Тема: Основні етапи розвитку теорії пізнання від Декарта до неокантіанців

Основні етапи розвитку теорії пізнання від Декарта до неокантіанців

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 6
ЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ОСНОВ В ПІЗНАННІ СВІТУ 6
1.1. РОЗВИТОК РАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ НА ТЕОРІЮ ПІЗНАННЯ У ХVII – ХVIIІ СТ. 6
1.2. СЕНСУАЛІЗМ ЯК ПРОТИСТАВЛЕННЯ РАЦІОНАЛІЗМУ 8
Висновки до 1-го розділу 11
РОЗДІЛ 2 12
ГНОСТИЦИЗМ І АГНОСТИЦИЗМ У ХІХ СТОЛІТТІ 12
2.1. ВПЛИВ НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ НА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ 12
2.2. ПОЗИТИВІЗМ В ФІЛОСОФІЇ ХІХ СТОЛІТТЯ 16
Висновки до 2-го розділу 20
РОЗДІЛ 3 21
СУПЕРЕЧКИ В ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 21
3.1. "ДРУГИЙ ПОЗИТИВІЗМ" 21
3.2. НЕОКАНТІАНСТВО 24
Висновки до 3-го розділу 30
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 31
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 33


ВСТУП
Актуальність теми. Сучасне українське суспільство переживає добу великих докорінних змін. Метаморфози у суспільстві зумовлюють новітній напрям розвитку філософської думки і передбачають нові, постмодерністські філософські тенденції. Сучасна філософія відмовляється від єдиноправильних, раціонально-теоретичних тверджень, а вибирає шлях та гасло сумніву, гіпотези, роздуму. Вона є радше запитуванням, пізнанням, шуканням, аніж ствердженням. Тому зараз, на початку нового тисячоліття, актуальним залишається проблема переосмислення теоретичного надбання людства в усіх галузях наукового (а іноді і позанаукового) пізнання.
Увесь цей час людство йшло шляхом використання набутих знань з практичними цілями. Винаходи та ідеї науки і техніки постійно знаходили свою реалізацію в багатьох творіннях, котрі полегшили процес праці, створили умови для значного підвищення її продуктивності, вивільнення людини від обтяжливого труда. За великими мірками, сьогодні людина стала більш незалежною від звичайних проблем буденності, має більше часу на свій духовний зріст, моральне і фізичне вдосконалення. Однак, все гучніше роздаються голоси філософів, які стверджують, що людина не стала щасливішою через здобутки науково-технічного прогресу, а навпаки – іноді можна спостерігати зворотні процеси: процеси відчуження людини від суспільства, руйнування сімейних цінностей, конфлікт між людиною і природою.
Теорія пізнання має тривалу історію свого розвитку. Завжди філософи прагнули зрозуміти як кінцеву мету пізнання, способи оволодіння Істиною, так і намагалися вдосконалити механізми отримання достовірних знань в різних сферах людської діяльності. Свій початок теорія пізнання бере з філософської спадщини античності, в першу чергу – Платона і Аристотеля. Їх ставлення до проблем гностицизму продовжили і розширили мислителі інших епох: Августин, Т. Аквінський, Б. Паскаль, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, В. Дільтей, К.-Г. Юнг, А. Шопенгауер, М. Бердяєв та ін. Практично всі філософи, що існували в історії науки, розробляючи ту чи іншу галузь філософських знань, завдавалися питанням, наскільки глибоко можна її пізнати.
Найбільш цікавою в цьому плані є доба, яка безпосередньо слідувала за Відродженням в Європі і закінчувалася у середині ХХ ст. Це був час, коли поставала теорія пізнання не просто як роздуми мислителів на "вільну тему", а як спроба озброїти мислення людини найбільш дієвими методами пізнання, спрямувати наукові пошуки у продуктивному напрямі. Видатними філософами-гностиками цього періоду були Ф. Бекон, Дж. Локк, Р. Декарт, Б. Спіноза, І. Кант, неокантіанці. В їх наукових дискусіях, котрі тривали цілі століття, неодноразово лунали сумніви щодо можливості пізнання основ світу.
В науковій літературі цей період розбивається на декілька частин, підстави для розрізнення яких є далекими від проблем гностики. Як правило, це матеріально-економічний підхід, або підхід суспільно-економічних формацій, а також загально-культурологічний підхід, який оцінює розвиток людства в цей час від набутків культури, науки в цілому, освіти, виховання. Відповідно до цього, певним чином нав’язується думка, що і теорія пізнання розвивалася за деякими об’єктивними історичними законами.
Метою даної роботи є виявлення в розвитку гностичної теорії своїх внутрішніх закономірностей, котрі яскраво виразили себе в період ХVII – ХХ ст.
Об’єкт дослідження – теоретичні засади гностичної теорії.
Предмет дослідження – особливості розвитку теорії пізнання в період ХVII-ХХ ст.
На досягнення мети дослідження спрямовані наступні завдання:
1. охарактеризувати основні течії і напрямки теорії пізнання в даний період;
2. проаналізувати суперечливості в гностичних поглядах представників різних напрямів теорії пізнання;
3. виявити закономірності розвитку теорії пізнання, її залежність від зміни науково-світоглядних парадигм в цей час.
Методи дослідження: загальнонаукові принципи історизму, системності, компаративістський підхід, індукції, дедукції, також принцип світоглядного плюралізму, герменевтичний метод тлумачення текстів під час вивчення та узагальнення джерельної бази дослідження.
Поряд із методами аналогії, сходження від абстрактного до конкретного, аналізу та синтезу у даному дослідженні використано й біографічно-історичний принцип, який застосовано для дослідження суспільно-культурних явищ крізь призму життя і творчості окремих помітних постатей в історії європейської філософської думки.
Робота структурно складається з вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаної літератури.
Загальні висновки
З самого початку становлення системи наукового знання в теорії пізнання існували суперечки в методах і шляхах пізнання. В Новий час, епоху Просвітництва змістом протиріч виступали розходження між раціоналізмом і сенсуалізмом. В дальші часи ці суперечки стосуються позитивістського і суб’єктивно-ідеалістичного напрямів. В філософії ХІХ ст. відбувається так званий гносеологічний поворот, тобто питання пізнання стають центральною темою філософії. Тут конкурують традиції раціоналізму (лінія Декарта, Лейбніца) і емпіризму (лінія Локка, Юма), перша з яких продовжує схоластичну традицію дедуктивного пізнання, а друга затверджує тезу, згідно якому всяке знання походить з досвіду.
Наступний етап розвитку гносеології супроводжувався прагненням захистити класику. Тому в 60-х роках XIX століття виникає неокантіанство. У XX ст. одержала розвиток філософія, для якої вищим знанням є знання наукове, і яка була пов’язана з позитивістськими традиціями в науці.
В період від Декарта до неокантіанців проблему пізнання дуже часто пов'язували з можливістю наукових методів, іноді, прямо вказуючи на те, що пізнання основ Всесвіту залежить тільки від науки, її раціональних або позитивістських методів. На початку ХХ ст. все частіше стали лунати голоси, що наука не тільки не здатна дати справжнього, істинного знання, а навпаки – різні її розгалуження все більш ускладнюють процес видобування несуперечливих знань, пропонують концепції, коріння яких полягають в ірраціональній сфері, а значить, вихідні положення котрих не можна перевірити емпіричним шляхом.
Розвиток науки, техніки здійснював вплив на розвиток теорії пізнання. Нові успіхи, які періодично мали місце в різні періоди існування європейської цивілізації, надавали поштовху для розвитку нових, більш досконалих філософських концепцій пізнання світу. Відсутність нового та застій в науці, навпаки – сприяв посиленню позицій агностицизму. Перша і друга глобальні революції в природознавстві проходили як формування і розвиток класичної науки і її стилю мислення.
Збільшення та вдосконалення знань про природу і суспільство, які отримувалися в ході наукових досліджень, посилювали розбіжності, що існували як між прихильниками раціонального і чуттєвого знання, так і на більш вищому рівні – між гностиками і агностиками. Ті наукові теорії і відкриття, які мали місце в європейської історії ХІХ-ХХ ст. з одного боку свідчили про потужні можливості людського розуму, його логіці, можливості високої організації видобування нових знань, з іншого – вони вказували на те, що попередні концепції були помилковими, неістинними, хоча на момент свого відкриття вони й вважалися геніальними.
З початком ХІХ століття розпочинається етап відмежування філософії від процесу видобування наукових знань. Метафізичні розмірковування про пізнання світу замінюються чіткою системою проведення експериментальних досліджень, які використовуються в різних галузях науки. Філософія втрачає статус єдиновірного знаряддя осягнення істини, науковцям становляться потрібними не умозрітельні розмірковування про пізнання світу в принципі, а можливість отримання конкретних, практичних знань, які можна застосовувати з прикладними намірами.
Періодизація теорії пізнання цього періоду все ж таки у великій мірі залежить від етапів розвитку наукових знань в цілому, а ті, в свою чергу, – від періодизації історичного і навіть суспільно-економічного розвитку людства, зокрема європейської цивілізації. Проблеми Нового часу не могли порушити вирішення питань, які постали перед мислителями у подальшому – у ХІХ і ХХ ст., і причиною цього було недостатній рівень уявлень людей про оточуючий світ. Відповідно до цього, нові відкриття в науці і техніці, поступово змінюючи та спростовуючи себе, викликали до життя нові погляди в теорії пізнання, суперечки про можливість пізнання між новими поколіннями науковців і філософів.