людини, які склалися в рамках творчої спадщини найкрупніших американських персонологів ХХ століття (А. Адлер, Е. Фромм, Г. Олпорт, А. Бандура, Е. Еріксон), теоретичних концепцій радянських психологів (Б.Г. Ананьєв, Л.С. Виготський, Е.В.Ільєнков, Г.С. Костюк, Б.Ф. Ломов, С.Л. Рубінштейн).
Емпіричне дослідження розвитку здібностей у зарубіжній психологічній науці пов'язано з іменами таких психологів як Ф.Гальтон і В. Штерн, Е.Клапаред та А. Біне, Ч. Спірмен і Л. Терстоун, Г. Айзенк Р. Стернберг, Д. Гілфорд, Д. Векслер, Д. Рензуллі, та ін., які намагалися виявити сутність цієї особистісної складової, її природу та детермінанти розвитку, розробити адекватні засоби діагностики, статистичного аналізу й розвитку, визначити специфіку функціонування у прикладанні до різноманітних видів людської активності. На шляху наукової розробки зазначених питань у проблематику особливого змісту виділилися також здібності соціальні, питанням діагностики розвитку яких присвячені роботи Ч. Ханта, Е. Торндайка, Г.Олпорта, Г. Джерекі, Д. Гілфорда, Г.Гарднера, Р. Стернберга та ін.
На вітчизняному ґрунті в радянські й пострадянські часи психологічним дослідженням здібностей активно займалися Т.І. Артем'єва, Д.Б.Богоявленська, Е.М.Борисова, Л.А. Венгер, Е.А. Голубєва, В.Н. Дружинін, О.В. Запорожець, Є.П. Ільїн, З.І.Калмикова, В.В. Клименко, Є.О. Клімов, О.Г. Ковальов, Г.С. Костюк, В.А. Крутецький, Н.С.Лейтес, С.Д. Максименко, В.О. Моляко, К.К. Платонов, В.О.Рибалка, С.Л. Рубінштейн, В.А.Роменець, Р.О.Семенова, Б.М.Теплов, М.О.Холодна, В.Д. Шадриков, та ін.
Велика кількість праць присвячена типологізації характеру, визначенню певних його рис та особливостей. Разом з тим недостатньо розробленими залишаються питання залежності формування здібностей людини від такої основної складової характеру як темперамент. Безсумнівним залишається те, що характер особистості підлягає дії певних факторів та залежить від них, але спірним є визначення того, який з них вважати вирішальним в формуванні той чи іншої риси характеру або здібності людини.
Дана робота ставить перед собою мету: поглибити та розширити знання щодо дії факторів, які впливають на формування характеру особистості та її здібностей.
Об’єктом дослідження виступають здібності людини як індивідуально-психологічні властивості.
Предметом дослідження – взаємовплив здібностей і темпераменту особистості.
Для досягнення мети дослідження передбачено виконання наступних завдань:
− проаналізувати зміст наукової літератури стосовно теоретичних основ становлення та розвитку людини, набуття нею певних здібностей;
− провести емпіричне дослідження щодо визначення темпераменту індивіда та його креативних здібностей та визначити вплив рис темпераменту на наявність та набуття людиною креативних здібностей;
− відпрацювати психологічні рекомендації стосовно специфіки набуття рис креативності у осіб з різними властивостями темпераменту.
Методами дослідження роботи стали теоретичний аналіз наукової літератури, а також загально психологічні методи – спостереження, бесіди, контент-аналіз творів, тестування – тест-опитувальник Джонсона, тест Айзенка.
Висновки
Люди народжуються з різними особливостями функціювання головного мозку, що зумовлюється типом нервової системи, але ці фізіологічні відмінності людей є лише передумовою для формування в процесі життя різних морально-психологічних якостей, зокрема і відмінностей у характері. Те, що в одній сім'ї за схожих умов виростають діти з різними рисами характеру, не може бути доказом природженості рис характеру. Адже однакових умов у вихованні дітей не буває. Багатогранність спілкування, обставин, в які потрапляють діти, та їхніх переживань створює надзвичайно різноманітні умови для життя та виховання особистості. Саме це, відбиваючись у мозку дитини, викликає найрізноманітніші індивідуальні способи реагування, які поступово стають у кожної дитини своїми, властивими лише їй звичними рисами характеру.
Характер та здібності людини формуються в процесі її індивідуального життя під провідним впливом суспільних умов. Особливо важливу роль у вихованні характеру відіграє активна діяльність особистості і передусім праця як середовище її суспільного буття, спілкування.
Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування її характеру та здібностей, особлива роль належить вихованню. Виховання організовує обставини життя і спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх, створює відповідне ставлення до навколишньої дійсності особистості, що формується. Разом з тим воно гальмує негативні впливи, перешкоджає закріпленню небажаних звичок і рис її поведінки.
Темперамент здійснює значний вплив на характер людини, формування її здібності протягом психічного розвитку. Дослідження показало, що різні види темпераменту, обумовлючи різні характери індивіда, здійснюють різний вплив на формування здібностей людини. В даному дослідженні виявлено покращення результатів формування таких здібностей як креативність у осіб вікового діапазону від 18 до 33 років, які є за темпераментом меланхоліками та холериками. В першу чергу, це повязано з необхідністю даних типів темпераменту звикання до нових умов діяльності та форм поведінки. Такі зразки поведінки людина, становлячись все більш зрілою, набуває все більше і більше. Відповідно до цього у індивіда з'являються додаткові ресурси для вдоскоанлення інших своїх якостей (в нашому дослідженні – креативності).
... Проблема соціально-психологічного розвитку у роботах українських психологів ВСТУП 3
Розділ 1 5
УКРАЇНСЬКІ ПСИХОЛОГИ ПРО КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ 5
1.1. Співвідношення понять "соціалізація", "розвиток", "адаптація" 5
1.2. Вікова концепція соціально-психологічного розвитку 9
1.3. Духовні концепціі соціалізації і соціально-психологічного розвитку 13
Висновки до 1-го розділу 17
Розділ 2 18
СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ ПСИХІЧНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ОСОБИСТОСТІ 18
2.1. Розвиток інтелекту 18
2.2. Розвиток емпатійних властивостей 22
Висновки до 2-го розділу 26
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 27
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 29
ВСТУП
Актуальність дослідження. В сучасній Україні актуальною залишається проблема розвитку особистості, її характеру та здібностей. Суспільству потрібні люди, які маючи високий творчий потенціал і досконалі психологічні, моральні та ділові якості, здатні стати лідерами нації в її прагненні до високого рівня життя, до розбудови економічно розвинутої держави. Для України особливо актуальною є проблема наявності в політиці, економіці та державному управлінні таких людей, щоб могли своїм інтелектом, високими здібностями подолати замкнене коло криз і конфліктів, в якому опинилася країна.
Розвиток людини завжди залишався в центрі уваги науковців, а зокрема – психологів. Особливе місце в дослідженнях займало вивчення здібностей індивіда, від яких, в цілому, залежить потенціал особистості, її значення у суспільному житті. Соціальна психологія має свій підхід в цій проблемі. Соціально-психологічний розвиток розглядається як в масштабі соціальних груп, так і на рівні окремої особистості. В останньому випадку дослідженню підлягають ті психологічні якості, за допомогою яких людина успішно інтегрується в соціальне середовище, стає особистістю. В такому разі на перший план виходять інші властивості індивіда: адаптивні, комунікативні, поведінкові.
Соціально-психологічний розвиток особистості – це процес засвоєння людиною доступного їй на даний момент соціального досвіду; творча переробка останнього в особистий досвід, у внутрішні соціальні цінності і установки. Знаходячись в деякому середовищі – сім'ї, освітній установі, компанії однолітків – індивід як би "переймає" ті норми і цінності, які в цьому середовищі є пріоритетними, а потім поступово переробляє їх, змінюючи і пристосовувавши до своїх індивідуальних особливостей і життєвих цілей.
Соціальна психологія ретельно вивчає соціалізацію як процес, завдяки якому відбувається успішне набуття особистістю соціальних цінностей під час вікового розвитку. Дослідження соціалізації відбувається не тільки відносно дитячого віку, а й стосовно всього життя людини, особливо в умовах істотних змін в характеристиках соціального оточення.
Слід відзначити, що проблема соціально-психологічного розвитку і соціалізації достатньо широко вивчалася в межах радянської психології, яка сьогодні стала фундаментом для подібних досліджень в Україні. Суттєвими для висвітлення проблем соціальної психології вважаються роботи радянських науковців: В.С. Агєєва, Г.М. Андрєєвої, Л.Я. Гозмана, Г.Г. Ділігенського, Я.Л. Коломінського, І.С. Кона, Г.С. Костюка, Є.С. Кузьміна, В.О. Лабунської, О.М. Леонтьєва, М.М. Обозова, Б.Ф. Поршнєва, С.Л. Рубінштейна, Д.Н. Узнадзе та ін. У зв’язку з тим виявляється необхідним прослідкувати подальший розвиток соціальної психології, який відбувається сьогодні в рамках української науки.
Метою даної роботи є вивчення внеску сучасних українських дослідників в розробку проблематики соціальної психології.
Об’єкт дослідження – об’єктно-предметна сфера соціальної психології.
Предмет дослідження – концепції соціально-психологічного розвитку особистості.
На здійснення мети дослідження спрямовані наступні завдання:
1. Вивчити теоретичні розробки українськими вченими понять і термінів, що відносяться до сфери розвитку людини.
2. Проаналізувати концептуальні положення поглядів українських психологів на соціально-психологічний розвиток особистості.
3. Поглибити знання щодо досліджень вченими розвитку окремих психологічних якостей індивіда в контексті його соціалізації.
Методи дослідження. Для вирішення завдань дослідження використані загальнонаукові методи дослідження – аналіз, синтез, узагальнення, систематизація, аналіз наукових джерел з відповідної тематики.
Робота структурно складається із двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
В більшості випадків сучасні українські науковці, говорячи про соціально-психологічний розвиток, мають на увазі соціалізацію – процес входження людини в соціум, в ході якого з нею відбуваються значні зміни соціального і психологічного плану. В широкому розумінні соціалізація означає набуття досвіду, необхідного для життя серед людей, тобто інтеграцію індивіда в суспільство, становлення його як особистості. Самозмінювання людини в процесі засвоєння і відтворення культури призводить до формування власних цінностей і орієнтацій, норм і шаблонів позитивної поведінки, прийнятих в суспільстві чи групі.
Соціалізація індивіда, практично, завжди ототожнюється з розвитком – тобто зміною від найнижчого до найвищого. В ході такого процесу людина набуває як нових психологічних, особистісних рис, психічних властивостей, так і нового для себе соціального статусу, соціальної ролі і поведінки. Зміни відбуваються у комплексі, нерозривно одне від одного: переміна соціального середовища запускає у дію соціально-психологічні механізми пристосування індивіда до нього, це, в свою чергу приводить до змін її психологічних властивостей, а в кінцевому підсумку особа набуває нового положення в суспільстві, отримує новий соціальний досвід.
Українські психологи на сучасному етапі доклали чимало зусиль, щоб виявити закономірності та охарактеризувати етапи соціально-психологічного розвитку людини. В більшості випадків їх дослідження базуються на вихідних положеннях радянської психології, що має за головні матеріалістичні ознаки. Хоча в концептуальних положеннях радянської психології діяльності є багато позитивного, за допомогою чого пояснюється активність особистості в суспільстві, однак останнім часом в українській науці з'являється все більш досліджень, котрі використовують вихідні принципи гуманістичної психології К. Роджерса, Г. Олпорта, А. Маслоу. Гуманістична психологія, на думку наших фахівців, має більші перспективи для пояснення поведінки людини, особливо такою що є характерною для нашого кризового соціуму.
Ще одним напрямком сучасних досліджень є вивчення розвитку психологічних рис і здібностей індивіда в ході його соціалізації. Вивченню підлягають різні властивості індивіда, які розкриваються саме в процесі спілкування з іншими людьми. Виявлено, що деякі психологічні особливості значним чином підвищуються в ході соціалізації: покращується інтелект, комунікативні властивості, розширюється емоційна і емпативна сфера. В свою чергу, дані властивості також впливають на успішність соціалізації: чим вище психологічні якості індивіда, тим успішніше відбувається процес пристосування особистості до нових соціальних умов.
Соціалізацію можна вважати невід’ємною складовою людського розвитку. Соціалізація – це процес і результат засвоєння та активного відтворення індивідом настанов, цінностей, ролей, очікувань, властивих певній культурі або соціальній групі. Будь-яка особистість як об’єкт соціалізації, на який спрямована дія, може одночасно бути і суб’єктом соціальної дії в системі суспільних відносин. Це двосторонній процес, який забезпечує саморозвиток суспільних стосунків, збереження їх структурної цілісності, що визначає спрямованість життя людини і дає їй можливість для самореалізації.
... Ставлення молоді до майнового розшарування (без дослідження) ВСТУП
РОЗДІЛ І. МОЛОДЬ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ГРУПА 5
1.1. Соціально-психологічна характеристика молоді 5
1.2. Настановлення, цінності та ціннісні орієнтації сучасної української молоді 16
Висновки до 1-го розділу 25
РОЗДІЛ ІІ. МАЙНОВЕ РОЗШАРУВАННЯ В ОЦІНКАХ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 26
2.1. Соціально-психологічний підхід до майнового розшарування в суспільстві 26
2.2. Майнова нерівність та інші аспекти економічного життя в оцінках українських громадян 30
Висновки до 2-го розділу 39
РОЗДІЛ ІІІ. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СТАВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ДО МАЙНОВОГО РОЗШАРУВАННЯ 40
3.1. Ставлення молоді до майнового розшарування в аспекті економічної поведінки 40
3.2. Соціально-психологічні особливості відношення молоді до соціального утриманства 45
Висновки до 3-го розділу 49
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 51
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 53
ВСТУП
Актуальність дослідження. Процеси соціальної динаміки, що мають місце в сучасному українському суспільстві, вимагають розглядати проблему формування масової свідомості молоді під особливим кутом зору. По-перше, молодь є однією з найбільших соціально-демографічних груп нашого суспільства; по-друге, кожний рік економічно активне населення країни поповнюється випускниками навчальних закладів, які прагнуть знайти своє місце в суспільстві; по-третє, актуальність врахування суспільної думки даної категорії населення України зумовлюється складністю обставин, у яких опинилася сучасна молодь. Існують глибокі протиріччя між новими соціально-економічними, політичними вимогами і якостями особистості, які традиційно формуються соціальними інститутами сучасного українського суспільства.
Під впливом трансформаційних змін, що обумовлені процесами перехідної економіки, відбувається значне розшарування суспільства: поділ його на багатих і бідних, можновладців та пересічних громадян, триває стратифікація суспільства. Ці процеси не є завершені, а продовжують активно тривати. При цьому постійно існує загроза порушення мирного паритету між полярними групами населення. Питання соціальної нерівності все частіше починають займати чільне місце у проявах масової свідомості.
Молодь, що вважається, найбільш динамічною соціальною силою, має свою думку стосовно розвитку соціально-політичної ситуації в країні. Питання соціально-психологічного плану неодмінно при цьому перетинаються з політичними. Тому виявлення ставлення молоді до різних подій і явищ суспільного життя слід вважати важливим і актуальним в наш час.
Українські науково-дослідні установи постійно здійснюють моніторинг громадської думки в Україні, при цьому велике значення приділяючи саме молодіжній аудиторії. Найбільш відомими є дослідження сучасних українських науковців Т.В. Безулика, А.І. Білого, Є.І. Бородіна, В.М. Ворони, Т.П. Голобуцької, О.П. Голобуцького, М.Ф. Головатого, Є.І. Головахи, В.О. Куліка, В.А. Ребкало, М.М. Слюсаревського, Г.В. Циганенко, М.О. Шульги та ін. Однак аналіз робіт даних авторів свідчить про те, що ставленню молоді саме до майнового розшарування в них не приділено достатньої уваги. При цьому питання, які можна вважати близькими до цієї тематики, не пов’язані з розглядом психологічних особливостей великих соціальних груп, а більш розглядаються у політологічному або демографічному аспекті.
Враховуючи актуальність проблеми та недостатню степінь її висвітлення темою даного дослідження стало: „Ставлення молоді до майнового розшарування”.
Об’єкт дослідження – масова свідомість молоді.
Предмет дослідження – ставлення молоді до майнового розшарування.
Мета дослідження: прослідкувати особливості формування в свідомості молоді ставлень до майнового розшарування у період трансформації українського суспільства.
Відповідно до мети дослідження, були поставлені наступні завдання:
1. Узагальнити теоретичні положення щодо соціально-психологічних особливостей молоді.
2. Дослідити, у чому саме змінилося ставлення молоді до майнового розшарування під час трансформаційних перетворень у суспільстві.
3. Проаналізувати особливості формування ставлення молодих людей до майнового розшарування та залежність їх політичних переконань від психологічних особливостей.
Гіпотезою дослідження виступає ствердження того, що негативне ставлення молоді до майнового розшарування у значні степені залежить від психологічних особливостей особистості.
Для вирішення завдань були застосовані наступні методи: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, аналіз літератури з даної проблематики.
Робота складається із вступу, 3-х розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Молодь – динамічна, енергійна і критично мисляча частина суспільства, яка володіє величезним соціальним і творчим потенціалом. Молоді люди характеризуються оптимістичністю, енергійністю, прагненням долати старі догмати, нищити авторитети. Індивідам, особливо раннього періоду юності, притаманні колективізм, підвищене почуття соціальної справедливості, прагнення до рівності, братерства, допомоги і взаємодопомоги. Юнаки схильні ідеалізувати дійсність, вимагають від себе та оточуючих людей діяти у відповідності з високими моральними стандартами.
Однак, незважаючи на високий духовний та фізичний потенціал, молоді люди мають невеликий життєвий досвід, не уявляють собі труднощів на шляху свого професійного становлення. Частка реалізації їх планів є невисокою. Вони, як правило, не здатні без керівництва з боку старших товаришів організуватися, здійснювати планомірну діяльність. Сучасне і майбутнє бачиться їм у рожевих кольорах, а практичне здійснення своїх мрій, переноситься, як правило, на невизначений строк. Молодь прагне зайняти високі соціальні позиції в соціумі, однак при цьому тільки 40% мають високий рівень домагань.
Сучасна українська молодь, як і решта населення країни, опинилася в епіцентрі значних соціальних перетворень, пов’язаних з зміною світоглядних основ, переходом суспільства від соціалістичної орієнтації на ринкову. Процеси, що супроводжують ці зміни, характеризуються наявністю численних криз у всіх сферах життя, розділенням суспільства за майновою ознакою. Молодь, що є діючим агентом в усіх суспільних трансформаціях має свою думку стосовно подій, що розвиваються в українському соціумі.
Ставлення молоді до майнового розшарування, як показав аналіз даних емпіричного дослідження, не є однозначним. В залежності від свого соціального статусу, моральних переконань та сформованих соціальних установок, молоді українці визначаються стосовно майнового розшарування подвійним чином. Більша частина обстежуваного контингенту молоді оцінює його як негативне явище, тобто як таке, що заважає нормально розвиватися суспільству, заважає доланню кризового стану, спричиняє конфлікти і надмірну напругу між соціальними групами. Менша частина молодих людей вважає, що майнова нерівність – наслідок природного розділення людей за власними здібностями, логічний результат реалізації людьми своїх можливостей.
Ставлення до майнового розшарування студентської молоді показує, що воно в значній мірі обумовлено соціально-психологічними характеристиками індивіда. Ті, хто відносять себе до заможних верств, вважають майнове розшарування позитивним соціально-психологічним процесом, в ході якого слабкі та неуспішні люди повинні зайняти нижчий щабель в стратифікаційній структурі соціуму, а високообдаровані, енергійні, ініціативні та заповзятливі – вищий. Ті, хто відносить себе до малозаможних верств, вважають, що суспільство в першу чергу повинно додержуватися принципів справедливості, соціального захисту та підтримки, гуманності. Майнове розшарування такі особи пояснюють з точки зору неспроможності особистості здолати соціальні бар’єри.
Ставлення молоді до майнового розшарування в суспільстві відзначається на її психологічних характеристиках. Молоді люди, які відносять себе до тієї чи іншої частини активного населення країни, мають відповідні настановлення, орієнтацію і мотивацію на досягнення певного рівня в суспільстві. Таким чином, підтверджується гіпотеза даного дослідження стосовно того, що негативне ставлення молоді до майнового розшарування у значні степені залежить від психологічних особливостей особистості.
... Загальна характеристика мовлення та його розвиток у дітей дошкільного віку Вступ 3
Розділ І. 6
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ 6
1.1. Сутність і характеристики усного мовлення як форми спілкування дитини з оточуючим світом 6
1.2. Особливості мовленнєвого розвитку особистості в період дошкільного дитинства 8
Розділ ІІ. 14
ОСНОВИ РОЗВИТКУ УСНОГО МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ У ДОШКІЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ 14
1. Розвиток зв'язного мовлення дітей – головне завдання дошкільного закладу 14
2.2. Діалогічне мовлення 15
2.3. Монологічне мовлення 18
2.4. Проведення бесід із дітьми 20
2.5. Навчально-мовленнева практика дітей 23
Розділ ІІІ 27
РОЗВИТОК МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ-ДОШКІЛЬНЯТ – ВАЖЛИВЕ ЗАВДАННЯ БАТЬКІВ І ПЕДАГОГІВ 27
3.1. Підвищення педагогічної майстерності батьків щодо розвитку мовлення у своїх дітей 27
3.2. Практичні рекомендації батькам щодо психологічних особливостей проведення занять з мовленнєвого розвитку дитини 36
Висновки 40
Література 42
Вступ
Актуальність дослідження. На початку третього тисячоліття, в умовах становлення незалежної України, нового звучання набувають питання виховання та розвитку конкретної дитини як справжнього суб’єкта життєдіяльності. Суспільству сьогодні вкрай потрібні люди, які творчо мислять, здатні створювати культуру, жити в ній, розвивати її. Тому формування освіченої, всебічно розвиненої особистості є одним з першочергових завдань реформування освіти в країні. Ідея самоцінності, унікальності дитини, необхідності розвитку її потенціалу дістала відображення і в нормативних актах нашої держави: у Національній доктрині розвитку освіти в Україні, Законі "Про дошкільну освіту", Базовому компоненті дошкільної освіти.
Процес розвитку української державності пов’язується з найактивнішим, всеохоплюючим впровадженням рідної мови, що вимагає не тільки формування мовних умінь та навичок, а визначає стратегічне завдання виховання мовної особистості з властивими їй національно-культурними і світоглядними пріоритетами, особистості, яка свідомо і творчо опановує рідну мову з перших років життя. В цьому плані ефективне опанування дошкільником зв’язного мовлення є необхідною передумовою його подальшого навчання й виховання в закладах системи освіти України.
Розвиток мовлення дошкільника досліджувався в працях багатьох науковців. В першу чергу слід назвати імена класиків наукової думки: Л.С. Виготського, О.О. Леонтьєва, О.Р. Лурії, С.Л. Рубінштейна, а також сучасних українських дослідників – Л.В. Ворошніної, Н.В. Гавриш, В.Г. Захарченко, А.А. Зрожевської, І.О. Зимної, Е.П. Короткової, Г.М. Леушиної, Н.П. Орланової, Т.О. Піроженко, І.О. Синиці, Є.І. Тихеєвої, О.С. Ушакової, О.М. Шахнарович та ін.
Ознайомлення з результатами теоретичного аналізу означеної проблеми і практичним досвідом засвідчило, що питання розвитку дитячого мовлення розглядається стосовно різних підходів: психологічних (зокрема, психокорекційних), педагогічних, лінгводидактичних та, з огляду на це, однобічно, тільки в межах власної наукової дисципліни. Разом з тим є зрозумілим, що мовленнєвий розвиток дитини – це комплексний процес, що вимагає одночасного застосування декількох методологічних принципів.
Крім того, звертає увагу на себе ще одна проблема. Сучасні дослідники мало приділяють уваги тому, що поширення комп’ютеризації, телебачення та інших технічних засобів, котрі стали доступними й дітям дошкільного віку як у сім'ї, так і в дошкільних закладах, обмежує безпосереднє спілкування дітей з іншими мовцями, внаслідок чого збагачується їхня пізнавальна сфера і водночас гальмується мовленнєва. За спостереженнями вихователів і педагогів, поширюється тенденція, коли діти приходять у перший клас школи з недостатнім мовленнєвим розвитком для успішного навчання.
Виходячи з вищенаведеного, моє дослідження переслідує наступну мету – виявити принципові особливості теоретичного обґрунтування розвитку зв’язного мовлення дітей дошкільного віку та на цій базі запропонувати рекомендації батькам та вихователям з покращення процесу навчання дітей в цій сфері.
Об'єкт дослідження – мовленнєві особливості дітей молодшого дошкільного віку.
Предмет дослідження – процес формування та становлення зв’язаного мовлення дітей молодшого дошкільного віку засобами дидактичної та ігрової діяльності.
Для реалізації даної мети дослідження необхідно виконання наступних завдань:
– Узагальнити теоретичну базу досліджень вітчизняних науковців стосовно мовленнєвого розвитку дітей;
– Класифікувати та характеризувати мовні особливості дітей молодшого дошкільного віку;
– Узагальнити практику проведення занять з розвитку мовної активності у дошкільних закладах освіти;
– Запропонувати рекомендації батьками щодо мовленнєвого розвитку своїх дітей з урахуванням психологічних, педагогічних, лінгводидактичних нюансів
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять: положення філософії про значення, суспільну природу мови як засобу спілкування; концептуальні засади психолого-педагогічної науки про взаємозв’язок між мовою, мовленням і мисленням, теорією і практикою; теоретичні положення про мовлення як знакову діяльність, єдність мовленнєвого змісту та мовної форми, про взаємозумовленість чуттєвого і раціонального в опануванні мови, про пріоритетну роль мовлення у розвитку мовної особистості. В дослідженні використовувались такі загальнонаукові методи як аналіз, синтез, аналіз наукової літератури, узагальнення, порівняння.
Робота структурно складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури.
Висновки
Мовленнєвий розвиток дитини дошкільного віку – це процес набуття оптимального щодо віку кола лінгвістичних уявлень, граматичних умінь і навичок, розвиненість мовлення, сформованість мовленнєвої активності, самостійність у наслідуванні мови та екстенсивному оволодінні лінгвістичною інформацією, вміння використовувати різноманітні засоби спілкування. Індивідуальний мовленнєвий розвиток підпорядковується загальній закономірності – він знаходиться під впливом двох головних факторів, що взаємодіють – внутрішнього (програма спадкоємності) і зовнішнього (навколишнє середовище). Мовленнєвий розвиток дитини дошкільного віку забезпечується спеціально організованим дорослими процесом, основою якого є систематизована форма спілкування.
Доведено, що розвиток зв’язного мовлення дітей молодшого дошкільного віку забезпечується спеціальною організацією мовленнєво-ігрової діяльності, що ґрунтується на особистісно орієнтованій моделі взаємодії її учасників (вихователів і дітей); системі мовленнєвих технологій, спрямованих на перехід дитини від репродуктивних до креативних мовленнєво-ігрових дій; функціональному характері мовленнєво-ігрової діяльності. Своєчасний і якісний розвиток зв’язного мовлення важлива умова повноцінного мовленнєвого розвитку випускника дошкільного навчального закладу.
У досліджені визначено, класифіковано й охарактеризовано словесні і вербальні (репродуктивні і творчі) ігри. Змістом словесної гри виступає мовленнєве повідомлення, засобом реалізації ігрової дії та ігрового задуму є слово, а результатом гри – породження нового висловлювання – тексту. У словесних іграх вирішуються завдання на виховання звукової культури мовлення, формування його граматичної правильності, збагачення, уточнення й активізацію словника, розвиток зв’язного мовлення, комунікативної спрямованості мовлення, міжособистісного спілкування. Вербальні ігри – це ігри, змістом яких є безпосередньо зв’язне мовлення (діалогічне чи монологічне), мовленнєві висловлювання різного типу (опис, розповідь, міркування, пояснення), які побудовані за змістом художніх текстів. До репродуктивно вербальних ігор віднесено ігри-драматизації, ігри за змістом художніх творів, ігри-інсценізації, а також ігрові мовленнєві вправи і ситуації. До творчих вербальних ігор належать сюжетно-рольові ігри за змістом художніх творів, театралізовані, режисерські, ігри-небувальщини.
Мовленнєва ігрова вправа – це спеціальні ігрові дії, спрямовані на розвиток і вдосконалення мовленнєвих умінь і навичок. Ігрова мовленнєва ситуація це штучно змодельовані обставини (дитиною чи дорослим) за змістом художніх текстів (оповідань, віршів, казок) або з епізодів життя дитини та створені для цього умови їх реалізації (ролі, дієві особи, позитивні мовленнєві стимули, атрибути, знайомий текст), що стимулюють і активізують мовленнєве спілкування дітей, сприяють розвитку діалогічного і монологічного мовлення.
За результатами дослідження визначено тенденції мовленнєвого розвитку дошкільнят. Найсприятливішою для розвитку мовного потенціалу дітей є розвивальна формула навчально-виховного процесу, така його організація, за якої пріоритетним вважається розвиток здібностей, а знання виступають засобом цього розвитку. Особлива роль при цьому приділяються сім’ї, батькам, внесок яких в розвиток мовлення своїх дітей є вирішальним, а за морально-емоційним впливом – практично єдиним серед всіх інших суб’єктів виховання.
Головною проблемою, яка в даний час практично не може розв’язатися за рядом об’єктивних причини, є неможливість організувати всебічне навчання батьків азам психолого-педагогічної грамотності, оволодіння ними принципами, прийомами і засобами розвиваючої роботи з дітьми. Тому вироблення практичних рекомендацій та пропозицій батькам з цього питання та доведення їх на семінарах або на батьківських зборах при дошкільних закладах освіти є однією з реальних форм покращення їх методичної майстерності.
... Правова організація працевлаштування ЗМІСТ
ВСТУП 3
1. ПОНЯТТЯ І ФОРМИ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ 11
1.1. Поняття зайнятості населення 11
1.2. Основні принципи державної політики зайнятості населення 12
1.3. Державна служба зайнятості 19
2. ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ГРОМАДЯН 25
2.1. Поняття працевлаштування 25
2.2. Право на працевлаштування та інші права громадян у сфері зайнятості 26
2.3. Правові форми працевлаштування 28
3. БЕЗРОБІТНИЙ І ЙОГО ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ 40
3.1. Поняття безробітного 40
3.2. Реєстрація безробітних та умови призначення допомоги по безробіттю 41
3.3. Допомога безробітним 45
ВИСНОВОК 55
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 62
Мета дослідження. Метою даної роботи є комплексне дослідження стану правового регулювання працевлаштування громадян, аналізування законодавчого підгрунтя проблеми зайнятості і працевлаштування, його недоліки та переваги, визначення перспектив у цій сфері.
Дійсно, у нинішній ситуації держава повинна максимально впливати на формування ринку праці, проводити активну політику зайнятості населення. Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості і вирішення поставлених задач на державному і регіональному рівнях передбачається:
- проведення збалансованої інвестиційної і податкової політики, що стимулює більш повне використання наявних робочих місць, розвиток малих підприємств, капіталовкладення в галузі народного господарства;
- уведення системи стимулювання розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу, індивідуальної трудової діяльності, особливо на територіях пріоритетного розвитку;
- розробка спеціальних програм стабілізації економіки для регіонів з високим рівнем безробіття, з виділенням під них пільгових державних замовлень і кредитів підприємствам за умови збільшення числа робочих місць;
- реформування системи призначення і виплати допомоги з безробіття, розробка заходів, що сприяли б активному пошукові роботи, участі в суспільних роботах і професійній перепідготовці, скороченню терміну безробіття;
- розширення масштабів суспільних робіт, організація їхнього проведення і фінансування з урахуванням якісного складу безробітних і соціально-економічних потреб регіонів і інші міри.
Об’єкт дослідження. Об’єктом даної дипломної роботи є правовідносини в сфері працевлаштування, а саме правовідносини, пов’язані із реєстрацією осіб, які шукають роботу, із працевлаштуванням таких осіб, перенавчанням, надання статусу безробітного та інші, пов’язані з цим правовідносини.
Відносини в сфері зайнятості і працевлаштування є комплексними по своїй юридичній природі і входять у предмет адміністративного права, трудового права, права соціального забезпечення.
Відносини між підприємствами і державною службою зайнятості є адміністративно-правовими, оскільки служба зайнятості наділена владними повноваженнями стосовно підприємства: підприємство зобов'язане виділяти визначену кількість робочих місць у рахунок броні, працевлаштовувати на ці місця по напрямку служби зайнятості; підприємство зобов'язане обладнати спеціальні робочі місця для інвалідів і забезпечити їхнє реальне введення в дію, тобто працевлаштувати інваліда; за недотримання таких обов'язків на підприємство накладаються штрафні санкції. Підприємство у випадку відмовлення в прийнятті на роботу раніше заявлених фахівців зобов'язано відшкодувати службі зайнятості усі витрати по працевлаштуванню, профпідготовці, перепідготовці, виплаті допомоги по безробіттю такому фахівцеві.
Підприємства зобов'язані надавати службі зайнятості всю інформацію про наявність вакантних місць, вивільненні працівників, простоях підприємства, використанні працівників з неповним робочим часом.
Відносини між підприємствами і державним фондом сприяння зайнятості по страхуванню від безробіття працівників підприємства, а також відносини між службою зайнятості і громадянами по наданню послуг по працевлаштуванню, профорієнтації, пошуку підходящої роботи, профонавчанню, перенавчанню, підвищенню кваліфікації, наданню статусу безробітного з виплатою допомоги по безробіттю, а також матеріальної допомоги в період профпідготовки за рахунок засобів державного фонду сприяння зайнятості - є соціально-забезпечувальними і входять у предмет права соціального забезпечення.
Об'єктивною підставою для виникнення соціально-забезпечувальних відносин і відмежування їх від інших суспільних відносин, регульованих правом, виступають соціальні ризики, при яких особа втрачає роботу, засоби до існування по не залежним від нього причинам.
Соціальними ризиками виступають вікова або фізіологічна непрацездатність (досягнення пенсійного віку або встановлення інвалідності), хвороба, втрата роботи, втрата годувальника й інші.
Для здійснення соціального забезпечення держава створює соціальні фонди, засоби яких формуються як за рахунок страхових внесків роботодавців і працівників (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, державний фонд сприяння зайнятості), так і за рахунок інших джерел (Фонд соціального захисту інвалідів).
Ще одною ознакою соціально-забезпечувальних відносин є неодмінна участь у них держави в особі спеціально уповноважених органів - органів керування, якими є державна служба зайнятості, або соціальних фондів.
Нарешті, для соціально забезпечувальних відносин характерне використання методу соціального надання послуг, виплат, а також принципу соціальної солідарності при розподілі соціальних засобів. Усі названі ознаки мають місце при наданні службою зайнятості послуг громадянам.
Третя група відносин у сфері зайнятості і працевлаштування складається між працівником і підприємством по укладенню трудового договору на підставі напрямку служби зайнятості.
Сюди також входять відносини по використанню працівників на сезонних, громадських роботах по напрямку служби зайнятості. У таких випадках належить складати трудовий договір, і на працівника поширюється трудове законодавство. Зазначені відносини складають предмет трудового права.
У предмет трудового права також входять відносини, що випливають з укладення колективного договору і колективних угод по створенню додаткових робочих місць усередині підприємства для працівників, що бідують у соціальному захисті - інвалідів, жінок з малолітніми дітьми, багатодітних родин, молодих працівників, по організації навчання і перенавчання за рахунок засобів підприємства працівників, що вивільняються; по поділі одного робочого місця (посади) між двома працівниками з метою недопущення скорочення працівників.
Предмет дослідження. Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які стосуються правового регулювання працевлаштування, а також наукові джерела, які стосуються теоретичного обґрунтування доцільності застосування, а також інших проблем правового регулювання працевлаштування.
Відносини по забезпеченню зайнятості і працевлаштуванню регулюються Законом України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 року (з наступними змінами і доповненнями), Кодексом законів про працю України (глава ІІІ-А "Забезпечення зайнятості працівників, що вивільняються"), постановами Кабінету Міністрів України, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами.
Закон України "Про зайнятість населення" є комплексним законодавчим актом, що містить норми адміністративного права, права соціального забезпечення, трудового права. На цьому прикладі наочно видно як не проста проблема співвідношення системи трудового права і трудового законодавства.
Отже, держава намагається стримати зростання безробіття, також тим, що змушує власників обачливо підходити до прийняття рішень про скорочення чисельності працівників, оскільки саме роботодавцю належить профінансувати період для працевлаштування вивільнених працівників.
Державою визначено основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року.
Трудовий потенціал – це сукупна чисельність громадян працездатного віку, які за певних ознак (стан здоров'я, психофізіологічні особливості, освітній, фаховий та інтелектуальний рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір провадити трудову діяльність.
Основні напрями розвитку трудового потенціалу спрямовано на процеси модернізації у сфері зайнятості відповідно до потреб структурної перебудови господарського комплексу країни і розбудови соціально орієнтованої економіки.
У сфері зайнятості йдеться про створення матеріально-технічних і соціально-економічних передумов для продуктивної зайнятості населення (під продуктивною зайнятістю слід розуміти використання трудових ресурсів і корисної для суспільства праці, дохід від якої забезпечує працівникам рівень життя, достатній для відтворення їхніх фізичних, інтелектуальних і професійних якостей.
Головним у створенні таких передумов є здійснення державного регулювання ринку праці з метою постійного розширення сфери прикладання праці й забезпечення надійного соціального захисту працюючого і непрацюючого населення.
Передбачено такі заходи, як:
оцінка загальної потреби в робочих місцях в економіці країни і формування ринку професій;
визначення і забезпечення підтримки регіональних та галузевих пріоритетів, що стимулюють процес створення нових, додаткових та збереження наявних високопродуктивних робочих місць;
створення робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу, самозайнятості за умов формування дійового інвестиційного і фінансового механізму;
максимальна легалізація нерегламентованої зайнятості за рахунок створення малих підприємств аналогічного профілю діяльності;
впровадження механізму стимулювання створення робочих місць для окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, військовослужбовців, звільнених з військової служби тощо);
здійснення заходів щодо перерозподілу зайнятого населення між державним та недержавним секторами економіки;
зниження рівня та тривалості безробіття шляхом реалізації заходів активної політики зайнятості, зокрема через громадські роботи та деякі інші заходи.
... Вступ 3
РОЗДІЛ І. РОЛЬ АРХІВІВ У КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ. 6
1.1. Історія розвитку архівної справи в Україні. 6
1.2. Розбудова системи архівів в сучасній Україні. 13
Висновки до розділу 21
РОЗДІЛ ІІ. СТАН ТА ЗНАЧЕННЯ АРХІВІВ У СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 22
2.1. Структура архівної системи України. 22
2.2. Значення архівів в сучасних культурних та інформаційний процесах в Україні. 27
Висновки до розділу. 34
Загальні висновки 35
Література 37
Вступ
Актуальність теми обумовлена стрімким розвитком сучасних інформаційних технологій. Інформатизація, що з кожним роком охоплює все більше країн, починає відігравати вирішальну роль у людському соціумі, спричиняючи появу нових видів соціальних утворень – інформаційних суспільств. Дослідники, вказуючи про зростання ролі інформації в житті людства, відмічають разом з тим і виникнення нових проблем, існування яких раніше не було пов’язано з значними негативними наслідками для сучасної цивілізації. Головною з них є вплив інформатизації на людину, наслідки якого оцінюються неоднозначно. Дія інформаційних технологій як і нових соціальних відносин в умовах постіндустріального суспільного порядку ще до кінця не вивчена, а деякі аспекти досліджень дозволяють вченим констатувати, що інформаційний прогрес відіграє не тільки позитивне, а й негативне значення для людства, змінюючи не тільки соціальні відносини, масову свідомість, а й внутрішній світ людини, її ставлення до інших людей та оточуючого світу. В таких умовах доцільно вести мову про те, що культура людства як і сама людина змінюється разом з розвитком інформаційних процесів.
Інша проблема, яка виникла разом з утворенням глобального інформаційного простору – це збереження інформації. Її значення є не менш важливим для людства, ніж духовно-моральні аспекти інформатизації, а негативні наслідки – не менш руйнівними. Це обумовлено тим, що сучасні технології все більш покладаються на цифрові засоби управління та виробництва. Проте, помилки в цих системах здатні привести до втрати інформації, збою в системах управління, а значить – і до аварій та катастроф. Чорнобильська катастрофа показала, що людина іноді може бути і нездатною втрутитися в процеси автоматичного управління складними технологічними системами. Особливо втрата інформації є загрозливою при використанні цифрових технологій на транспорті, у військовій сфері, у виробництві небезпечних видів енергії та матеріалів. Знищення інформації може відбутися в будь-який момент через зараження комп’ютерними вірусами, або раптовим відключенням електроенергії.
В таких умовах набувають особливого значення архіви, які уявляють собою традиційний, перевірений часом спосіб збереження інформації. Він заснований на збереженні та використанні „твердих копій” інформаційних носіїв: книг, газет, журналів, магнітних стрічок, дисків, вінілових платівок. На сьогоднішній день це є альтернативним способом збереження даних, а також їх захисту від знищення та перекручення. Архіви – це унікальні хранителі "пам'яті людства", державні центри зосередження документальних пам'ятників історії, науки і культури. Архіви відіграють значну роль, являючи собою продукт цивілізації, засіб збереження знань, інформації про все, що напрацьовано за час існування людства.
Стан наукової розробки теми. Сучасний розвиток культури вимагає оцінити діяльність архівів в умовах інформаційного суспільства, визначити їх внесок в розвиток культури та інформаційну безпеку людства. Одним із перших в українській історіографії до аналізу проблеми актуалізації архівних інформаційних ресурсів в середині 1990-х рр. звернувся Г. Боряк, обґрунтувавши необхідність створення Археографічного реєстру національної архівної спадщини України. Учений наголосив на необхідності впровадження інформаційних технологій з метою організації інтелектуального доступу до архівних інформаційних ресурсів України. Не менш важливе значення для вивчення досліджуваної проблеми мають пізніші публікації Г. Боряка, в яких розглянуто основні форми репрезентації архівних ресурсів у мережі Інтернет, та праці Л. Дубровіної, яка обґрунтувала концептуальні засади інформатизації архівної справи в Україні, узагальнила діяльність Інституту рукопису НБУВ в галузі археографії та архівознавства. До питань використання електронних ресурсів органів влади та організації користування бібліотечно-архівною колекцією “Фонд Президентів України” зверталася у своїх дослідженнях історії становлення системи інформаційних ресурсів України Я. Чепуренко. Розвитку понятійного апарату з даного питання прислужилися статті К. Новохатського. Методичні аспекти проблеми розглядали М. Акулов, О. Гранкіна, Д. Омельчук, О. Курганова, Л. Момот, Л. Добреля, О. Балишева, О. Музичук та ін. Деякі аспекти використання архівних інформаційних ресурсів опосередковано розглядалися в дисертаційних дослідженнях Т. Клименко, І. Матяш, Н. Платонової, Ю. Прилепішевої, Н. Христової та ін.
Метою даної роботи є аналіз розвитку архівної справи в сучасній Україні, її значення для становлення інформаційного суспільства, культурних процесів, що тривають в країні.
Об’єктом дослідження виступають архіви України.
Предметом дослідження – функціонування архівів в умовах суспільно-культурних процесів української держави.
Для досягнення мети дослідження передбачено виконання наступних завдань:
• Узагальнити розвиток архівів протягом історії України.
• Дослідити становлення архівної справи в Україні
• Проаналізувати структуру архівної системи України.
• Визначити ефективність взаємодії архівів та інших інформаційних ресурсів держави.
Методи дослідження. Методологічною основою роботи є загальнонаукові підходи до наукового пізнання (системний, функціональний, структурний, моделювання, порівняльний, типологічний) з використанням історіографічного та хронологічного методів. Використано методи аналізу історичної, культурознавчої літератури та літератури з інформаційних технологій.
Загальні висновки
Матеріал, що накопичує людство в своїй діяльності потребує елементарного збереження, не говорячи вже про його класифікацію та систематизацію. Досвід минулих поколінь є важливим не тільки для історичної пам’яті, а й для вирішення практичних поточних питань повсякденності. Крім того, наявність архівних матеріалів допомагає в розвитку суспільних наук, а також багатьох природознавчих дисциплін. Переосмислення теоретичної спадщини колишніх дослідників є однією з рушійних сил наукового прогресу.
Одним із елементів культури людства є його прагнення зрозуміти історичний процес – відновити все те, що було в минулому, спрогнозувати та спробувати передбачити, що буде в майбутньому. В цьому плані важливого значення набуває розуміння цінності історичного джерела. Саме ж вивчення історичного процесу базується на вивченні масового, статистичного, головним чином, матеріалу. Стає цілком зрозуміло, що чим далі, тим більший прогрес історичної науки, розуміючи тут історію як науку про минуле в самому широкому значенні цього слова, стає все в більшій залежності від стану архівів. Тут мається на увазі не тільки абстрактний інтерес до знання, але також і інтерес, викликаний потребами практичного життя – інтерес політика, громадського діяча або адміністратора. Щоб використати увесь досвід минулих часів, щоб запобігти помилкам в дальшому будівництві, щоб зрозуміти розвиток і напрямок життя, однаково і адміністратор, і політик повинні звернутися до архіву, щоб знайти відповідь на пекучі питання сучасного.
Архівна справа на Україні пройшла нелегкий шлях. На жаль, сьогодні можна констатувати, що внаслідок недбалого ставлення до всього українського з боку минулих наших іноземних „покровителів”, утрачено багато документів, що мали велике значення для української культури. Відновлення незалежності України призупинило ці процеси, поставило архівну справу на ґрунт наукового та державного інтересу. Сьогодні в нашій країні розуміють, що добре впоряджена архівна справа потрібна не тільки невеликій кількості людей – діячам науки та громадським діячам – а й всьому суспільству. Тут переплітаються не тільки суспільні або державні інтереси, а дуже часто виникає приватний, особистий інтерес. Розуміючи культуру як все, що винайдено та реалізовано людством, слід визнати, що збереження архівної спадщини, є одним з вузлових моментів культурних процесів в будь-якої країні. Архіви – це те, що не дозволяє суспільству впасти в хаос, дезорганізувати та дезорієнтувати прагнення багатьох людей. В Україні функціонує система архівів, яка охоплює архівну справу як на центральному рівні, так і на регіональному, місцевому. Це десятки закладів, діяльність яких надає вагомого внеску в загальний розвиток української культури.
Говорячи про проблеми, без яких не обходиться сьогодні архівна справа, слід визнати, що без підтримки держави, ця галузі не здатна ефективно розвиватися. Зрозуміло, реалізувати завдання архівістики можна лише за умови кардинальних зрушень у їх матеріальному забезпеченні. Також і з боку суспільства має бути, як мінімум, добра воля і усвідомлення як загальної стратегії розвитку, так і нашого нинішнього місця у світовому інформаційному просторі й у світовому архівному співтоваристві, інтегральною частиною якого ми таки є.
... Психологічні чинники виникнення співзалежності у молодого подружжя ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 6
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СПІВЗАЛЕЖНОСТІ В МІЖОСОБИСТІСНОМУ СПІЛКУВАННІ МОЛОДОГО ПОДРУЖЖЯ. 6
1.1. Феномен співзалежності в працях вітчизняних і зарубіжних дослідників 6
1.2. Особливості проявів співзалежності у подружньому житті 19
Висновки до 1-го розділу 29
РОЗДІЛ 2 31
ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ СПІВЗАЛЕЖНОСТІ У ЖІНОК 31
2.1. Методологічні основи дослідження 31
2.2. Організація та проведення емпіричного дослідження 37
Висновки до 2-го розділу 47
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ 49
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 53
ДОДАТКИ 60
ВСТУП
Актуальність дослідження. Величезного значення для поступового розвитку суспільства має родина, статус якої більшою мірою визначається рівнем і станом внутрішньосімейних міжособистісних відносин. Сучасна українська сім'я, як і все суспільство, потерпає через кризові явища, що мають місце не тільки в економіці і політиці, а й в моралі, культурі, духовних і сімейних цінностях. Деструктивні форми взаємодії в родині, що набули поширення останнім часом, потребують детального вивчення, аналізу та відпрацювання на цій основі практичних рекомендацій щодо покращення морально-психологічного клімату в сім’ях. Особливо страждає при цьому молода родина, нестійкість якої призводить до того, що значна кількість подружніх пар розпадається сьогодні в перші два-три роки спільного життя. Причинами цього явища є не тільки економічні та соціальні чинники, а й суто психологічні – психологічна несумісність, різні моральні цінності, відсутність загальних інтересів, неспроможність молодих людей будувати свої відносини в складних умовах соціально агресивного оточення.
Ще одним проблематичним феноменом сімейної сфери є явище співзалежності, під яким розуміють потрапляння одного члена родини під щільний психологічний вплив іншого. Складність співзалежності полягає не в тому, що індивід стає жертвою дії близької (і навіть коханої людини), а в тому, що він опиняється у тенетах власних принципів, моральних установок і бажань. Такий взаємозв’язок дуже часто призводить до нервових, психосоматичних захворювань, психічних розладів. Він не дає родині нормально функціонувати, призводить до поступового погіршення взаємостосунків та розпаду.
Початок вивченню співзалежності поклав німецький психіатр Р. Крафт-Ебінг, який називав її „психосексуальна підпорядкованість” (1892 р.). Такий підхід у значній мірі відповідав фрейдівської концепції несвідомого та був досить популярним до середини ХХ ст. Значний внесок в розуміння глибинних психологічних механізмів взаємодії людей у шлюбно-сексуальних стосунках зробили представники неофрейдизму Е. Еріксон, К. Юнг, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Спок Саллівен.
Новий етап дослідження цього явища розпочинається у 50-70-ті роки ХХ ст. та збігається з періодом посиленої боротьби проти наркоманії і алкоголізму в США й інших країнах Заходу. Психологи виявили, що від вживання наркотиків страждають не тільки ті, хто їх приймає, а й родина наркомана, члени якої випробують значні психологічні та моральні навантаження внаслідок побоювань за долю близької людини. В цей час виникають поняття "ко-алкоголізм", "пара-алкоголізм", що вказують на причетність до співпереживань хворих членів їх сімей. Стосунки між людьми в родинному колі знаходилися в центрі уваги представників гуманістичної психології: К. Роджерса, А. Маслоу, Г. Олпорта, В. Франкла, Ш. Бюлера, Ролло Мея, С. Джурарда.
Третій етап пов'язаний з поширенням ідей феміністичного руху кінця ХХ ст., в ході чого ретельно розглядалися факти фізичного і морального насильства над жінками в родині. У зв’язку з цим досліджувалися психологічні основи шлюбу, гендерні проблеми, визначались перспективи тривалого та міцного сімейного союзу. Деякі дослідники розглядали співзалежність в позитивному плані – як психологічне доповнення одним подружжям іншого – і не зводили до поняття хвороби. Інші науковці, як і раніш, відносили співзалежність до негативних явищ, вказували на те, що воно має деструктивні наслідки для родини. Дослідження феномена співзалежності здійснювалося переважно з огляду на біологічну парадигму психіатричної практики: вивчалися етимологія цього стану (Р. Баркер, A. Шаеф, Б. Штандер), його прояви та характеристики (Д. Вітіленд, Б. Гузіков, І. Джермак, В. Москаленко), співвідношення із залежністю (В. Москаленко), причини формування рис співзалежності (В. Москаленко, Р. Поттер-Ефрон, О. Сімонова), характеристики сімейної взаємодії (Б. Гузіков, Е. Сміт).
Попри значний обсяг наукової та прикладної інформації щодо феноменології стану співзалежності, проблему цю можна вважати маловивченою в площині соціальної і сімейної психології, зокрема з точки зору аналізу дисфункції родинної взаємодії. Феномен співзалежності розглядався лише як психічний стан особистості, при цьому не досліджувався його вплив на результат сімейної взаємодії, не конкретизувалися чинники виникнення дисфункціональної моделі сім’ї. Також мало приділялося уваги вивченню внутрішнього стану співзалежних жінок, умовам та шляхам його оптимізації, досягненню позитивної динаміки в процесі психокорекційної роботи з молодими сім’ями, де мало місце явище співзалежності. Існуючи проблеми обумовили тему даного дослідження: "Психологічні чинники виникнення співзалежності у молодого подружжя".
Метою дослідження є аналіз психологічних чинників виникнення співзалежності в контексті міжособистісної взаємодії в родинному колі.
Об’єкт – співзалежність молодого подружжя.
Предмет – психологічні чинники виникнення співзалежної поведінки молодого подружжя.
Гіпотеза – жінки з низькою самооцінкою більше схильні до співзалежності, ніж чоловіки з низькою самооцінкою.
На реалізацію завдань дослідження та підтвердження гіпотези спрямовані наступні завдання:
1. Здійснити теоретичний аналіз феномену співзалежності та особливостей його прояву у подружньому житті.
2. Проаналізувати підходи до вивчення та діагностування цього явища в практиці сімейної психотерапії.
3. Провести дослідження впливу рівня самооцінки жінок і чоловіків на формування у них співзалежності.
Методологічні засади. Робота базується на поєднанні загальнонаукових методів і психологічних методів. До загальнонаукових відноситься аналіз, синтез, узагальнення, моделювання, порівняння, аналіз наукової літератури з теми дослідження. До психологічних – діагностична бесіда, спостереження, експертне опитування, тестування, зокрема методика Дембо – Рубінштейн з виявлення самооцінки і методика співзалежності В.Д. Москаленко.
Робота структурно складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків і пропозицій, списку використаних джерел, додатків.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ
Співзалежність – одна з найпоширеніших сучасних проблем, що заважають повноцінному життю людей. Вона торкається не тільки окремих осіб, але і суспільства в цілому, яке створює умови, що іноді сприяє появі співзалежних відносин і їх передачі з покоління в покоління. Співзалежні люди випробовують постійну потребу в схваленні оточуючих, підтримують принижуючі гідність відносини і відчувають себе безсилими що-небудь змінити, не усвідомлюють своїх істинних бажань і потреб і не здатні переживати почуття справжньої близькості і любові.
Явище співзалежності характеризується наявністю парадоксальних, тобто суперечливих і таких, що слабо піддаються перевірці і поясненню вчинків та зразків поведінки індивіда. По-перше, співзалежність поєднує різко полярні відчуття та відношення до об’єкту своєї прихильності. Амбівалентність почуттів є, напевно, найхарактернішою рисою співзалежної людини. Співзалежна людина, а особливо жінка, одночасно відчуває і любов, і ненависть, прагне до домінування і одночасно йде на постійні поступки. Співзалежні індивіди думають, ніби вони можуть контролювати як свою поведінку, так і поведінку близької людини, що страждає залежністю, найчастіше хімічною (алкогольною і наркотичною). Фактично, виходить навпаки – ці хімічно залежні особи тримають під контролем поведінку співзалежного. З іншого боку, має місце зворотній ефект диктату. Співзалежні підпорядковують свої потреби потребам таких хворих і займають положення жертви. Фактично співзалежні займають домінуюче положення і під порядковують собі хімічно залежну людину, так що співзалежний виступає не стільки жертвою, скільки диктатором, кривдником, переслідувачем.
Співзалежність слід розглядувати як феномен, який у своєму неклінічному варіанті має можливості для деякого зменшення і нейтралізації. Перебудова свідомості, "Я-концепції" людини – річ складна і потребує до себе значних витрат часу і зусиль. Для організації психотерапевтичної діяльності необхідно розуміти, що співзалежність може бути викликана різними причинами і тому потребує до себе різних підходів. Проведене дослідження в рамках даної роботи показало, що для співзалежних жінок головними причинами є: 1) поява в її родині хімічно залежних близьких родичів (чоловіка, дітей); 2) поява у родині важко хворого члена родини (або такого, що має каліцтво); 3) недоліки її власного виховання в дитячому віці, коли становлення особистості жінки відбувалося у дисфункціональній родині, завдяки чому в неї сформувались низька самооцінка та рівень домагань, закріпились негативні стереотипи поведінки.
У випадку, коли явище співзалежності пов’язане зі складними сімейними обставинами (пияцтво, наркотична залежність або хвороба члена родини), позбавлення від співзалежності буде основане на ліквідації причин, що їх породили. До них відносяться лікування хімічно залежних осіб, надання медичної допомоги хворому. Для лікування алкогольної та наркотичної залежності сьогодні існують численні центри та приватні кабінети досвідчених лікарів-наркологів. Їх діяльність неодноразово допомагала молодому подружжю здолати біду в родині, налагодити безконфліктні, конструктивні стосунки на базі позбавлення від хімічної залежності.
У разі каліцтва або невиліковної хвороби, тобто тоді, коли позиція співзалежної людини цілком залежить від примх хворого та його інших негативних проявів в процесі взаємодії, необхідно втручання фахівця-психотерапевта, який має можливість вплинути на перебудову мотиваційної сфери клієнта. Для зміни рольових позицій осіб в міжіндивідному спілкуванні в умовах складної соціальної проблеми пропонується найбільш доцільною вважати психологічну допомогу в рамках гуманістичної психології. Людина-інвалід, що вимагає виняткового ставлення до себе, змушує членів родини (особливо матерів, дружин) відчувати певну провину перед ним, схиляє до виникненню у них співзалежної поведінки. Практичні методи гуманістичної психології спрямовані на допомогу людині знайти нові позитивні орієнтири у своєму житті, перемінити спрямованість своїх дій з деструктивності на конструктивність, на налагодження стосунків з іншими людьми. Лікування співзалежної людини в умовах, коли постійно існує джерело конфліктності та його залежності, не має ніякого сенсу.
Найбільш складним випадком є співзалежність, що закладена у жінки з дитинства. Виховання в умовах дисфункціональної родини спричиняє отриманню психологічних травм, формуванню негативних особистісних якостей, серед яких особливо вирізняється низька самооцінка. Послідуючі етапи формування особистості в юнацькому і вже в дорослому віці накопичують нові негативні шари негативних властивостей особистості, які закривають собою риси співзалежності. Тому діагностика співзалежності є досить складною справою і пов’язана з труднощами розрізнити її від характерологічних особливостей звичайної людини.
В процесі проведення дослідження знайшла своє підтвердження та обґрунтування гіпотеза стосовно того, що більш схильними до співзалежної поведінки є жінки з низькою самооцінкою, ніж чоловіки з низькою самооцінкою. Співзалежність, як явище, в основному, притаманне особам жіночої статі. Вони беруть на себе головний удар і стають співзалежними при захворюваннях членів родини на наркоманію або алкоголізм, яким на сьогоднішній в більшій мірі підвернені все ж такі чоловіки. Достатньо згадати, що сімейні ролі жінок традиційно мають в собі деякі елементи підкорення, звертання на зразок поведінки, що має показувати чоловік. Виховуючись у дитинстві в дисфункціональній родині, саме дівчата, скоріш за усе, набувають ознак співзалежності частіше, ніж хлопці. Це означає, що жінки у своєму житті психологічно більш налаштовані на отримання, закріплення і прояв ознак співзалежності.
Теоретичний аналіз джерел свідчить про те, що співзалежність, формуючись у жінки в дитячому віці, може тривалий час не знаходити свого проявлення. Це відбувається тільки на етапі створення власної родини, на яку потім переносяться негативні стереотипи поведінки в батьківській родині, а значить і виконання ролей співзалежної людини, навіть у тих випадках, що непідкріплені значними стресогенними обставинами в родині.
Слід також визнати, що співзалежність проявляється як деструктивна форма взаємодії, в основному, при настанні проблемних ситуацій в родині (алкоголізм, наркоманія). Головний удар при цьому приймають на себе жінки, котрі в соціально-психологічному плані менш налаштовані на набуття хімічно залежної поведінки в соціумі. Їх соціальні ролі – ролі дружини (матері) – передбачають високу степінь відповідальності за здоров’я і долю близької людини. Вони більше, ніж чоловіки, проявляють турботу про сімейне і психічне благополуччя членів родини. Тому вони частіше, ніж чоловіки, стають носіями співзалежної поведінки. Навіть у випадку, якщо риси співзалежності не були сформовані у дитинстві, вони можуть з'явитися у зрілому віці при настанні несприятливих обставин у власній родині.
Поява співзалежності є обопільним деструктивним моментом для подружжя. З одного боку, безперечно, страждають жінки, що змушені взаємодіяти з наркозалежними особами (тобто з людьми, в певному розумінні, зі зміненою свідомістю). З іншого боку, їх співзалежна поведінка, що виникає як реакція на хімічну залежність чоловіка, приймає форми, психологічно несприятливі для інших членів родини і які викликають нові спалахи негативізму у взаємо відносинах. Нагальною необхідністю осіб таких родин є звертання до психотерапевтів та психоконсультантів з сімейних проблем. Психотерапія за принципами гуманістичної психології, в даному випадку, може стати дієвою стратегією для зміни внутрішніх деструктивних установок обох шлюбних партнерів.
... Психологічні чинники виникнення співзалежності у молодого подружжя ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 6
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СПІВЗАЛЕЖНОСТІ В МІЖОСОБИСТІСНОМУ СПІЛКУВАННІ МОЛОДОГО ПОДРУЖЖЯ. 6
1.1. Феномен співзалежності в працях вітчизняних і зарубіжних дослідників 6
1.2. Особливості проявів співзалежності у подружньому житті 19
Висновки до 1-го розділу 29
РОЗДІЛ 2 31
ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ СПІВЗАЛЕЖНОСТІ У ЖІНОК 31
2.1. Методологічні основи дослідження 31
2.2. Організація та проведення емпіричного дослідження 37
Висновки до 2-го розділу 47
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ 49
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 53
ДОДАТКИ 60
ВСТУП
Актуальність дослідження. Величезного значення для поступового розвитку суспільства має родина, статус якої більшою мірою визначається рівнем і станом внутрішньосімейних міжособистісних відносин. Сучасна українська сім'я, як і все суспільство, потерпає через кризові явища, що мають місце не тільки в економіці і політиці, а й в моралі, культурі, духовних і сімейних цінностях. Деструктивні форми взаємодії в родині, що набули поширення останнім часом, потребують детального вивчення, аналізу та відпрацювання на цій основі практичних рекомендацій щодо покращення морально-психологічного клімату в сім’ях. Особливо страждає при цьому молода родина, нестійкість якої призводить до того, що значна кількість подружніх пар розпадається сьогодні в перші два-три роки спільного життя. Причинами цього явища є не тільки економічні та соціальні чинники, а й суто психологічні – психологічна несумісність, різні моральні цінності, відсутність загальних інтересів, неспроможність молодих людей будувати свої відносини в складних умовах соціально агресивного оточення.
Ще одним проблематичним феноменом сімейної сфери є явище співзалежності, під яким розуміють потрапляння одного члена родини під щільний психологічний вплив іншого. Складність співзалежності полягає не в тому, що індивід стає жертвою дії близької (і навіть коханої людини), а в тому, що він опиняється у тенетах власних принципів, моральних установок і бажань. Такий взаємозв’язок дуже часто призводить до нервових, психосоматичних захворювань, психічних розладів. Він не дає родині нормально функціонувати, призводить до поступового погіршення взаємостосунків та розпаду.
Початок вивченню співзалежності поклав німецький психіатр Р. Крафт-Ебінг, який називав її „психосексуальна підпорядкованість” (1892 р.). Такий підхід у значній мірі відповідав фрейдівської концепції несвідомого та був досить популярним до середини ХХ ст. Значний внесок в розуміння глибинних психологічних механізмів взаємодії людей у шлюбно-сексуальних стосунках зробили представники неофрейдизму Е. Еріксон, К. Юнг, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Спок Саллівен.
Новий етап дослідження цього явища розпочинається у 50-70-ті роки ХХ ст. та збігається з періодом посиленої боротьби проти наркоманії і алкоголізму в США й інших країнах Заходу. Психологи виявили, що від вживання наркотиків страждають не тільки ті, хто їх приймає, а й родина наркомана, члени якої випробують значні психологічні та моральні навантаження внаслідок побоювань за долю близької людини. В цей час виникають поняття "ко-алкоголізм", "пара-алкоголізм", що вказують на причетність до співпереживань хворих членів їх сімей. Стосунки між людьми в родинному колі знаходилися в центрі уваги представників гуманістичної психології: К. Роджерса, А. Маслоу, Г. Олпорта, В. Франкла, Ш. Бюлера, Ролло Мея, С. Джурарда.
Третій етап пов'язаний з поширенням ідей феміністичного руху кінця ХХ ст., в ході чого ретельно розглядалися факти фізичного і морального насильства над жінками в родині. У зв’язку з цим досліджувалися психологічні основи шлюбу, гендерні проблеми, визначались перспективи тривалого та міцного сімейного союзу. Деякі дослідники розглядали співзалежність в позитивному плані – як психологічне доповнення одним подружжям іншого – і не зводили до поняття хвороби. Інші науковці, як і раніш, відносили співзалежність до негативних явищ, вказували на те, що воно має деструктивні наслідки для родини. Дослідження феномена співзалежності здійснювалося переважно з огляду на біологічну парадигму психіатричної практики: вивчалися етимологія цього стану (Р. Баркер, A. Шаеф, Б. Штандер), його прояви та характеристики (Д. Вітіленд, Б. Гузіков, І. Джермак, В. Москаленко), співвідношення із залежністю (В. Москаленко), причини формування рис співзалежності (В. Москаленко, Р. Поттер-Ефрон, О. Сімонова), характеристики сімейної взаємодії (Б. Гузіков, Е. Сміт).
Попри значний обсяг наукової та прикладної інформації щодо феноменології стану співзалежності, проблему цю можна вважати маловивченою в площині соціальної і сімейної психології, зокрема з точки зору аналізу дисфункції родинної взаємодії. Феномен співзалежності розглядався лише як психічний стан особистості, при цьому не досліджувався його вплив на результат сімейної взаємодії, не конкретизувалися чинники виникнення дисфункціональної моделі сім’ї. Також мало приділялося уваги вивченню внутрішнього стану співзалежних жінок, умовам та шляхам його оптимізації, досягненню позитивної динаміки в процесі психокорекційної роботи з молодими сім’ями, де мало місце явище співзалежності. Існуючи проблеми обумовили тему даного дослідження: "Психологічні чинники виникнення співзалежності у молодого подружжя".
Метою дослідження є аналіз психологічних чинників виникнення співзалежності в контексті міжособистісної взаємодії в родинному колі.
Об’єкт – співзалежність молодого подружжя.
Предмет – психологічні чинники виникнення співзалежної поведінки молодого подружжя.
Гіпотеза – жінки з низькою самооцінкою більше схильні до співзалежності ніж жінки з високою самооцінкою.
На реалізацію завдань дослідження та підтвердження гіпотези спрямовані наступні завдання:
1. Здійснити теоретичний аналіз феномену співзалежності та особливостей його прояву у подружньому житті.
2. Проаналізувати підходи до вивчення та діагностування цього явища в практиці сімейної психотерапії.
3. Провести дослідження впливу рівня самооцінки жінок на формування у них співзалежності.
4. Розглянути й узагальнити шляхи позбавлення від співзалежності жінок, які мають в родині чоловіка з алкогольною або наркотичною залежністю.
Методологічні засади. Робота базується на поєднанні загальнонаукових методів і психологічних методів. До загальнонаукових відноситься аналіз, синтез, узагальнення, моделювання, порівняння, аналіз наукової літератури з теми дослідження. До психологічних – діагностична бесіда, спостереження, експертне опитування, тестування, зокрема методики Т. Лірі і Дембо – Рубінштейн.
Робота структурно складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків і пропозицій, списку використаних джерел, додатків.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ
Співзалежність – одна з найпоширеніших сучасних проблем, що заважають повноцінному життю людей. Вона торкається не тільки окремих осіб, але і суспільства в цілому, яке створює умови, що іноді сприяє появі співзалежних відносин і їх передачі з покоління в покоління. Співзалежні люди випробовують постійну потребу в схваленні оточуючих, підтримують принижуючі гідність відносини і відчувають себе безсилими що-небудь змінити, не усвідомлюють своїх істинних бажань і потреб і не здатні переживати почуття справжньої близькості і любові.
Явище співзалежності характеризується наявністю парадоксальних, тобто суперечливих і таких, що слабо піддаються перевірці і поясненню вчинків та зразків поведінки індивіда. По-перше, співзалежність поєднує різко полярні відчуття та відношення до об’єкту своєї прихильності. Амбівалентність почуттів є, напевно, найхарактернішою рисою співзалежної людини. Співзалежна людина, а особливо жінка, одночасно відчуває і любов, і ненависть, прагне до домінування і одночасно йде на постійні поступки. Співзалежні індивіди думають, ніби вони можуть контролювати як свою поведінку, так і поведінку близької людини, що страждає залежністю, найчастіше хімічною (алкогольною і наркотичною). Фактично, виходить навпаки – ці хімічно залежні особи тримають під контролем поведінку співзалежного. З іншого боку, має місце зворотній ефект диктату. Співзалежні підпорядковують свої потреби потребам таких хворих і займають положення жертви. Фактично співзалежні займають домінуюче положення і під порядковують собі хімічно залежну людину, так що співзалежний виступає не стільки жертвою, скільки диктатором, кривдником, переслідувачем.
Співзалежність слід розглядувати як феномен, який у своєму неклінічному варіанті має можливості для деякого зменшення і нейтралізації. Перебудова свідомості, "Я-концепції" людини – річ складна і потребує до себе значних витрат часу і зусиль. Для організації психотерапевтичної діяльності необхідно розуміти, що співзалежність може бути викликана різними причинами і тому потребує до себе різних підходів. Проведене дослідження в рамках даної роботи показало, що для співзалежних жінок головними причинами є: 1) поява в її родині хімічно залежних близьких родичів (чоловіка, дітей); 2) поява у родині важко хворого члена родини (або такого, що має каліцтво); 3) недоліки її власного виховання в дитячому віці, коли становлення особистості жінки відбувалося у дисфункціональній родині, завдяки чому в неї сформувались низька самооцінка та рівень домагань, закріпились негативні стереотипи поведінки.
У випадку, коли явище співзалежності пов’язане зі складними сімейними обставинами (пияцтво, наркотична залежність або хвороба члена родини), позбавлення від співзалежності буде основане на ліквідації причин, що їх породили. До них відносяться лікування хімічно залежних осіб, надання медичної допомоги хворому. Для лікування алкогольної та наркотичної залежності сьогодні існують численні центри та приватні кабінети досвідчених лікарів-наркологів. Їх діяльність неодноразово допомагала молодому подружжю здолати біду в родині, налагодити безконфліктні, конструктивні стосунки на базі позбавлення від хімічної залежності.
У разі каліцтва або невиліковної хвороби, тобто тоді, коли позиція співзалежної людини цілком залежить від примх хворого та його інших негативних проявів в процесі взаємодії, необхідно втручання фахівця-психотерапевта, який має можливість вплинути на перебудову мотиваційної сфери клієнта. Для зміни рольових позицій осіб в міжіндивідному спілкуванні в умовах складної соціальної проблеми пропонується найбільш доцільною вважати психологічну допомогу в рамках гуманістичної психології. Людина-інвалід, що вимагає виняткового ставлення до себе, змушує членів родини (особливо матерів, дружин) відчувати певну провину перед ним, схиляє до виникненню у них співзалежної поведінки. Практичні методи гуманістичної психології спрямовані на допомогу людині знайти нові позитивні орієнтири у своєму житті, перемінити спрямованість своїх дій з деструктивності на конструктивність, на налагодження стосунків з іншими людьми. Лікування співзалежної людини в умовах, коли постійно існує джерело конфліктності та його залежності, не має ніякого сенсу.
Найбільш складним випадком є співзалежність, що закладена у жінки з дитинства. Виховання в умовах дисфункціональної родини спричиняє отриманню психологічних травм, формуванню негативних особистісних якостей, серед яких особливо вирізняється низька самооцінка. Послідуючі етапи формування особистості в юнацькому і вже в дорослому віці накопичують нові негативні шари негативних властивостей особистості, які закривають собою риси співзалежності. Тому діагностика співзалежності є досить складною справою і пов’язана з труднощами розрізнити її від характерологічних особливостей звичайної людини.
Проведене дослідження в рамках даної роботи показало, що в психологічної практиці існують певні методи для розпізнавання та діагностування співзалежності. Зокрема, в роботі пропонується використовувати тест міжособистісної взаємодії Т. Лірі для виявлення співзалежної особи. Дана методика ґрунтується на припущенні того, що співзалежна особа має не просто набір певних характерологічних рис, а їх поєднання у вигляді "єдності суперечливостей". За методикою Т. Лірі, можна запропонувати для діагностування співзалежних осіб об’єднати три полярно протилежних пари властивостей особистості: 1) любов (доброзичливість) – ненависть; 2) домінування – підкорення; 3) залежність – незалежність. В проведеному тестуванні методика Т.Лірі показало співпадіння правильних визначень у 80% випадків.
В процесі проведення дослідження знайшла своє підтвердження та обґрунтування гіпотеза стосовно того, що найбільш схильними до співзалежної поведінки є жінки з низькою самооцінкою. 83% жінок з низькою самооцінкою були визначені в ході психологічного тестування за методом Дембо – Рубінштейн як індив співзалежності відбувається одночасно з розвитком особистості і обумовлюється умовами виховання в дитинстві та функціонування в родині. Теоретичний аналіз джерел свідчить про те, що співзалежність, формуючись у дитячому віці, може тривалий час не знаходити свого проявлення. Це відбувається тільки на етапі створення власної родини, на яку потім переносяться негативні стереотипи поведінки в батьківській родині, а значить і виконання ролей співзалежної людини, навіть у тих випадках, що непідкріплені значними стресогенними обставинами в родині.
Слід визнати, що співзалежність проявляється як деструктивна форма взаємодії, в основному, при настанні проблемних ситуацій в родині (алкоголізм, наркоманія). Головний удар при цьому приймають на себе жінки, котрі в соціально-психологічному плані менш налаштовані на набуття хімічно залежної поведінки в соціумі. Їх соціальні ролі – ролі дружини (матері) – передбачають високу степінь відповідальності за здоров’я і долю близької людини. Вони більше, ніж чоловіки, проявляють турботу про сімейне і психічне благополуччя членів родини. Тому вони частіше, ніж чоловіки, стають носіями співзалежної поведінки. Навіть у випадку, якщо риси співзалежності не були сформовані у дитинстві, вони можуть з'явитися у зрілому віці при настанні несприятливих обставин у власній родині.
Поява співзалежності є обопільним деструктивним моментом для подружжя. З одного боку, безперечно, страждають жінки, що змушені взаємодіяти з наркозалежними особами (тобто з людьми, в певному розумінні, зі зміненою свідомістю). З іншого боку, їх співзалежна поведінка, що виникає як реакція на хімічну залежність чоловіка, приймає форми, психологічно несприятливі для інших членів родини і які викликають нові спалахи негативізму у взаємо відносинах. Нагальною необхідністю осіб таких родин є звертання до психотерапевтів та психоконсультантів з сімейних проблем. Психотерапія за принципами гуманістичної психології, в даному випадку, може стати дієвою стратегією для зміни внутрішніх деструктивних установок обох шлюбних партнерів.
... „Цінності як регулятиви суспільного життя” (М.Шелер, М.Вебер, Ю.Габермас). Зміст
Вступ 3
1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА 5
2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 15
2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА 15
2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА 20
2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА 26
Висновки 31
Література 33
Вступ
Актуальність дослідження в нашій країні цінностей як регулятивів суспільного життя обумовлено тим, що трансформація економічного та соціокультурного простору України потребує пошуку нових ефективних важелів регулювання людської діяльності. Реформування українського суспільства вимагає переосмислення багатьох соціальних проблем, їх аналізу в контексті всієї світової теорії і практики. Неоднозначні соціальні зміни в Україні вимагають глибокого осмислення та переосмислення смислу та ролі усталених цінностей, світоглядно-практичної переорієнтації як суспільної, так й особистісної свідомості, зміни, насамкінець, ціннісних установок як підґрунтя мети наукового пізнання.
Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину. Ці дві теми філософських роздумів ішли паралельно, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи одна одну. Але в критичні моменти розвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Філософське мислення пов’язує людину і людство з його потребами, з одного боку, і зі світом культури як світом цінностей з іншого. А оскільки це так, то одним з найважливіших аспектів філософського теоретичного осягнення людиною світу є ціннісний підхід, що знаходить свою методологічну основу в загальній теорії цінностей (аксіології).
Теоретико-методологічне обґрунтування поняття цінностей можна зустріти в роботах М.Бердяєва, Е.Фромма, В.Франкла. Аксіологічний драматизм характеризує роздуми М.Вебера і А.Швейцера, О.Шпенглера і К.Ясперса, К.-Г.Юнга і А.Камю, Г.Ріккерта і В.Дільтея, Т.Парсонса і П.Сорокіна, М.Шелера і Ю.Габермаса. Сфера морально-етичного побутування цінності та практичні соціально-культурні проблеми ціннісного відношення розглядаються у дослідженнях Н.Ю.Бортнікової, О.Г.Дробницького, А.М. Єрмоленко, В.А.Малахова, В.А. Сіверса, Ф.А.Хайєка та ін.
Здавалось би, що значна розробленість теми повинна була б сприяти глибокому осмисленню даного явища та опрацьовання певних висновків та рекомендацій стосовно вдосконалення суспільного життя, проте, універсальність поняття „цінності” та ціннісного відношення людини до світу, проникненість ним свого життя загалом стали однією з причин розмитості поняття “цінність” у філософії, де воно уявляється зрозумілим з самого початку, інтуїтивно. Але ця первинна наочність цінності приховує та утаємничує буттєву глибину, зумовлює значну складність її аналізу та обґрунтування.
Сказане вимагає нових підходів до дослідження ціннісного життя взагалі і діяльності окремої людини, зокрема; пояснює першочерговість соціально-філософського аналізу теоретичних і методичних питань способу, форм і функціонування цінностей для дійсного знаходження шляхів подолання складної і болісної сучасної соціокультурної ситуації. Тому метою даної роботи є звернення до духовної спадщини філософів сучасності та минулого для більш глибоко вивчення значення цінностей в суспільному житті.
На реалізацію мети дослідження були спрямовані наступні завдання:
• проаналізувати методологічне і світоглядне значення категорії “цінність” у пізнанні існування і функціонування людського суспільства;
• провести філософсько-історичний аналіз основних підходів до проблеми розуміння цінностей як регулятивів суспільного життя філософами М.Вебером, М.Шелером, Ю.Габермасом;
• оцінити ставлення вищевказаних філософів до проблеми цінностей людського буття як показника розвитку суспільства в контексті історичних зламів епохи.
Об’єктом дослідження стали цінності суспільного життя. Предметом дослідження – роль цінностей як регуляторів суспільства.
Методологічну основу дослідження склали загальнофілософські принципи об'єктивності й історизму, всезагального зв'язку та розвитку, історичного і логічного, єдності соціальної теорії і практики.
1. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА
Цінність – значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, і, як правило, їх розуміння і аналіз здійснюється через поняття „культура” в широкому смислі цього слова. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, яка є предметним полем їх формування. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму [14, 4].
Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних основ в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів.
Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. „Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі” [17, 386].
Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.
Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявно не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності – ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа.
Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її, наділяючи людськими смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність.
Світ цінностей – це світ саме практичної діяльності. Наше емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється в практичному житті. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. "Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони відчуваються нами як оцінки" [9, 12]. Аксіологія як теорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження характеру і структури людської діяльності.
Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб'єкта.
Цінності виростали з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, що потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно він відображається в меті. Мета – це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності.
Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуття значимості явищ, суб'єктивне поцінування їх. У свою чергу цінності надають емоціям глибини, значущості, перетворюючи їх у стійкі почуття. Завдяки емоціям у ціннісних актах людині дана вона сама, її суб'єктивно-психологічне ставлення до дійсності.
Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це – функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.
І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чином спрямовуючи й організовуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності.
Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння.
"Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення" [9, 13].
Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об'єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології.
Цінність – явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб'єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об'єктивна значущість та суб'єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину.
Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності – належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з'ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення.
Суб'єктивний компонент цінностей не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічному світі, який репрезентований системами соціальних значень. Для окремої людини суспільні значення є об'єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об'єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвіду, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами.
Цінність конституюється для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність – це характеристика оцінюваного, а оцінка – процес встановлення наявності чи відсутності цінності.
Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує в собі ціннісний проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого нічого не виткано, ще не є цінністю. Зацікавленість у певних потребах є неодмінною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об'єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. (Житло – цінність, упорядковане житло – оцінка.) Таким чином, оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами й інтересами суб'єкта.
Оцінка передбачає існування підстави або критерію, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної.
Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що "гарна споруда – всього лише погані руїни". Взірцем, згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви, технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ – значить підвести її під певне поняття, взірець. Назвати звичну річ іншим ім'ям – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ. Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп. Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми – це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки. Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми.
Основна форма, в якій функціонують цінності, – ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю ідеалу; ідеал же не має ступенів. Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя.
Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності, імперативності, спонукальності. Найяскравіше в ідеалі виражена його закличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес. Дослідники зазначають, що в ідеалі виражена особистісно інтеріоризована ідея. Ця ідея носить надосібний характер. Вона повинна мати в свідомості індивіда таке всебічне обґрунтування, щоб він приймав її за істину.
Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда.
В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Дослідники виділяють різні типи таких орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, науково-теоретична, політична (етатизм) орієнтації. Домінування в кожному з типів певного виду цінностей модифікує сукупний зміст таких систем і робить їх системами, на які орієнтовані певні соціально-культурні групи, з визначеними установками та способом життя.
Етизм – це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей.
Для естетизму найбільш властива орієнтація на естетичні цінності в житті людини. Це однобічна життєва орієнтація, привабливість якої – у здатності відірватись від світу турбот і відповідальності. Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства.
Ціннісній орієнтації утилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх, зводячи навіть людину до її вартості.
Науково-теоретична орієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. В поясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує на універсальність свого світобачення.
Політична орієнтація пов'язана з прагненням до влади, до кар'єри. Вона притаманна шанолюбним людям, що задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших.
Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей. До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри.
Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод – на цінність добра. Пізнання об'єктивного світу і суб'єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв'язок з універсумом формував цінності краси і віри.
Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору.
Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики.
Потреба в сенсі – це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей. Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в Універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття.
Таким чином, цінності виконують у людському бутті кілька функцій. Вони виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) "поля взаємності", ґрунт для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного світу; 4) "мотиви мотивів", смислове обґрунтування цілей діяльності; 5) життєві та історичні орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов'язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов'язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання.
2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТЕЙ В ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. „КРИЗА ЦІННОСТЕЙ” МАКСА ШЕЛЛЕРА
Одним з основоположників аксіології як філософської науки про цінності вважається німецький філософ і соціолог Макс Шелер (Scheler) (1874 – 1928). У еволюції філософських поглядів Шелера виділяють ранній (прикладна феноменологія, подолання неокантіанства), класичний (релігійний – некатолицькій; соціологія знання і феноменологічна аксіологія) і пізній (відхід від теїзму і обґрунтування філософської антропології) періоди.
Головними роботами М.Шелера, в яких він піднімав питання цінностей та інші питання, що були пов’язанні з роллю та місцем людини в суспільстві, були такі: "Формалізм в етиці і матеріалістична етика цінностей" (1913 – 1916), "Становище людини у космосі” (1928), "Філософський світогляд" (1929), "Трансцендентальний і психологічний метод" (1900), "Феноменологія і теорія пізнання" (1913 – 1914, опублікована в 1933), "Криза цінностей" (1919), "Про вічне в людині" (1921), "До феноменології і теорії симпатії та про любов і ненависть” (1923), "Форми знання і суспільство" (1926). Шелер зумів "збудувати" цільну систему поглядів, окремі підсистеми (області) якої взаємно доповнюють, коректують і обґрунтовують одна одну. У такому ракурсі розгляду вся творчість Шелера, що прийшлася на початок ХХ ст., бачиться як грандіозна спроба антропологічного "розвороту" в практиці європейських способів "філософствування", які на той час зайшли в "безвихідь" і попалися в свої ж "пастки".
Початкова установка антропологічного дискурсу Шелера задається тим, що він постулює початкову подвійність „істинної” людської дії. Він акцентує увагу, що вона може включати до себе як ідеальну, так і життєву складову. Будь-який акт свідомості інтенціонален, тобто направлений на предмети, але самі ці предмети можуть бути як "практичними", (презентуючими людську тілесність), так і "ідеальними" (презентуючими компонент людського буття). Останнє має як би два горизонти – емпіричний, ситуативний і надемпіричний. Згідно Шелеру, в надемпіричному горизонті людина протиставляється світу, „піднімається над життям”, становиться причетною Абсолюту – Богу [21, 56].
У цьому, другому, горизонті людина має справу з трансцендентним – з цінностями, які існують у світі, визначають нормативність людській поведінці, "значать" в ньому через певні системи оцінок, але ніколи не можуть бути виведені з властивостей предметів і явищ цього світу і завжди залишаються самототожними в своїй суті. В цьому відношенні Шелер "жорстко" протиставляє своє розуміння неокантіанському (Віндельбанд, Ріккерт) зведенню цінностей до чистих значимостей. Слід, проте, на думку Шелера, розрізняти власне цінності і їх носіїв, що виявляють їх в благах і станах речей. Точно також їх слід відрізняти від їх "затребованності" в людських потребах і інтересах, що приписують цінностям позитивні або негативні значущості. У цих випадках, відповідно Шелера, слід говорити про дієвість явища цінностей в благах і станах речей по відношенню до суб'єктів. Причетність до цінностей дозволяє останнім апріорно-безпосередньо бачити предмети, які зовні фіксуються як певні порядки данностей. Тим самим Шелер вводить поняття "матеріального апріорі", що дозволяє сходити до суті через відповідність акту цього сходження предмету, протиставляючи його ("матеріальне апріорі") "формальному апріорі" Канта, який вимагав дотримання умов необхідності і загальності.
Феноменологічний досвід, згідно Шелеру, протистоїть нефеноменологічному досвіду, що випливає з природної установки, природної конституції суб'єкта пізнання. Це не іманентний досвід, він знаково-символічно опосередкований і "домислений", а тим самим має справу не з феноменами, а з "домисленим". Таким чином, цінності є у Шелера інтенціональним змістом певних (не всіх) людських актів, виступаючи підставою для тих або інших цільовольових зусиль. Ступінь доступності цінності або цінностей суб'єктам дозволяє їх ієрархізувати, дати типологію на підставі певних критеріїв. У принципі, потенційно (через причетність Богу) людина здатна необмежено "прориватися" до цінностей, проте через свою "світоглядну недосконалість" і обмеження, які накладаються сучасною "практицістською" цивілізацією, її можливості в цьому відношенні різко обмежуються структурами переживання цінностей, що складаються. При цьому, за Шелером, чим більш повноцінною є особа, тим більш цінним становиться для неї світ, і навпаки [21, 62].
Шелер не вважає розум початком, що визначає людину, і інакше трактує чуттєве – через поняття "емоційного апріорі", завдяки якому тільки і можливий хід до "останньої суті" речей – цінностям, і без якого неможливий феноменологічний досвід. "Інтенціональне відчуття чого-небудь", на думку філософа є вищим рівнем в багатошаровій структурі відчуттів, решта рівнів презентують в ній "стани відчуттів": 1) відчуття відчуттів, 2) відчуття тілесності, 3) чисті душевні відчуття, 4) духовні відчуття. "Стани" суть "емоційні функції" (у межах, нередукованих до рівня несвідомого пасивних афектів і активно-агресивних пристрастей), "базис" ("субструктура") структури чуттєвості, відповідальний за переваги-відкидання цінностей; "інтенції" суть "переживання" (любові-ненависті), емоційно нейтральні, мають справу з єдиною цінністю, спонтанні за своєю природою ("суперструктура", "надбудова"). Вони задають строгий, точний, об'єктивний "порядок серця" (акти переживання носять космічний, а не психологічний характер). Їх задача відкривати (але не створювати) самототожні цінності, тобто розширювати "масштаби" їх існування.
Своє етичне навчання Шелер конституював як "матеріалістичну етику", що проголошує не обов’язок, а цінність своїм обґрунтуванням, своєю "матеріальною" основою. Вищих же своїх проявів любов досягає як любов до Бога – Абсолютної цінності, необхідного "центру", що не дозволяє заповнити цей "центр" різного роду "ідолам" і "фетишам". Будь-яка любов є "дрімаюча" любов до Бога, що робить можливим для сущого, залишаючись самим собою, бути причетним іншому сущому. Людину робить людиною перш за все здатність трансцендувати себе в актах молитви ("не людина молиться – він сам є молитва життя, здійснена поверх нього самого, він не шукає Бога – він той живий "Ікс", якого шукає Бог!"). Цінності святості, за Шелером, займають вищий четвертий рівень в структурі цінностей, збудованих за принципом "релятивності" по відношенню до Абсолютної цінності (перші три рівні у порядку "наростання" наближеності до Бога: 1) гедоністичні цінності корисності, 2) вітальні (від слова „vitalis” – життєвий) цінності, 3) духовні цінності етики і права, естетики, чистого пізнання.
Цінності святості є, на думку Шелера, переживаннями предметів, апріорно даних як символи священного, як розуміння Бога в якості "абсолютного особистого духу". Наслідування певному типу домінуючих цінностей конституює той або інший (ідеальний, "схемний", за Шелером) тип особи. Таких типів філософ визначає три: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої. Таким чином, Шелер вводить вже в своїй аксіології принципову відмінність типів пізнання за їх можливістю "наближення" до Абсолютної цінності: емоційно-діяльнісне, метафізично-споглядальне, "рятуюче" (що йде від Бога). Прийнявши ідею Арістотеля про "сходи істот" (рос. – „лестницу существ”), Шелер обґрунтовує "серединне" місце людини між твариною і Богом, її причетність і тому, і іншому (людина знаходиться між ними, вона – "межа", "перехід", "божественне явище" в потоці життя, вічний "вихід" життя за межі самої себе"). Вона є сполученням різних порядків (людського і надлюдського, кінцевого і нескінченного, тимчасового і вічного, природного і надприродного). З одного боку Шелер, вслід за Ніцше схильний вважати людину "хворою твариною", "помилковим кроком життя", що завів homo naturalis в "безвихідь" (в цьому відношенні відмінності homo naturalis від homo farber чисто кількісні. З другого боку, вслід за Августином Блаженним він слідує ідеї богоподібності людини, неможливості визначення її сутності через саму себе. З одного боку, будучи причетною до життя через свій тваринний початок, людина включена у відносини панування, з іншою, – будучи спрямованою до Бога, до Абсолюту, людина постійно виходить за межі самої себе в актах любові. Відповідно поглядам Шелера, особистість не можна (та і не треба) пізнавати, її можна тільки "зрозуміти" в ході люблячого спогляданні суті.
Людина як особистість відчинена світу, на відміну від тварини, що завжди говорить світу "так", вона здатний говорити "ні", вона – "аскет життя", "вічний протестант", "вічний Фауст". Вона локалізована в одушевленому тілі, але проектується "позажиттєвим" духом, утримується їм в світі цінностей. Одушевлене тіло, фундоване життєвим поривом, втілює в собі силу, конституюється в "тут-бутті", "бутті в собі", другу складову якого утворює "буття в трансценденції" на основі духу, що втілює в собі дієву немічність, безсилля (звідси початкова трагічність людського буття, чим вище підіймається людина в своєму розвитку, тим життєво слабкіше вона стає). Дух створює культуру, але не може сам втілити її в соціумі, в світі дієвого (він могутній тільки в світі ідей, "сила" яких – в їх "чистоті" "неохопленої" дійсності). Тому векторність людині, на думку Макса Шелера, завжди задається "з низу до верху", а не навпаки (від "пориву" до "цінності"), "нижче" завжди виступає умовою для "вищого", але прогрес духу завжди здійснюється за рахунок аскетичного заперечення життя. "Хитрість духу" повинна полягати в умінні "поставити" собі на службу "нижчого", при цьому дух завжди "дистанціює" від життя, використовуючи схильність людини до неприйняття дійсності. Таким чином, людина визначально є подвійною, вона завжди "в світі" і "за світом". Звідси і амбівалентність самого поняття "людина", в якому дані одночасно і "популярність" і "таємниця", що підлягає постійній розшифровці, що дозволяє наближатися до ідеалу "загальної людини". У розшифровці "таємниці" людини і укладено власне, згідно Шелеру, призначення сучасної філософії.
Таким чином, на думку філософа, найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Шелер вважав цю форму втілення цінностей головною. Згідно його поглядів, кожна видатна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. Філософ намагався зробити спроби обґрунтування за допомогою своєї концепції цінностей тих соціально-політичних процесів, які були притаманні Європі початку ХХ століття. Перша світова війна, біди і жахи якої збентежили людство і поставили його на межу абсурду, дозволила М.Шелеру говорити про певну кризу цінностей своєї епохи. В час соціальних потрясінь виключається все, що відноситься до усталених життєвих цінностей і являє собою кризу цивілізації, яка свідчить про те, що цінності людини є дуже мінливі.
2.2. ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ МАКСА ВЕБЕРА
Макс Вебер народився в середині ХІХ ст. і його розвиток як людини співпав з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світові стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового ґатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища.
М. Вебер як і ряд інших західних філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважав, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Він першим ввів у філософію поняття "цінність". Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме, цінне. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності та ін.
Головна праця М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 –1905) розглядує розвиток суспільства відповідно до появи та зміцнення в свідомості людей цінностей накопичення капіталу. Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування.
Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863 – 1936), з яким вступив в полеміку з цього питання М.Вебер, вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя.
У своїй дослідницькій діяльності науковець, на думку Вебера, повинен виходити з домінуючих у даний момент цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не виступає як об'єктивний неупереджений дослідник, а керується існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Розв'язує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності і оцінку. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у даному суспільстві цінностей, інакше його праця не приноситиме користі людям, котрі живуть у цьому суспільстві. Але власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.
Будь-яке тлумачення стосовно раціонально орієнтованої цілеспрямованої дії володіє – з погляду на розуміння використаних засобів – вищим ступенем очевидності. Якщо не з такою ж повнотою, то все-таки з достатньою ясністю, відповідної властивої нам потреби в поясненні, ми розуміємо такі "помилки" (зокрема змішання проблем), які не чужі нам самим або виникнення яких ми здатні за допомогою "вчувствовання" співпереживати. Навпаки, високі "цілі" і "цінності", на які, як показує досвід, може бути орієнтована поведінка людини, ми часто повністю зрозуміти не можемо, хоча у ряді випадків здатні осягнути його інтелектуально; чим більше ці цінності відрізняються від наших власних, найважливіших для нас цінностей, тим важче нам зрозуміти їх в співпереживанні за допомогою "вчувствовання", силою уяви. Залежно від обставин нам у ряді випадків доводиться або задовольнятися чисто інтелектуальним тлумаченням названих цінностей, або, якщо і це виявляється неможливим, просто прийняти їх як даність і спробувати по можливості зрозуміти мотивовану ними поведінку за допомогою інтелектуальної інтерпретації або наближеного співпереживання (за допомогою "вчувствовання") його загальної спрямованості. Сюди відносяться багато високих актів релігійності і милосердя, недоступні тому, для кого вони не існують як цінності; в рівній мірі недоступний і крайній раціоналістичний фанатизм, наприклад, вчення про “права людини” тим, хто повністю його відкидає. Афекти (страх, гнів, честолюбство, заздрість, ревнощі, любов, натхнення, гордість, мстивість, шанування, відданість, різні прагнення) і засновані на них ірраціональні (з позицій цілераціональної поведінки) реакції ми здатні емоційно співпереживати тим інтенсивніше, ніж більш самі до них схильні; якщо ж вони значно перевищують за своєю інтенсивності доступні нам переживання, ми можемо зрозуміти їх значення за допомогою "вчувствовання" і раціонально виявити їх вплив на характер поведінки індивіда та вживані їм засоби.
Услід за Ріккертом, Вебер жорстко формулює принцип: усяке пізнання є судженням. Не інтуїція, не проникнення, не безпосереднє осягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаючого суб’єкта об’єкту, що пізнається, і опосередковане співвіднесення цих протиставлених елементів. Усяке безпосереднє проникнення в об’єкт, усяке злиття суб’єкта з об’єктом, незалежно від того, відбувається воно на рівні психології (проникнення) чи на рівні спекулятивної філософії (тотожність суб’єкта і об’єкта), Вебером відкидається в якості основи наукового дослідження. Судження передбачає співвіднесення матеріалу (нескінченного емпіричного багатоманіття) з деякими принципами; у Ріккерта в якості останніх виступають цінності. “Співвіднесення з цінністю” і для Вебера є тим актом, який конституює загальнозначимість судження.
Філософ пише: „ „Співвіднесення з цінністю” передбачає єдиний шлях переходу від повної невизначеності “проникнення” до того роду визначеності, який в змозі дати пізнання індивідуальних духовних змістів свідомості. Бо в протилежність простому “змісту почуття” ми позначаємо “цінністю” саме тільки те, що здатне перетворити зміст деякої позиції в артикульовано-усвідомлене позитивне чи негативне “судження”...”Передбачення” деякої етичної чи естетичної “цінності” в усіх без виключення випадках містить у собі висловлення деякого “ціннісного судження” ” [6, 122].
Вебер розмежовує два акти – “співвіднесення з цінністю” та оцінку: якщо перший перетворює наше індивідуальне враження в об’єктивне і загальнозначиме судження, то другий зовсім не виводить за межі об’єктивності. “Це вірно, що світогляди різних людей постійно втручаються в сферу наших наук, навіть у нашу наукову аргументацію, вносячи в них туман невизначеності, що внаслідок цього по-різному оцінюється переконливість наукових доказів (навіть там, де йде мова про встановлення простих каузальних зв’язків між фактами) в залежності від того, як результати дослідження впливають на шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується чи зменшується в такому випадку можливість здійснити певні бажання”[6, 350].
”Співвіднесення дійсності з ціннісними ідеями, що надають їй значимості, виявлення і упорядкування забарвлених цим компонентів дійсності з точки зору їх культурного значення – дещо зовсім несумісне з гетерогенним аналізом дійсності за посередництвом законів і упорядкуванням її в загальних поняттях. Ці два види мислительного впорядкування реальності не знаходяться в обов’язковому логічному взаємозв’язку. ”[6, 374].
Наука про культуру, суспільство та історію, заявляє Вебер, повинна бути також вільна від оціночних суджень, як і наука природнича. Така вимога зовсім не означає, що вчений повинен взагалі відмовитись від власних оцінок і смаків, просто вони не повинні втручатись в межі його наукових суджень. “Постійне змішування наукового трактування фактів і оціночних міркувань залишається самою поширеною, але і самою шкідливою особливістю досліджень в області нашої науки. Але відсутність переконань і наукова об’єктивність ні в якій мірі не тотожні”[2, 356]
Хоча до цих пір Вебер розмірковував як учень Ріккерта у питанні про цінності та оцінки, однак в самі передумови останнього він вносить суттєвий коректив. На відміну від розгляду цінностей та їх ієрархію як надісторичне, Вебер схильний трактувати цінність як установку тієї чи іншої історичної епохи, як властивий епосі напрям інтересу. “Що стосується значення висловлювання “співвіднесення з цінністю”, то я повинен послатися на більш ранні висловлювання і перш за все на відомі роботи Ріккерта, – пише Вебер в статті “Смисл “свободи від цінностей” соціологічних і економічних наук” – Слід тільки нагадати про те, що висловлювання “співвіднесення з цінністю” передбачає тільки філософське трактування того специфічно наукового “інтересу”, який керує вибором і обробкою об’єкта емпіричного дослідження” [5, 122].
Інтерес епохи – це дещо більш стійке і об’єктивне, ніж просто окремий інтерес того чи іншого дослідника, але в той же час це дещо більш суб’єктивне, ніж надісторичний інтерес, що отримав у неокантіанців назву “цінностей”.
“Що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає в безкінечне переплетення каузальних зв’язків, визначають пануючі в даний час і в мисленні даного вченого ціннісні ідеї...Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне до істини” [2;382]. Ріккерт правильно відмітив ступінь залежності веберівської методології від неокантіанської теорії цінностей: Вебер запозичує принцип “співвіднесення з цінністю” як логічний принцип, що робить можливим висловлювання загальнозначимих суджень у сфері наук про культуру; він приймає науковчення Ріккерта як логік, але не більше. Відрізняється від Ріккерта в наступному:
1) Ріккерт розглядає цінності як надісторичні принципи, як останній фундамент наукового пізнання і людського етичного діяння. Вебер же вбачає в них деякі історичні утворення, загальні для певного періоду часу, але такі, що не мають сили поза межами цього періоду (“інтерес епохи”);
2) Ріккерт хоче побудувати на основі теорії цінностей універсальну теорію світобудови; Веберу це здається утопічним; для нього теорія цінностей є логічним засобом дослідження, постулат логіки – не більше. Вебер по-своєму розуміє як зміст теорії цінностей, так і її значення. Оскільки згідно з Вебером, цінності суть лише вираження загальних установок свого часу, настільки у кожного часу є свої абсолюти. Абсолют, таким чином, виявляється історичним, відносним. а Вебер виявляється близьким до історизму в змістовному, “онтологічному” загальносвітоглядному відношенні.
Таким чином, поняття "цінності" гармонічно вписуються в раціональну систему Вебера, пояснюючи глибинні причини раціональної поведінки індивіда в суспільстві. Для його поглядів характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення раціонально діючої людини – це капіталізм з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональною бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з точки зору раціональності. Вебер вводить поняття ідеального типу – зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Завданням філософії, на думку Вебера, саме і є необхідність встановлювати відповідність реальності ідеальним типам, які є втіленням "інтересів епохи", проявом пануючих у даний час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони, як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства, є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства. Цінності для Вебера – це розуміння обов'язку, яке стає основою для соціальної дії.
2.3. „РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ” СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОГЛЯДАХ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА
Юрген Габермас (Habermas) (народився в 1929) – німецький соціальний філософ, концепція якого виступає рубіжною точкою повороту некласичної філософії від модернізму до постмодернізму. Основні твори філософа: "Структурна зміна громадськості" (1962), "Теорія і практика" (1963), "Пізнання і інтерес" (1968), "Техніка і наука як ідеологія" (1968), "Рух протесту і реформа вищої школи" (1969), "До логіки соціальних наук" (1970), "Теорія суспільства або соціальна технологія" (спільно з Н.Луманом, 1971), "Культура і критика" (1973), "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973), "Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму" (1973), "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976), "Що таке універсальна прагматика" (1976), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1983), "Ранні дослідження і доповнення до теорії комунікативної дії (1984), "Філософський дискурс модерна" (1985), "Мораль і комунікація" (1986), "постметафізичне мислення" (1988), "Факт і значущість" (1992), "Роз'яснення до етики дискурсу" (1994). В своїх роботах він піддавав глибокому аналізу суспільні процеси сучасності, намагався пояснити соціальний розвиток через свідомі прагнення людей до певних ідеалів, цінностей.
Виступаючи на початку своєї професійної кар'єри провідним представником молодого покоління Франкфуртської школи, Габермас усвідомив можливість теоретичної інтерпретації "оречовління" (Verdinglichung) через побудову теорії раціоналізації: "Вже тоді моєю проблемою була теорія модерна, теорія патологій модерна, з погляду здійснення, деформованого здійснення, розуму в історії", – писав Габермас. Аналізуючи "критичну теорію суспільства" Хоркхаймера – Адорно – Маркузе, Габермас підкреслював, що в рамках подібного підходу неможливо встановити нормативні передумови її власного генезису як акцентовано раціонального інтелектуального здійснення. Рефлективно долаючи "критичну теорію суспільства", Габермас доходить до висновку про те, що недоліки її зводяться до наступного: 1) нечіткість нормативних відносин; 2) абсолютистське трактування істини і відношення філософії до наук; 3) недооцінка демократичних традицій правової держави. Габермас заперечував проти зведення класичною "критичною теорією" суспільної раціональності до раціональності трудової діяльності і – як наслідок – проти редукції процесу самоздійснення людського роду до трудової діяльності. На думку філософа, інституційні межі суспільства ("виробничі відносини" за Марксом) зовсім не є безпосереднім результатом процесу праці. Надалі практика повсякденності „з презирством” ігнорується, признається відвернутим або несамостійним чинником. В комунікативній дії починає бути присутній креативний момент сумісного конституювання миру мовними і когнітивно-інструментальними засобами. У ньому є також морально-практичні і експресивні моменти здійснення усередині цих світів таких функцій мови, як опис, сприяння налагодженню міжсуб'єктних відносин і вираз суб'єктивних намірів. У модерні в кожному з цих моментів виділилися на принципах світобачення «сфери ціннісних критеріїв». З одного боку, це мистецтво, література і естетична критика, а з іншою – дискурси, які виростають з процесів навчання і спеціалізуються на вирішенні проблем і дослідженні питань істини і справедливості; один напрям пов'язаний з перетворенням світу, інший – з процесами навчання-освіти усередині цього світу. Ступінь віддаленості знань мистецтва і критики, що перетворилися на системи, науки і філософії, права і моралі від повсякденних комунікацій визначається тим, наскільки вони готові обмежитися виконанням словесної функції і таким її аспектом, як вираз значень.
З погляду окремих сфер культурних цінностей синдром буденного світу є «життям», «практикою» або «моральністю». Їм протистоять «мистецтво», «теорія» або «мораль». Про своєрідну роль посередників, яку грають критика і філософія, Габермас говорить в іншому контексті. У першому випадку співвідношення «мистецтва» і «життя» представлене так же проблематично, як в другому співвідношенні «теорії» і «практики» або «моралі» і «моральності». Неопосередкована перестановка спеціальних знань в приватні і суспільні сфери буденного життя може, з одного боку, поставити під загрозу автономію і своєрідність систем знань, а з іншого – порушити цілісність контекстів життєвих світів. Знання, орієнтовані винятково на те, щоб виразити претензію на знання навіть в не характерному для контексту варіанті всім спектром виразних засобів, властивих повсякденній практиці, виводять з рівноваги комунікативну систему світу. Такого роду втручання „приводять до естетизації, онаучиванню або моралізації окремих життєвих сфер; найхарактернішими прикладами їх практик є експресивні контркультури, реформи, що проводяться на користь технократії, або фундаменталістські рухи” [20, 156].
На думку Габермаса, в сучасних суспільствах добиваються визнання принципи правопорядку і моралі, які все менш відповідають партикулярним життєвим формам. На особовому рівні набуті в процесі соціалізації когнітивні структури все більш відділяються від змістовних знань у області культури, з якими вони спершу інтегрувалися у сфері «конкретного мислення». Предмети, на яких сперши відпрацьовувалося здійснення формальних повноважень, робляться все більш нестійкими. Філософ, простежуючи цю тенденцію, враховував тільки ступінь свободи, визначаємій структурними компонентами „життєвого світу”, і при цьому одержав наступні остаточні варіанти: для культури цей стан тривалого перегляду нестійких традицій, для суспільства – стан залежності легітимних систем від формальних, виключно дискурсивних методів визначення і обґрунтування нормативів; для особи – стан ризикованого самоврядування абстрактною персональною ідентичністю. Структури здійснюють тиск на знання,, зводячи його до критичного рівня, вони визначають цінності, встановлюють нормативи і примушують проводити самокеровану індивідуалізацію (оскільки абстрактна персональна ідентичність припускає відхід до самореалізації в автономних життєвих проектах.
Перспектива аналізу, на думку Габермаса, – катастрофічна для сучасної цивілізації і культури, побудованим за принципами раціональності, коли існує тенденція до перетворення їх початкових принципів в свою протилежність. Філософ протиставляє свою точку зору концепціям Адорно і Хоркхаймер, котрі вважали, що не тільки ідеальна, але і практична тенденція до самознищення властива раціональності. При цьому термін Aufklarung – Просвіта – трактується гранично широко: це не тільки історична епоха, але і процес становлення людини як розумної істоти, на практиці реалізовуючій цінності розуму, розвиваючій науку, суспільні демократичні інститути, норми соціалізації і свободи. Така сукупність підходів була названа Ю. Габермасом «проектом модерна». Критичний аналіз філософа зосереджений на виявленні інструментального характеру знання, яке повинне було звільнити людину від залежності від природи (від «влади природи»), але привело тільки до її тотального поневолення. Так, в проблематику критики розуму Габермас увійшла тема влади (панування) як одна з центральних для пояснення індустріальної сучасності.
Поняття „життєвого світу” допомагає Габермасу показати, як цінності зберігаються в цьому просторі у вигляді текстів. На думку дослідника, традиція не розривається, якщо відтворення культурних цінностей здійснюється засобами критичного аналізу. Розвиток потенціалу заперечення як невід’ємної процесу досягнення взаєморозуміння за допомогою мовного спілкування в структурно диференційованому життєвому світі стає заставою того, що тексти слідуватимуть один за одним і збережеться спадкоємність традицій, які, як відомо, живі лише завдяки силі переконання. Так само не розірветься в соціальному просторі і мережа, сплетена з відносин, заснованих на взаємному визнанні, якщо соціальна інтеграція виходитиме з абстрактного, але проте скроєного «за індивідуальними мірками» універсалізму. Воля призначена для того, щоб налагодити соціальне партнерство всіх груп, враховуючи інтереси кожного окремо взятого індивіда. Беручи участь в дискурсі, індивід, кажучи «так» чи ні», наданий сам собі тільки за умови, що сумісними пошуками істини він все-таки залучений в універсальне співтовариство. При зміні поколінь в рамках певної історичної епохи якість універсальності не зникає, тоді як процес соціалізації виходить за рамки індивідуалізації.
Важливо підкреслити, що Габермас свідомо декларує раціоналізм своєї концепції, зв'язуючи просування комунікативного розуму із збагаченням культурного потенціалу суспільства. Суспільні групи можуть використовувати в своїй діяльності тільки ресурси раціоналізованих життєвих світів. Перш за все це відноситься до культури – присутнього в науці і філософії потенціалу знань індивідів про світ і про самих себе; культура – це і гранично широкі норми права і моралі, і досвід радикального естетичного модерна. Більш того, культура є для Габермаса найважливішим ресурсом в практиці вдосконалення комунікативного співтовариства. На його думку, культура, досвід допоможуть Європі знайти свою нову ідентичність – як комунікативного співтовариства.
Таким чином, у 80-х роках ХХ ст., коли писалися твори філософа про постмодерн, рецепт Габермаса представлявся не тільки дієвим, але і цілком здійсненним в практиці європейського співтовариства. Події почала XXI в., загострення релігійної, національної, соціальної і культурної ворожнечі, які відобразила зіткнення глобалістських і антиглобалістських тенденцій в суспільстві, примусили Габермаса повернутися до проблеми дискурсу і контрдискурсу сучасності, втіленої у філософському знанні про модерність – ціннісну установку соціуму. Про це він говорив в своїй лекції у Франкфурті-на-Майні незабаром після нью-йоркських подій 11 вересня 2001 р. Нове звучання теми модерна ще раз підкреслює важливість багатьох «за» і «проти», виказаних Габермасом в його творах.
Висновки
Розуміння цінності як філософської категорії завдяки сенсоутворюючій функції актуалізується в ті епохи, які потребують складання і фіксації у філософській, науковій, соціокультурній, урешті-решт, побутовій сферах індивідуальної і суспільної свідомості таких вихідних положень і засадових принципів, на фундаменті котрих будується нова світоглядна картина світу. Це уможливлює прийняття в практику і культуру нового матеріалу, забезпечує динаміку уявлень і знань людини про навколишній світ і саму себе, створює нелінійно-лінійну суспільну систему. В часи пошуку нової інтегративної та інтерпретативної ідеї, нового цілісного світобачення саме поняття цінності виступає фундаментальною категорією для всього суспільства.
Проблема цінностей надзвичайно загострюється в переломні (кризові) епохи історичного розвитку культури, бо кожного разу, коли спільноту людей потрясали соціальні катаклізми, коли хаос, хитання, але і сподівання “знайти світло в кінці тунелю” зливались у синтетичне питання “бути чи не бути” культурі як природному середовищу людини, філософська думка незмінно упиралася в проблематику цінностей як основу культурного менталітету особистості, нації, суспільства загалом.
У процесі поставлення і розв’язання аксіологічних проблем філософами очевидною є думка, проте, що феномен цінності являє собою безсумнівний, реальний, той що опосередковує усі види людської соціокультурної діяльності, у тому числі й інтелектуальної, факт буття, що несе в собі величезний не лише світоглядний, але і гносеологічний методологічний потенціал дослідження культури на всіх її рівнях і у всіх ракурсах виявлення як гуманістичного середовища перебування людини.
Цінність є цілісністю практичного і духовного, що випереджально відображає об’єктивну та суб’єктивну реальності та за посередництвом чуттєвої логосності стає першопринципом людського життя. Цінність поєднує у собі моменти емоційно-раціональної обробки відображеного і телеологічної орієнтації у перетворюючій свідомості на духовне вираження тілесності людини. Регулятивний характер її дії полягає в тому, що вона має виразний соціально-діяльнісний характер. Із-за бінарної структури (поєднання чуття та мислення, емоцій і раціо, смислу та значень, оцінювання та оцінюваного і т.д.) цінність передбачає момент зіставлення наявного стану речей із деяким ідеальним і тому є проектом перероблення дійсності, причиною виникнення різних форм діяльності, що призводять до змін в суспільстві, впорядкування суспільних відношень.
Формування цінностей пов’язано безпосередньо з розвитком суспільства, з тими процесами, що ставали основополагаючими для визначення обличчя соціуму. Цінності – це призма, через яку слід розглядати ту чи іншу епоху суспільного життя. Поняття “цінність” потребує лише діалектичного розуміння і тлумачення. Будь які інші інтерпретації редукують цінність або до простої оцінки, значущості чи матеріальних благ, або до містичного та непізнаваного явища.
Формування цінностей відображає людський спосіб переживання буття, який не просто знімає нерозрізнення природи та власного життя, але стає фундаментом свідомості. Воно є таким особистісним знанням, яке існує в об’єктивному та конституює і конструює в ньому людину як людину, а суб’єктивне як активно пережите об’єктивне. Здібності людини до ціннісній оцінки може вважатися онтологічною “заданістю” свідомості, що пізнає. Практика виступає найближчою формою існування цінностей і рівнем відображення людиною ціннісних відносин задля перетворення об’єктивного світу в той світ, в якому людина стверджується як персонально-родова істота.
... Cгенерировано за 0.446459 секунд |
|
|
Реферати | Оферта | Пошук | Замовити реферат | Контакти
|
| Copyright © 2011 - Институт.com.ua | Розробка сайту - vbs.com.ua |